Яблука з райського саду (збірка)

Дивно, але навіть новий маяк стоїть невдалеки від викопаного на урвищі кострища, звідкіля давні посиленці в негоду подавали сигнали кораблям.

Я уперся ногами, аби почати панораму саме з маяка, натиснув, однак замість ляскання фотика почув:

– Ну нічево нє панімаєт! – не вгавав Шура. – Я ж гаварю: гунн єсть гунн!

– Пріставучій какой! – це Лена.

– А ви, мєтьолкі, – буркотів старший, – я уж малчу, нічиво дажє нє говорю о сіськах – хоть би піські чемто прікрилі. А то ат ніх, етіх фатографов здєсь отбоя ні будєт.

– Д' ви б самі все лучьчє би раздєлісь, – нарешті зблиснула зубами Таня, – чьво то адєтимі-та сідєть?

– Чьто? Перед етімі я єщо раздєватца должєн? Чєво іщо? – тетерів Шура. – Можєт, голяком сплясать іщо?

– Дурак ти! Ти всьо по-своєму прівик панімать – позагоралі б напослєдок то, гляді, вішь, какоє солнишко?

Одійшовши крутою дорогою на безпечну відстань, я перевів подих. У візирі фотоапарата вмістилося все:

і лиман, і розкопи, і реактор, і компанія під урвищем.

Іще й іще натискаючи на спуск, згадав я нарешті, що мень непокоїло, про шьчь я забув – коли я йш'ов сюд', то мав твердий намір н'питися з того джерела в'ди, покуштув'ти, яка вона справжня на смак, натуральна, геродотова, – бо в'сі ті інші знахідки, як' ми викопували тут, вон' давали лиш' приблизн'е уявлен'ня про той колишній сь'віт, котрий відійшов, зник, з усіма його нерозгаданими експон'атами, які прикрашають музеї в с'толицях.

Серпень-вересень, 1983р.

Тобі ор нот мені

Він узяв черепа до рук, і той раптом заспівав:

Кришталева чара, срібнеє дно,

Бути, чи не бути? Все одно!

Тут Гамлет падав на коліно і форсовано шепотів:

– Бідний Йорик!..

Аплодисменти були неодмінні, такі, що навіть Йорик вклонявся, особливо ляскала руда пані з другого ряду, Анатолій Степанович її засік, бо була з пишним букетом, яким ховала пишний бюст, тут ніякі букети не врятують; падала завіса, всі кидалися до телевізору по футбол, але не Анатолій Степанович – він хотів проскочити першим до туалету, але в антракт туди проштовхнулися глядачі, й він збагнув, що до початку третьої дії не достоїть, та і як там стояти Гамлетові разом з публікою, яка потім все життя згадуватиме про інцидент: "какав у сусідній будці з Гамлетом. І пісяв", зітхнув так глибоко, що пряма кишка пере­творилася на криву, і все уляглось, навіть думки про кри­зу й про те, що директор полагодить, нарешті всі туалети. Колектив працював на контрактній основі, тим-то ніхто й не наважувався поставити питання руба. Та що туалет, ко­ли навіть виступити проти засилля провінційних експери­ментаторів, які катували класику, ніхто не подавав голос.

"Зрештою, роляка непогана", – заспокоїв він себе, що ще з студентських часів мріяв про неї, і от несподіва­но сталося.

Коли Офелія взяла монолог, в животі йому забурча­ло. Так, що вона подумала, наче це в неї, але текст не ур­вала.

Вкрутило так, що він мало не кинувся геть – де-де обдристатись, лише не на сцені, бо це одразу увійде в історію театру; люті конвульсії тіпнули лице, тулуб, плечі, він похилився – брязнули оплески, Офелія здиву­валася, що не їй, Гамлет зробив невинні очі, що він не тягне на себе ковдру під час її ударного монологу. Хоча ак­тори собі таке дозволяють – от Мавка, наприклад, казати­ме безсмертне про те, що вона буде вічно жити, а Лукаш в цей момент почне, скажімо, засучувати рукав – і вся, вся увага припаде на нього – що поробиш, такий закон сцени.

Який дозволив Офелії заплести навколо голови тов­сту русяву косу – і перший же її вихід зривав овацію. Якось на гастролях Анатолій Степанович дозволив вип­росити в костюмера таку ж косу, і в другій дії вийти з нею на голові – що в залі сталося!

– Навіщо ти це зробив? – ридала потім Офелія.

– Тому, що Офелія в Шекспіра має ходити з розпу­щеним волоссям, – відрубав він, хоча хто його зна, що той Шекспір мав на увазі? Що Офелії вже давно хтось розпустив косу, отже всі її святі передвесільні слова до Гамлета є пародійні?

– Еге, ти ще скажи, що він заповідав їй пофарбува­тись назад у брюнетку! – репетувала партнерка, доки її не заспокоїв режисер:

– Анатолію Степановичу, будеш видєлувацця, то я їй віддам роль Гамлета.

– Як? – сльози в неї висохли вмить.

– Як у Сари Бернар чи Галини Стефанової.

Да, Шекспір відпочиває... Бо буркнуло знов, Офелія збагнула, що не в неї, і заспокоїлась, спокійно пішла зі сцени топитися.

Коли він проштрикнув шпагою Лаерта, вискочив хор:

Кришталева чара, срібная креш,

Бути, чи не бути – все помреш!

Далі в Гамлета були проблеми, режисер десь вико­пав оригінальні шекспірівські тексти, біда полягала в то­му, що вони були староанглійською мовою, а не адапто­вані, тобто їх би не втямив і жоден сучасний англієць.

– Але ж зала не зрозуміє, – протестував ще на репе­тиціях Анатолій Степанович, бо староанглійська огидно нагадувала старонімецьку.

– І чудово! Гамлет же прощається з білим світом, що тут розуміти? Подумають, що це такий хід, головне, щоб критики зрозуміла.

Еге, як зрозуміє, то буде тобі; щоб не ламати голову, Анатолій Степанович іноді, коли в нього був поганий настрій, дозволяв вставляти цілі саморобні блоки, а настрій був препаскудний, ще й бурчав нещадно, то ак­тор видав!

– ... хундер гафнунг альт зе дер барендикер, – завер­шив він, тобто помер.

Що тут сталося! Зала встала, особливо руда пані з другого ряду, букет з бюстом заважали плескати, тому вона репетувала "браво!", оваціями гойднулися куліси і навіть важка оксамитова завіса затріпотіла, бо з неї пурх­нула перелякана міль.

Анатолій Степанович на поклони не вийшов, він мчав до санточки, аби випередити всіх, "клята Нюра, розвела сирою водою томатний сік, – осяяло його, – не­ма, щоб кип'яченою", "бур-бур", – погодився несамови­тий шлунок, "якщо вже дуриш людей, – лаяв він буфет­ницю, – то роби ж це по-людському, лінь тобі скип'яти­ти? Думать же треба хоч трохи по такій жарі!"

Він рвонув двері й мало не осліп, очі стали як у Сари Бернар – пекуча дезинфекція висіла в клозеті, хоч соки­ру вішай, клята Нюра не дуже переймалася засобами, а щедро полила хлоркою все, що тут було кахляного.

– А ви ругайтесь ідіть до гламного, він міні грошей на шампуня не дає, скажіть спасіба, шо хоч на хлор хвата, бо када не буде й на нього, тоді ви й не такої заспіваїте, – щоразу одбріхувалася вона од надто естетизованих ко­лег. – Дайте мені дєньги на хранцузькі духи Лінстант де Гуерлен, дак я вам хранцузькими духами тут усьо поляпаю й іще розами позакидаю!

Не театральні, а правдиві сльози збризнулись йому з хлорованих очей, він позадкував, рятуючи носогорло.

– Зе дер берендикер! – вилаявся.

Але, на диво, переляканий шлунок попустило. Так, що він вирішив перейти через дорогу до пожежників і там просто по людському попроситися вивалить. Тож спокійно вийшовши з театру, "устигну", думав він, "спокійно устигну" дорогу йому перегородила яскраво-руда пані, і не встиг він сахнутися, як тицьнула розкішного букета:

– Ваше мистецтво, я така вдячна, я ходжу на всі ваші вистави, – хвилювалася незнайомка, – прийміть на знак пошани.

Кожного такого разу Анатолій Степанович починав думати: а скільки такий букет коштує? А потім уже почи­нав переводити цифри на спиртне.

– Дякую, – прошепотів він, занурився в букет і його попустило.

Дамочка виявилася ого, що Анатолій Степанович по­думав: "якби зіграла Офелію, то невідомо, як би повер­нувся сюжет у Гамлета", бо декольте в неї більше за бюст.

– Ви пробачте мою настирність, – теж зашепотіла вона, – але я давно не наважувалася заговорити до вас... про нове трактування образу... про Шекспіра...

"Як все-таки добре, що Шекспір написав "Гамлета", а не "Лісову пісню"".

– Зі мною?

– А з ким же іще? Чи не могла би я запросити вас на розмову... тут недалеко.

Нарешті він побачив у іншій її руці чималого кулька, згори випинався бульками чималий коньяк.

"Підготувалася, репетирувала", – подумав він, а вголос:

– Не сьогодні, – гірко прошепотів він.

– Це недовго, – не вгавала, – тут недалеко, я тут на машині.

Мрія кожного актора... А чого? Перепроситись, за­скочити в неї в клозета, а потім... потім почати все спо­чатку, бо коньяк, це тобі не розбавлений томатний сік.

– Дехто лає такого Шекспіра, – крутила вона кермо й слова, – але, подумавши, яким був театр у його часи? Гля­дачами хіба були інтелектуали? Це були простецькі люди, і, завважте, зала театру "Глобус" була завжди переповнена.

"Лише не впуститись", – досвідчено благав у Шекспіра актор.

– Переповнена, – промимрив він.

– Чим він їх заманював? Візьмемо комедію "Дванад­цята ніч", її й зараз ніхто не може поставити смішно, та­ка вся довга й незрозуміла. Наприклад, велетенська роз­мова дівчат про те, як вони люблять горобчиків, і які гніздечка для них готують – ще й досі навіть у нас – що називають горобчиком? А гніздечком? А уявляєте собі, що творилося в тогочасній брутальній Англії, коли три­вав такий доволі двозначний текст?

Машину підкинуло, ось-ось, ось попре... "добре, що не в костюмі Гамлета", й Анатолій Степанович щосили уткнувся в букет, шукаючи порятунку од судомин, хекав квітами, благаючи "не тут, не зараз".

– Так-так, – шепотів він, – він пише до Офелії, що на­лежатиме їй, доки машинка в нього справна, а її тата на­зиває торгівцем рибою, так на жаргоні тоді називали су­тенерів, – скорчився він, стримуючи нову навалу.

– Я б додала, що трактування "Гамлета" Лесем Подерв'янським значно ближче до оригіналу, аніж би зда­валося, бо про що п'єса? Про дивака, який штовхнув до самогубства кохану й перерізав усю свою рідню – чи не пародія це?

– Звісно, – погодився він, стискаючи сфінктер.

– Оно за цим сквером, оно мій дім, – показала вона. – Бо молодь не ходить в театр, доки не поставили Подерерв'янського. Моя менша сестра, ви уявляєте, геть таким не цікавиться, а от зробити собі на голові зеленого "іроке­за", так це залюбки. Уявляєте, яскраво-зеленого? Кожно­го нового хлопця приводить показать, сумнівається, ти його краще в театр одведи, та й побачиш, хто він за фрукт, як реагує на мистецтво, вірно я кажу?

– Звичайно, – продихнув він, бо попустилось. – Була спроба Сашка Ігнатуші поставити версію Лесевого "Павліка Морозова", сказати б, варіант того ж таки "Гамлета" – герой гине, повбивавши родичів також во ім'я ідеалів, але головний наш реж злякався.

– Злякався? Чого?

– Що знову опиниться в провінції.