Тоді діти не вчили мову предків, хоча з задоволенням наминали українські вареники і борщ.
— Бути українцем на чужині непросто. Щоб залишитися ним, треба сильної волі і великої праці, — говорить священик УГКЦ Іван Барщевський.
Познайомився я у Вуковарі з українцями Василем Ворасом та його товаришем Йозом Кавалком. У першого дружина — хорватка Яня, в другого — сербка Сімеуна. Я не зустрічав запекліших патріоток України, ніж ці дві чудові жінки. І та, й друга — учасниці українського хору. У його складі двічі їздили в Україну. Обидві — майстрині української вишивки. У кожної у світлиці десятки старовинних предметів побуту галицьких переселенців — збирають ці речі для майбутнього українського музею у Вуковарі.
А ось ще одна зустріч. Цього разу з українською родиною Хас із села Каніжа: чоловік Желько, його дружина хорватка Міряна та діти — Маріо, Матей, Лідія і Андрійко. Чому в українців таке дивне прізвище? В цьому, мабуть, винуваті австрійці, котрі мали звичай перекладати українські прізвища на свою мову. Та в сім'ї домінує українське начало. Важелі національної політики впевнено тримає баба Марія. В її арсеналі — казки, перекази, пісні, колискові. Виховала сина-українця, потім взялася за невістку, а тепер — за онуків. Приходять діти зі школи і джеркотять по-хорватськи: "Бако, молім те нешто поєсті" (Бабо, дайте щось поїсти). "А ну, скажіть це українською", супить нароком баба брови. Методи жорсткі, але досягають мети.
Баба Марія жодного разу не була на Вкраїні. В її уяві батьківщина
- така ж, якою була 1896 року, коли звідти виїхали її предки. Фотографії і фільми про сучасну Україну, які привозить їй син, для неї наче сон. Із її розповідей про мандри діда, про те, як з'їжджалися українці до Каніжі, заселивши цілий куток, як налагоджували стосунки з місцевими жителями, як бідували, можна цілий роман написати. Під час бабиної розповіді кілька разів, наче вихор, влітав п'ятирічний Андрійко. То вірша українською розкаже, то гопака затанцює. А за третім виходом заспівав "Ще не вмерла України..." Всі встали, а в діда з бабою на очі навернулися сльози...
Як дбають Хаси, так і мають. Нещодавно звели двоповерховий, із усіма міськими вигодами, дім, кожен повнолітній член сім'ї має легкову автівку. Господарювати на землі у Хорватії дуже вигідно, пояснює Желько. На кожен гектар пшениці держава виділяє в перерахунку на українські гроші по 4200 гривень дотації, на кукурудзу — 3200, на кожну корову — 2800 гривень. Можна взяти вигідний кредит — максимум під 7 відсотків. Відшкодовуються 40 відсотків вартості придбаної техніки.
Родина Хасів — своєрідний штаб українства в Каніжі. Желько — голова місцевого культурно-просвітницького товариства імені Т. Шевченка. Його дружина — секретар. Усі українські заходи, свята, фестивалі відбуваються тут за фінансової підтримки Хасів. Українських дітей у цьому селі народжується багато: в сім'ях і по п'ятеро, і по шестеро. Настав час мати українську школу, вважає Віктор Филима.
Наша справа оживає
Загалом українська громада в Хорватії змушена наздоганяти поїзд, в якому вже багато років мчать усі інші національні меншини — італійська, чеська, німецька, угорська, циганська і навіть русинська. Себто починати все спочатку: відновлювати свої структури та інституції, здобувати авторитет. На думку голови української громади Івана Семенюка, великою помилкою було утворення 1990 року Союзу українців і русинів. Оте "і" в назві замість дефісу означало, що об'єдналися дві рівноправні меншини. Українці, йдучи на це, вочевидь, плекали ілюзію, що таким чином вдасться повернути русинам українську сутність. Та не так сталося, як гадалося. Русини чомусь не визнають Україну своєю батьківщиною, багато з них ненавидять усе українське, соромляться наших прапора й гімну, не шанують наших національних світочів. Користуючись тим, що мали більшість у керівних органах Союзу, розподіляли кошти, які виділяла Хорватська держава, таким чином, що українцям перепадало те, що з носа капне.Але терпець українців урвався. Два роки тому всі найпотужніші українські товариства дружно вийшли з Союзу і утворили окрему організацію. Й ожила українська справа. Дуже швидко українці стали надолужувати згаяне. Заснували журнал "Вісник української громади в Хорватії", редактором якого Оксана Мартинюк, організували кілька літніх таборів для українських дітей, домоглися попереднього схвалення у парламентських комітетах Хорватії рішення про визнання Голодомору 1932—1933 років геноцидом українського народу, утворили з числа депутатів-українців у місцевих радах Українську координаційну раду, представник громади Лариса Угляшевич увійшла до складу Ради з питань національних меншин при уряді Хорватії, на підтримку українських громад стало виділятися значно більше коштів. Одне слово, українців у Хорватії помітили і стали виокремлювати з-поміж інших національних меншин не лише за співи і танці, а й за сумлінне ставлення до праці, за те, що відзначилися активною участю у визвольних змаганнях Хорватії, пам'ять про які дуже свіжа.
Сліди війни
Українцям ліпше орати, сіяти, збирати врожай, ліпити й випалювати горшки, будувати, співати, ніж воювати. Але доводилося брати до рук і шаблю, і пістоля, і вила, і коси. Скільки живуть українці на землі, стільки й воюють. Історики і письменники описали їх участь у війнах і повстаннях XVI, XVII, XVIII і XIX століть, у першій та другій світових війнах. Але була ще одна, про яку ми мало знаємо, — визвольна, або громадянська, 1991—1995 років на території колишньої Югославії. У Хорватії (колишній республіці Югославії) українці стали на бік хорватів. Показали себе так, як і у всіх інших війнах: безстрашними, ініціативними, надійними і милосердними. І полягло їх чимало. На кладовищі Мірогой в столиці Хорватії Загребі встановлено величезну меморіальну плиту, на якій викарбувано прізвища загиблих на тій війні. Кожне десяте — українське. На гранітних плитах військового кладовища Вуковара їх іще більше. "Томіслав Василик, Іван Жеребний, Іван Варениця, Дмітріє Менюк, Михайло Зера, Ґеньо Жак та багато інших"... — загинає пальці українець Василь Ворас, учасник боїв у Вуковарі, згадуючи своїх полеглих друзів-українців.До українців — ветеранів війни тут ставляться шанобливо, вони користуються багатьма соціальними пільгами, хоча більшості з цих ветеранів лише за сорок, а тоді, під час війни, було по 18—20. У свою чергу, наші хлопці-бранителі в захопленні від згуртованості, організованості й безкопромісності хорватського народу, коли йдеться про захист його інтересів. Розповідають, що у визвольному русі брали участь не лише місцеві, а й представники хорватської діаспори з багатьох країн світу. Хорватською армією командував діаспорянин Гойко Шушак, його вважають автором бліц-кригу, внаслідок якого територія цієї країни була визволена протягом 84 годин. Лише Вуковар (місто на кордоні з Сербією) до 1998 року лишалося в окупації.
— Знаєте, чому Хорватія тоді перемогла, а сьогодні так швидко розвивається? Бо хорвати всього світу об'єднали свої інтелект, ресурси, волю заради своєї Вітчизни. Поки Україна не зробить подібного, згуртувавши навколо себе 20-мільйонне світове українство, не бачити їй процвітання, — пояснював мені колишній депутат Хорватського парламенту від української меншини професор історії Борис Гралюк, котрий і сам брав участь у визвольних змаганнях, а його рідний брат під час них загинув...
Ковтнули лиха під час тієї війни й цивільні українці Хорватії, особливо жінки, діти, люди похилого віку. На сліди війни можна натрапити в Каніжі, Славонському Броді, Осієку. Та найбільше їх у Вуковарі. Це було гарне місто. Мало потужні промислові й аграрні підприємства, річковий порт на Дунаї. Пригадуєте знамените югославське взуття? Так от, більшість його вироблялася у цьому місті на фабриці з 20-тисячним колективом. Символ Вуковара — Голубка. Під час останньої війни на цю мирну пташину, образно кажучи, напали яструби і мало не заклювали до смерті. Внаслідок тримісячного штурму восени 1991 року, під час якого застосовувалися танки, гармати й авіація, місто було вщент зруйноване. І хоч десять років тому почало відбудовуватися, на нього й сьогодні боляче дивитися. Кожен четвертий будинок — із зяючими вікнами, обгорілими, розбитими стінами.
Коли почався штурм Вуковара, пригадує голова Ради тутешньої української національної меншини Марія Семенюк, мені виповнилося одинадцять років. Відзначала свій день народження разом із однолітками у підвалі будинку. Наступного дня батьки відвезли разом із сусідськими дітьми до діда й баби у село Петрівці, що неподалік міста. З Вуковара долітали звуки бою, а вісточки від рідних не було жодної. Минуло три місяці. Коли настала тиша, приїхав батько. Посадив дітей у причіп трактора і повіз додому. Місто ще диміло, вулицями бродили коні й собаки, лежали вбиті. "Заплющте очі!" — кричав батько до дітей. Потім довго жили без світла й води. Через рік їх виселили, бо в їхньому будинку, який дивом уцілів, мав поселитися югославський генерал. Жили з півроку у таборі під Вуковаром. Потім знову повернулися додому. Після річної перерви Марійка пішла до школи. Першого дня була перекличка. Кожен учень мав назвати свій рік народження і національність. Усі, хто був у списку до неї, — хорвати, українці, угорці, чехи назвалися сербами. Та коли прозвучало Маріїне прізвище, вона не вагаючись відповіла: "Українка".