Копита вдарять об мерзлу землю. Строга команда. Заторохтять сухо тачанки.
— Стояли ми тоді по дорозі на Воронеж. В лісі великий порожній будинок поміщика. Цілий день була тиша, і чомусь вирішили там справити весілля,— хлопці завжди щось вигадували для розваги. Старий Семен Коваль,— правив і за дружка, і за весільного батька,— за столом провозгласив: "Гряди, гряди, невеста моя!" Трохи горілки здобули, повна зала людей, жартів і сміху, бійці розважалися, немов гуляли десь у тилу, в тихому закутку. Аркадія любили бійці і мене теж... Серед розпалу весілля раптом тривога: до дверей кинулися бійці, по конях! Ми теж — молодий і молода — наввипередки побігли, я до своїх санітарних бричок, а він — до коня, ледве встигли пальці потиснуть один одному. Любив мене Аркадій, як своє життя. Перед боєм стояли бійці на узліссі й тихо гомоніли... Десь бухнули гармати, і вже більше нічого не стало чути, потім стихли наші гармати, кіннота зірвалася з місця і полинула в бій, тачанки вирвалися вперед, на горбок... Хтозна, скільки воно часу пройшло. Тільки білих погнали, побігли ранених збирати, коли ось мчить ординарець і на ходу кричить мені, що Аркадія поранено, і показав на кущики, на ріденькі берізки в долинці, де серед беріз лежали безпомічні розбиті вози. Під березою побачила я вашого чоловіка — Семена Микитовича Коваля, дружка свого і весільного батька. Розкраяла йому голову ворожа куля. Зірвала я червоного прапорця і голову сиву вкрила. Трохи далі, біля розбитого воза, лежав Аркадій, а поруч стогнав його любимий гнідий кінь Рекорд. На губах в Аркадія кривава піна, як червоне полум'я. Схилилася, розірвала йому сорочку і побачила — груди кров'ю залиті, хотіла перев'язку робити, а він так ніжно дивиться, стримує стогін, посміхнутись хоче, шепоче: "Бачиш, Надійно, і для мене куля знайшлася, думав, пани не зуміють такої кулі зробити. Мабуть, не потрібна перев'язка... Сина, сина нашого, Надійно, бережи, виховуй! Щоб дитина знала, за які діла батько помер... Героя виховуй!.." Більше нічого не сказав, очі помутніли, руки почали холонути, впала я і заридала... Поховали Семена Микитовича й Аркадія, як героїв, над трупами клялися бійці страшною клятвою і погнали білих аж до морів.
Мовчазна тиша запанувала в кімнаті. Обидві жінки не помічали цих вузьких стін, не слухали, як билися серця. З очей Одарки Іванівни тихими струмками текли сльози і довго звивалися по зморшках обличчя, доки знайшли шлях до скорботних губів...
Прийшов з заводу Максим Семенович. Одарка Іванівна вийшла відчинити йому двері і більше не повернулась у кімнату — залишилася в кухні на самоті. Побачивши Надійну, Коваль заклопотано привітався, потиснувши її тоненьку руку.
— Пробач, будь ласка, затримався. Ну його!.. От проклята робота! Ноги витягнеш — хвіст загруз, хвіст витягнеш... чума б їх забрала!
— Чого ти лаєшся? Щось сталося на заводі? — забувши про все, допитувала Надійна.
— Нічого особливого, владнається. З Бубирем у відділі збуту не все гаразд. Ще остаточних фактів немає, але...
— Я тобі скільки разів казала — вижени його! Панькаєшся з ним, пригріваєш!
— Чого там пригріваю! Вигнати легко, а потім? Хто ж знав, що...
— Подумаєш, знавець, незамінимий комерсант!.. Висунемо на цю роботу хорошого, молодого, грамотного хлопця з робітників. Візьми Марченка — справиться, ручусь. Допоможемо трохи, хлопець здібний... Я твого Бубиря не можу бачити. Так і здається, що до його пальців державні гроші поприлипали. Холуй, як зустріне, гнеться в три погибелі, немов у нього спина гумова...
Надійна обурено пройшла по кімнаті. її дивувала історія з Бубирем: давно треба звільнити, а Максим захищає.
Коваль мовчить. Що відповідати? Хіба він тепер не згоден з Надійною? Але... його, Максима Коваля, обвинувачують у тому, що після одруження Бубиря з Ганною Дмитрівною директор несправедливо ставиться до свого завідувача відділом збуту! Мовляв, з ревнощів!.. Сьогодні викликав терміново Бубиря і зробив кілька зауважень. Заборонив деякі торговельні операції... Бубир нервово закричав про недовір'я, що ніхто не сміє обвинувачувати його в неправильних діях! А виходячи, в дверях кабінету Бубир зухвало сказав:
— Мені все зрозуміло. Ви поводитеся зі мною так, бо ревнуєте! Я не дозволю! Я вимагатиму справедливості! Можете ревнувати скільки завгодно, але це не повинно відбиватись на моїх службових справах. Так думає і Галя! Вона певна, що ви переслідуєте мене через ваші ревнощі! — Бубир хряпнув дверима і вийшов. Коваль сидів за столом, стискаючи бильця крісла, щоб не кинутись на Бубиря і не покалічити його. Тоді справді був би скандал...
Треба поспішати в театр. Коваль швидко переодягся і подав Надійці пальто.
— Красива ти, Надійно,— з правдивою щирістю сказав Максим,— і виглядаєш значно молодшою за свої роки, як дівчина. Чому ти заміж не вийдеш? Я тобі жениха путящого знайду...
— Що ви сьогодні всі про одруження говорите? Не треба мені женихів, може, я з тобою хочу одружитись, запропонуй! Бідна жінка чекає, а ти мовчиш,— засміялась Надійна.
— Завтра дістану в театрі фрак напрокат і з'явлюся пропонувати тобі руку і серце, єсть? — відповів так само весело Коваль.— Чого ж ти почервоніла? Це мені теж подобається...
Надійна почервоніла ще більше і одвернулась. Сказала в стіну, до портретів:
— Здається, тобі все в мені подобається,— ідеальна жінка! Гляди не помились. Я можу несподівано показати кігті.
— А ми манікюр зробимо! Підріжемо кігті, ще й рожевим лаком помажемо зверху.
— Не народився той манікюрщик!.. Ми будемо фліртом займатись чи підемо в театр?..
Прислухаючись до дверей, Максим Семенович не відповів. Крізь двері долітав спів. Старечим, тремтячим голосом, тихим і прозорим, як сльоза, Одарка Іванівна співала жалісну старовинну пісню. Співала для себе, забувши про людей. Гіркі старі болі свої вкладала в слова. І мотив пісні, може, вигаданий самою Одаркою Іванівною, розлогий і довгий, як те самотнє життя:
Ой, у полі жито копитами збито, Під білою березою козаченька вбито, Ой, убито, вбито, затягнено в жито, Червоною китайкою личенько закрито. Ой, як вийшла мила голубонька сива, Як підняла китаєчку та й заголосила...
Може, тільки здалося Максимові, що Надійна, слухаючи пісню, зблідла і розм'якла. Брови похмуро, низько випрямились над очима, і губи затремтіли. Можливо, це тільки здалося Максимові, коли глянув на неї і коротко спитав:
— Уже поговорили по щирості? — кивнув головою До дверей.
— Наші бабські розмови...— відповіла Надійна, проходячи попереду Максима, і запропонувала йти в театр пішки.
Ущипливі, холодні дотики першого бадьорого морозцк> змусили здригнутись. Максим міцно і зручно взяв Надійну під руку. Поруч з цим кремезним суворим чоловіком Надійна здавалася зовсім маленькою, безпомічною і йшла немов під захистом огрядної постаті Максима, що рухалась біля неї, як щит. Впевненість Максима викликала Надійку на одвертість. Захотілося викласти перед ним, як перед найближчим другом, всі думки, витрусити з кожної щілинки серця сховані туди сьогоднішні нерозв'язані сумніви. Здригнувшись від морозцю, Надійна міцніше притиснулась до Максима.
— Виходь заміж... легко сказати... Людині не влізеш в душу, одружитись не важко, а потім... У нас є чимало прекрасних комуністів,— чесних, витриманих, які вміють віддано працювати, але в особистому житті, в побуті над ними тяжить чимало залишків незжитого. Добре, коли не буде помилки... Розлучатись важче, ніж сходитись, принаймні мені. Ось візьмемо навіть тебе. Якась ти черства людина. Часом буваєш просто нестерпний, задихнутись можна! Треба надто любити тебе, щоб жити вкупі. Може, це тому, що багато часу й сил віддаєш роботі? Але я помітила, що теплоти вистачає в тебе лише на Кіру, а я дуже радію за неї. Уяви собі — звести вас в одну квартиру з Аркадієм! Жах... Той мовчить, як пень, ти зосереджений і мовчазний. Крім того, син у мене майже дорослий. Я не хочу, щоб чужа людина заважала хлопцеві і невірно впливала на нього. Звичайно, це боягузтво, розумію... Ех, знаю, що я боягуз! Нещасна, полохлива тварина!..— майже крикнула Надійна.
Максим Семенович відсторонив Надію на півкроку від себе і здивовано заглянув їй в обличчя. Здалося Максимові — Надійна затремтіла і з розпачем швидко-швидко заговорила, щоб не порвалася нитка, яка зв'язала такою несподіваною одвертістю цих двох Друзів.
— Смерть кілька разів була коло мене, я її відчувала біля свого обличчя, я знала, що кожної хвилини ворожа куля може розколупати мій мозок, і сміялась! На моїх очах помер чоловік із простреленими грудьми, нічого не боялась і не боюсь. Страшно тремчу тільки за нього, за сина. Часом здається — з ним не все гаразд, щось трапиться, і я аалишусь без Аркадія! А він навмисне демонструє передо мною своє завзяття. Обливає холодний піт, коли згадаю про нещастя з ним! Я боягуз! Ненавиджу себе за це боягузтво! Ненавиджу інстинкти, подаровані нам природою. Народжується шматок м'яса, паросток твій, і стаєш рабом маленької майбутньої людини,— ненавиджу!.. Ні, неправда! Дитина — прикраса людського існування, від насолоди й щастя можна складати гімни дітям. Я безмірно щаслива, що маю дитину! Діти — наш шлях у майбутнє. Але я... боягуз: немає Аркадія дома — в серце залазить тривога. На роботі звільнишся на хвилину,-і думки вже біля нього: може, що трапилось? Увечері поспішаєш додому і чекаєш, доки не затупотять кроки на східцях... немає спокою... Хоча знаю — людина повинна жити у вічному неспокою, так побудоване життя...
Надійна замовкла і заглибилася у свої думки. Максим ніяково ловив очима кінець кривулястої вулиці, яка в темряві здавалася йому каналом. В цьому каналі вирувало життя, голоси прохожих перекривалися гуркотом вуличного руху, на розі жартівливо переморгувались трьома кольорами світлофори.
Вийшли на гору — перед очима розкрилася панорама частини міста, у невидимих будинках мерехтіли веселі вогники. Над вечірнім містом — величезна піраміда світла, яка краєм підпирала високу, чорну стелю неба.
— А коли завтра покличуть на війну, що ти робитимеш? — тихо спитав Максим.
— Війна? — немов прокинулась Надійна.— Війна є війна... Я певна, що Аркадій і одного дня не залишиться дома, підемо разом з ним.
— Так, Надійно...