Проста думка: "щоби вберегтися її краси" — їй на гадку не спадала.
— Ну ота могила, що ви копаєте. От, наука. А чи наука її ставила, щоб тепер оце копати. Хто вона така, щоб отак брати й розривати?
Оксана знову сіла.
— Ну, якщо починати з того, чия вона, то, виходить, що нічия. Її скіфи ще поставили, і це було дуже давно, і...
— Які скіфи? Тут здавна наші жили, — не підводив очей хлопець.
— Хто це сказав? — чудувалася з нього Оксана.
— Як це хто? Батько казав.
Хто ж іще йому міг тут, в лісостепу, казати? Звісна річ, чийого слова він міг взяти на віру?
— От, Ярославе, от уявіть собі, що ваш батько міг помилятися. Ну звідкіля він це взяв?
— Як це "звідкіля"? — ожив той. — Як йому ще дід переказав.
Ох, не хочеться їй дискутувати отут, посеред вранішнього сонця...
— Але історія твердить протилежне.
Корови покинули роботу, дослухаючись розмови — якщо їхній пастух туди встряв, то, виходить, там має бути щось надто важливе, важливіше за жуйку.
— Ну ви скажете: де оно ваша історія — а це ж тут. Це ваша наука помиляється, бо вона далеко, — показав він. — Отут дідові про це казав прадід. А не десь якась... наука.
Вона подумала деяку мить:
— Ярославе, ваша теорія, тобто ваша версія дуже приваблива, а от скажіть: чи не лишилося, скажімо, од вашого прадіда якихось записів? Заміток?
— Та де? Тут же війна на війні, все згоріло, все. Навіть метрики.
— От бачте, а ви кажете.
— Ну то й що? — пхикнув хлопець. — Ми звикли своєму предку на слово вірити.
— Та він, — не стрималася Оксана, — й гаразд не знав, як його пра-пра й звали.
На її подив хлопець ані знітився.
— Чому? Його звали так само, як і мене — Ярославом.
— Ого. Як ти знаєш?
— Та дуже просто, а в нашому роду так заведено, що батько Володимир завжди називав свого сина Ярославом, а той свого сина завжди — Володимиром.
Не знав, чи вона хоч трохи йому повірила, та сподівався, що хоч на гумор спише, бо остерігався, адже вже не до суперечки, а до сварки, і було до болю кривдно, що кінчиться знайомство з нею.
А найпекучіше було інше — адже вона свято вірила в те, що казала; так само, як він вірив у своє.
— Оно бачите, отам, де геодезичний знак, отам скіфська баба стоїть? От хто, по-вашому, її поставив? — Оксана також одвела очі, бо не знала, як викрутиться хлопець. Який вимушено мовив:
— Скіфи. Скіфи поставили скіфську бабу.
І степ принишк.
— От.
Подолала паузу вона, але не він — його така пауза не переймала, тому, що він знав і деякі інші. Більш мовчазні, аніж якими володіють городяни, та й би такі гарнющі городянки володіли, й тому він відказав просто:
— А до скіфів тут наші жили, це точно. Мій прапрапрадід їх на власні свої очі бачив.
— Але наука...
— Та відпочиньте ви зі своєю наукою, — досить грубо увірвав хлопець. — Оно ваша наука ще недавно по всіх газетах писала, що голоду в тридцять третьому не було. В кожного-кожнісінького! з отих писателів наукових у голодовку повимирало по півсім'ї. Навмирало стілько, що оно ще й досі за селом — ідіть, покопайте. Цілим ровом лежать з тих часів, і старі, і малі. А коли були ми це питання почали порушувати, то нам з області ваша наука почала писать, що то — скотомогильник. Та ви спитайте оно в цих коров, у скотини ви спитайте — чи це скотомогильник, і вона вам скаже, що ні. А вчені ваші будуть з коровами сперечатися. Й самі вони, оці писаки тоді ледве живі зосталися — і от вони тепер раптом бачать вже, що наука їм каже, що голоду того не було. І вони самі починають в це вірити. От вам наука. А через тисячу років? Знову приїдуть вчені, викопають ті рови з нашими кістками... Й напишуть зверху: "скіфи"?
Він стомився. Не дивитися на неї й казати убік, хотілося сьорбнути з термосу, але би вона побачила його втому, хотілося йти звідси, але хотілося й бути поруч, якомога довше — хай би й корови не випаслися, але! З твоєю наукою.
— Гаразд, — погодилась вона. — От докопаємося дна в тому кургані, тоді й побалакаємо. Курган же ваш? От і побачимо тоді.
— Що? — перепитав він.
— Чия правда, — змусила себе вимовити вона.
Такої ночі хочеться їсти, до того ж несподівано, рвучко. Коли думки усі геть про сторонні речі — Трипільську культуру, наприклад. Євген гнав ці думки геть, бо знав: у наметі порожньо. Однак і тут дещо муляло. О! Це вірна ознака, що не все втрачено. Сконцентруватися, благав він себе, хоч знав, що це не легко голодному, — в бляшаній банці лівого ящика отам, де теодоліт. Про яку він забув через цілковиту непрозорість тари, прикрашеної натуралістичними слонами й чужими літерами. Колись тут був справжній індійський чай, зібраний ручним способом, дивно, але там ще й досі береглися ті давні пахощі — не слонячі, звісна річ, а чайні.
Сірники кінчилися. Однак голод владно квапив почуття й одразу пригадалося оте химерне, неозначеного типу кресало, принесене краєзнавцями, Євген поліз до їхнього коробка, витрусив, взяв пристосування для здобування вогню — дивне воно було якесь, певно, одгнило од якогось мушкета? Припасувавши туди й затиснувши гвинтом кремневого неолітичного шкребельця, Євген на мить замилувався боковою пласкою пружиною, зробленою у вигляді людської долоні. Владної такої, з перснями. Дивувала також цілковита неушкодженість її од іржі, лише легка патина трафила метал.
Попустивши газ із балону, він звів кресака й спустив його кощиком. Брязнуло рясними іскрами, газ спалахнув.
Повернувся за водою й наштовхнувся на Діда. Од несподіванки Євген влучив каструлькою на конфорку.
— Кликав? — пильно запитав Дід.
Євген роздивився його лише за третьою спробою протерти очі: картинний надто, сивий, у дуже білій сорочці, такій же довжезній, як і борода. Підперезаний, як потім виявилося, висушеною гадюкою. Кий його упирався в стелю — як він пройшов досередини? Крізь двері, защібнуті на "блискавицю"?
— Я? Вас? — намагався отямитися археолог, бо очі йому розбігалися: на голові в гостя було аж три оселедці, у ліве вухо застромлено сережку, схожу надто на етруську фібулу, "чи фістулу?" — думки надто плуталися, чіпляючись щоразу за ідею назавжди запам'ятати вишиваний орнамент на комірі. А головне паморочили й морочили пахощі, які з'явилися в його голодному, після кількох краєзнавчицьких візитів, наметі, щось трависте, але на кшталт ладану.
"Ні, квіти. Так пахне пилок", — згадав Євген і на мить заспокоївся.
— Я вас не кликав, — відчув він у роті свій голос.
— А кресалом же нащо ляскав? — непідробно здивувався Дід і науковця вразили його ясні, міцні зуби.
— Та... вогню треба було, — намагався виправдатися він.
Тепер Дідо почав дивуватися:
— Вогню? З характерницького кресала? — наче почув надто смішне.
— То ви козак-характерник, —нарешті почав тямити Євген.
Дід поблажливо намружився.
— Та я трохи старший. Швиденько кажи, пощо кликав, не барись.
Та й сам, ховаючи зацікавлення, оглядав незвичного намета, напханого різним причандаллям, раз-у-раз навертаючися зором на ввімкнутий газ.
"Вогнепоклонник!" — здогадався Євген, однак вголос вимовив крізь голос:
— Непогано би такого ось чайку, — почув він свої слова, й вказав на бляшану банку, ковтаючи борлака, — мить — і на стелажі з'явилася така ж самісінько. Він відчинив її, звідтам війнуло пахучим, немов санскрит, чайним духом. Вода швидко закипала, і, заварюючи, Євген приказував:
— Це добре, що ви потрапили до мене. Бо когось іншого й Кіндрат би вхопив.
— А тебе чому ні?
— Ну... ми ж до старовини звичні.
Намагаючись добирати слова емоційно забарвлені, аби вони були зрозумілими.
Потім виявилося, що Дідо розуміє будь-які, й навіть більше того. Старий видобув свого похідного кухлика, орнаментованого, занадто архаїчного, як навіть і про нього.
Вони сиділи й напивалися чаю — експедиційний намет — найвдаліше місце для цього, дід так захопився трунком, якого, здавалося, зроду не куштував, що гріх було відволікати.
"От приведу Діда до Пасовецької, нехай тоді знає, які бувають праслов'яни. З її балто-алтайськими теорійками. Або ні — приведу одразу на вчену раду, це ж скільки докторських дисертацій лусне — варто лише ляснути отим іржавим кресалом".
Дід забулькотів, смаковито налягаючи на сьорб.
"Ні! Не так — приведу його одразу на конференцію до Пріцака, скажімо. Щоби вони не встигли наперед згуртуватися. І лусне тоді вся їхня наука".
Дідо знехотя одірвався од кружки:
— Що таке наука?
— Ну це, це. Це таке, як характерництво, лише навпаки, — "пояснив" Євген, і вони з дідом враз зареготалися, тичучи одне в одного пальцями. — Там бувають... теж добрі й теж злі чаклуни. Одна змія засіла в редколегії, Пасовецька така, і все мені виправляє, що б я не написав. "Доскіфський період" виправляє на "монгольський". Я пишу "рало", а вона виправляє "леміш". Я їй криком кричу, що мені треба вичитати коректуру, а вона її ховає. Ну?
Отак із Трипільської культури знов робиться Трипільська трагедія.
Дідо попивав, ствердно сьорбаючи. Тим часом Євгенові пригадалося, як колись чорт його штовхнув до тої, ще тоді аспірантки, вона була при кафедрі, й понесло їх по кущах, несподівано так міцно, що вона довгенько йому надзвонювала, хоч і вийшла вже й заміж, вже й діти. Ясна річ, яка там коректура...
— Стій! — несподівано Євген похлинувся чаєм. І підсунувся до Діда. — А чи не можна якось, оту Пасовецьку... куди-небудь прибрати?
Дід одставився од кружки.
— Куди? — тіпнув бровами.
На мить Євгенові привиділося, що сушена зміїна голова на пасі дідовому блиснула очима й запитально підвела їх до свого господаря.
"Дійсно, — зажурився Євген, — куди її, вічну лярву, прибирати, як вона ні на що, окрім кров пити з авторів, не здатна".
— Ну, куди-небудь... туди, — він показав повз двері в уявну далечінь.
— Кхм. Пора вже йти мені, — прогугнявив Дідо наче звідтам.
— Як це "йти"? — подивувався Євген, знаючи з казок, що господар кресала має необмежену владу над ним.
— А отак, — мовив той — і встиг раніше вхопити чарівного предмета, тицьнув його кудись під бороду, певно за пазуху.
— Стій, так вона ж гадина, ця Пасовецька, скільки горя вона вже наробила, сидячи на статтях...
— З вашою наукою, — мовив Дідо, підводячись.
Євгенові вмить нарешті промерехкотіли всі запитання до нього: "звідки-таки прийшли носії санскриту? Скіфи-орачі, це не скіфи-кочівники? І, зрештою, звідкіля походять слов'яни?"
Однак вимовити здався:
— Я більше не буду.
— Оце вірно, не будеш.