Пригоди молодого лицаря

— Ну, а як же ти?.. Чула від Павла, що кинув ти оте Запорожжя на те, щоб оженитися з якоюсь гарною дівчиною та осістись десь за Дніпром, подалі від панів, на вільних землях.

— Та є така думка.

— Дак за чим діло стало? Чи пари, козаче, не знайшов іще?

— Нелегка справа, паніматко, — засміявся Крига.

— Ов?.. Чи дівчат обмаль у Каневі гарних?.. То, може ж, хоч оком накинув?..

"Куди вона гне? — думав Крига. — Хоче хитромудро розвіда­тись, чи не намірився я на синову дівчину…"

— Та, може, й накинув на яку, — промовив уголос, — а як то­бі ні привіту, ні одвіту, то дарма праці.

"Це добре, — міркувала Василиха про себе. — Та й по дівці бачу, що лихом дихає на вирлатого".

— Що правда, то правда, — згодилася вона, — знайти дружи­ну до мислі, та щоб і ти їй до серця припав, — це не поставець оковитої вихилити в Лейби або в бубна забубнити. А проте — ма­єш час, козаче, ще не одна навинеться. А тоді словечко тільки скажеш нам із господинею — висватаєм і незчуєшся.

— Авжеж, висватаєм, — сміялася Обеременчиха.

Орися все вирівнювала того нещасливого листа з рожі й тіль­ки посміхалася, схиливши перед себе голівку та скоса поглядаючи на Кригу.

— Згода, — промовив він, перехопивши її глумливий погляд. — Дякую красненько… Як прийдеться до чого, то я вже до вашої ласки. Тільки ж не відмовляйтеся тоді.

— А чого б нам відмовлятися? — пильно поглянула йому в вічі Василиха. — Діло чесне й почесне…

"Ні, тут щось не так, — подумала про себе, — не інакше як до Орисі моститься… Треба не спускати їх з ока".

— Ох, моя голубонько, — звернулася до господині, — час ме­ні й додому… Хоч як не хочеться, та треба йти…

— Та чого так поквапно, душе мила? — вговорювала Обере­менчиха. — Посиділи б іще, побалакали б…

— Нехай другим разом, серденько. Так мені у вас мило та лю­бо, що я не забарюся й знов надокучити, — засміялася Василиха.

— Що ви говорите, сестрице! Ми такі раді, такі раді…

— Прощайте, мої любі.

Василиха обнялася з господинею.

— Я, мамо, трохи проведу тіточку, — повернулася Орися, й вид її трохи розпромінився. Зраділа, що трапився вихід з ніякового становища.

— Гаразд, дочко, — згодилася мати, — тільки ж недалечко.

"Мене уникаєш, — подумав Крига. — Нічого, звикнеш потро­ху. Не треба тільки до неї так притьма, а спроквола".

— Прощай, козаче, — звернулася Василиха до Криги. — Щи­ренько дякую, що допоміг хлопцеві при лихій годині. Може, почу­єш що про нього, то не полінуйся й матері його звістити, а хата моя все відчинена для тебе, як я вдома.

— Спасибі, паніматко, — промовив Крига, — навідаю, коли що. Бувайте здорові!..

Орися пішла проводжати гостю. Не говорили нічого, аж поки пішли потихеньку вулицею.

— А що він… той витрішкуватий… почасту до вас заглядає? — почала стара.

Орися засміялася.

— "Витрішкуватий"?.. Ні, відколи поїхав Павлусь, оце вдруге він…

— Досить і того! — обурилася Василиха. — Це вже виходить двічі на тиждень… Нема чого йому вчащати…

Орися не перечила, хоч добре розуміла, до чого це стара го­ворить. Мовчала.

— Ач, який меткий! — знов забурчала Василиха. — "Тільки ж не відмовляйтесь тоді…" Знаємо, куди гнеш… Наздогад буряків…

Довгенько ще бурчала старенька, і — дивна річ — бурчання її було приємне Орисі: з нього відчула вона те, чого ще бракувало їй, цебто певності, що Павлова ненька полюбила її тепло й щиро, як свою дитину. О, тепер вона зможе чекати Павла хоч цілий вік!..

Тому, прощаючись із Василихою й цілуючи їй зморщені старе­чі руки, Орися промовила:

— Прощайте, паніматко! Спасибі, що навідали нас… Зву вас тепер паніматкою, та певна, що діждуся того щастя, коли назву вас матусею, ріднесенькою… А про те… про того, як ви кажете, ви­трішкуватого… будьте спокійні: свахою від нього на моєму весіллі вам не доведеться бути.

Сльози радості й утіхи ринули з очей у старої. Тремтячими від зворушення руками вона обняла й пригорнула Орисю до себе.

— Люба дитино моя… — тільки й могла вимовити.

Ще раз поцілувала й перехрестила.

Частина третя

ХІV

— У Бога віруєш?

— Вірую, батьку.

— Ану перехрестись!

Павло здійняв шапку й широко перехрестився.

Кошовий пильно оглядав парубка своїми гострими живими очима, немовби ціну йому складав або звіряв, оскільки можна по­няти віри тому, що про молодика оповів йому старий козацький полковник Омелян Граб.

— Тебе, либонь, Павлом звуть?

— Павлом, шановний батьку.

— Похиленком?

— Еге ж.

— Хм… Гаразд… Павлом ти, хлопче, й зостанешся: так свята церква тебе найменувала, тож не нам, грішним, її приписи ламати. Похиленком же — це вже від людей… Звичай в нас такий на Січі, щоб хто вступає до нас у товариство, лишав поза валом січовим своє старе прізвище, а приймав від братчиків те, що йому наки­нуть, і вже ти відхрещуйся не відхрещуйся від нього, а воно так тобі прилипне, хоч би тебе й собачим сином продражнили, а не ті­льки чимсь пристойним.

— Воля товариства, мій батьку, — мовив Павло, вклонившись.

— Так, сину, без волі товариства тут нічого не починається й не робиться.

Дивувалася січова старшина, присутня при розмові, що зви­чайно суворий в січових справах і скупий на мову, завжди такий короткомовний кошовий понад звичай так багато говорить із нова­ком. "Десь дуже до мислі припав йому цей молодий подобець", — думав про себе кожен, а старий Омелян аж нетямився з утіхи, що досвідчене око й розум січового голови зуміли відразу оцінити йо­го улюбленця.

— Оповідав мені батько Граб дещо про тебе, — посміхнувся самими очима кошовий і розгладив бороду. — Жбурляєшся, казав, не тільки звичайними собі людьми, а й такими, як отой ногайський велет, що зборов його. Жбурляєшся ними, як снопами вівсяними. Тож будеш ти в нас не Похиленко, а Жбурляй. Як ви на це, пано­ве-браття? — звернувся до старшини. — Добре буде молодцеві, коли його так продражнимо?

— Добре, батьку, добре!

— Краще й не треба!

— Лепсько! — гукнув старий Граб. — І нехай мені дідько в пику начхає, коли брешу!

— От і гаразд, — задоволено промовив кошовий. — А ти як?

— Спасибі вам, батьку, — знову уклонився Павло. — Ваше й товариства слово для мене закон. Як сказали, так і буде.

— Гаразд… Маєш, козаче, силу надлюдську, але не розкидай її по-дурному, не хизуйся нею, не чванься перед братчиками, бо Господь дає силу козакові на те, щоб нею бити ворога-бусурмени­на й усякого супостата, а не на чорт батька знає що. Та придив­ляйся до наших звичаїв січових, а у вільний від роботи час на­вчись від братчиків орудувати тим, що красить лицаря, цебто ко­зацькою зброєю. Багацько, мій друже молодий, дав тобі Господь із щедрої своєї руки, тож шануйся, пам'ятай завжди про Бога, про рідний край і чесне товариство запорозьке, а старших шануй, ста­ршини слухай, а надто в боях із ворогом, і заживеш великої слави, як і наші діди та батьки. А тепер ходи собі здоров, вибирай курінь, який хочеш, і розташовуйся в нім.

Вклонився низенько Павло кошовому отаманові й славній старшині січовій і вийшов із паланки, як у тумані. Перед очима все стояв образ величного, з довгою бородою й вусами лицаря із зсу­нутими над переніссям соболевими бровами, а під ними — гостри­ми, як свердла, мудрими, допитливими очима, що зазирали — хо­тів ти того чи ні — в самісіньку душу. Не визначався постаттю (бу­ли там постаті й далеко показніші), але саме тим своїм проникли­вим мудрим поглядом. Немовби той погляд промовляв: не блуди словами, бо я бачу наскрізь усю твою душу, бо я все знав, знаю й буду знати, — отже, від мене й не важся сховатися!..

"Дак оце він, той необачний Сагайдачний, що проміняв жінку на тютюн та люльку, — крутилися Павлові в голові слова славної пісні про заповзятого гетьмана запорозького. — Але то, мабуть, ті­льки в жарт складено пісню, бо на необачного він анітрохи не ски­дається, — навпаки, швидше на дуже обачного, та ще й мудрого, та ще й з сильною, залізною рукою. Гляне, то аж мороз поза шку­рою…"

Так із канівського гультяя Похиленка Павла зробився братчик січовий Павло Жбурляй. Потрапив до славетного запорозькою гні­зда лицарського саме в найгарячіший час. З наказу королівського Січ готувалася до війни з турками, але поки запорожці споруджа­ли чайки й запасалися всім, що треба було для морського походу, Річ Посполита польська раптом прийшла до згоди з султаном, щось йому заплативши, — мовляв, на тобі, чорте, груш, та мене не руш — але запорожці на це не вважали: зібравшись на нараду сі­чову, постановили одностайно розпочате діло довести до належ­ного кінця: нехай собі, мовляв, король мириться або воює — на це його королівська воля, а воля товариства — й цим разом іти боєм на бусурменів, а не сидіти та нудитись без лицарського діла по ку­рінях. Та й шкода тієї велетенської праці, що пішла на лаштування походу: самих чайок споруджено було півдругаста, в повному ри­штунку, та козацтва для них рихтовано піввосьма тисяч — що з ним робити? Розпустити? Але не тим духом від нього тхне. А до то­го ще одержано певні звістки, що під Очаковом стало кількадесят турецьких галер, що вони не прийшли, звичайно, з хлібом-сіллю до січового товариства: і незчуєшся, як турки висадять військо та підпливуть на човнах та сандалах Дніпром під самісіньку Січ Запо­розьку.

Отже, на Січі кипіло, як у казані: братчики готувалися до по­ходу, латалися, запасалися кожен усякими потрібними в поході дрібницями, чистили й гострили зброю тощо. П'яних ніде ані одні­сінького: грізне око "необачного" сягало всюди, й горе тому жи­дові, вірменинові чи грекові на "шамбаші", на тому базарі за січо­вим валом, коли він, жаденний шинкар, не вдержиться й продасть нерозважному, нездержливому братчикові кухоль горілки, — году­вати йому раків у Дніпрі білим тілом своїм; та й братчикові тому не з медом буде: погодує він комарів та ріжну іншу комаху своєю крі­вцею, коли його, голісінького, прикують до гармати. Бородатий кошовий не любить жартувати й за військового стану вмів тримати своїх буйних лицарів рукою залізною.

Павло брав у всій цій метушні найближчу участь, дивуючи всіх своєю запопадливістю, своєю відданістю новому для себе ді­лу, але ніколи не висувався наперед: мовчазний, сміливий, пова­жний у роботі, він соромився й ніяковів, коли хтось із старших звертав на це свою увагу, навіть сердився й від ухвального слова ховався за спини братчиків, ніби хотів тим зазначити, що сам він ніщо, що діла довершує вся громада.