І пиши з ним листи скільки влізе,— засміявся добродушно Карпо Гнатович.
— А я тобі казала, що ти здурів на старості літ! Як скаже, хоч вуха затуляй. Ось синок теж такий невпросимий, як і батько.
— Молодята, не сваріться,— засміявся Вова, дивлячись на Аркадія.— Два листи я написав, он візьміть у конвертах з адресами. Перевірте. А Полі завтра допишу.
— Аркадію, як живе мати, чого не зайде? Скажи, хай приходить чай пити, про старовину погомонимо.
Старовиною Карпо Гнатович називав громадянську війну, де він випадково зустрічався з Надією Василівною на польському фронті. Часом Надія Василівна приходила в гості до Порад. Тепер, може, їй 1 кортіло зайти, та важко було б приховувати нещастя з Василем, про яке батьки не знали.
Згадавши про Василя, Аркадій теж притих і ще раз оцінив витримку, розум і обережність полковника Поради, що нічого не сказав батькам про своє горе.
5
Аркадій настирливо підганяв Вову. Вийшли на вулицю і майже біля будинку зустріли Марка Бубиря. Виявляється, він теж прямував до Вови, а перед цим вештався по вулицях, пройшов чимало кварталів і, випадково опинившись тут, вирішив зайти поговорити. З дому вийшов провести Василя Голубояра.
Несподівано увечері прийшов до Марка додому Голубояр. Причин особливих для такого візиту не було, просто зайшов ознайомитись, як Марко живе і, може, яка допомога потрібна. Розмовляли вони півтори години дома і ще з годину на вулиці. Вийшло так, що Марко все розповів Голубояру — про свої сумніви, упередження, про ненависть до батька і через це взагалі до своєї родини, до самого себе...
Тепер уже здавалося йому, що самотність він відчуває менше. Досі боровся з нею сам віч-на-віч, хотів перемогти відразу, з наскоку, але не міг. Навіть раніше, коли йшов з товаришами,—здавалося, йде близько від них, а насправді між ними була надто велика відстань. Бо все Марко приховував і боявся одвертих розмов... Бо все навиворіт сприймав Марко і не вмів вірити товаришам й любити їх.
Марко ночі просиджував на самоті над книжками, читав без системи і без порад. Йому все давалося легко. Учитись примусив себе на "відмінно", хоч не любив багатьох дисциплін. Він ніколи нічого не записував, проте "вивозили" здібності... І математику полюбив за абстрактність, за те, що не можна знайти кінця її мудрості. Математика тягла його в таємничий світ формул і чисел...
Але виявилося, що товариші наздогнали його і, знаючи не менше, жили повним життям і дихали повними грудьми. Аркадій, Вова та й дівчата теж — особливо Руфа й Кіра...
Аркадій мав світлий розум, живий темперамент і силу волі. Ніхто не міг так ясно охопити всі деталі питання, заглибитись у справу і зробити яскраві висновки. Аркадій сприймав знання швидко й глибоко, ніколи не задовольнявся шкільним обсягом їх, читав іце книжки, довідники, блискуче знав техніку. До того ж Аркадій дійовий, багато енергії віддавав громадським справам і завжди був у курсі світових подій і всього, що робиться навколо, на просторах неосяжної Батьківщини...
Вова Порада завжди додумував до кінця, вникав до можливих глибин у все, з чим стикався його мозок. По кілька годин підряд міг сидіти над теоремами, над книжками, відмовляючись від будь-яких принад...
Віктор Мартинов — цілеспрямований і одвертий.
Кіра — з жадобою до знань. Тамара — ніжна, добра й здібна.
Бася Райцина — екзальтована, метушлива, але завжди приязна, захисниця тварин і аматорка біологічної науки...
Руфа... Що говорити про Руфу, коли вона така вдумлива, щира, й чесна, і вродлива.
Вони, ці товариші, навчили Марка вірити в справжню дружбу. Скільки разів заслуговував Марко, щоб його вигнали з колективу, заплямували, як егоїста. Але виходило навпаки — його захищали й кликали до себе. Може, жаліли? Ні, Аркадій ніколи не жалів. І Руфа не жаліла, говорила правду в вічі, як це було останній раз. Та інакше вона й не могла. Ніхто не жалів Марка, зате всі вірили у велику силу дружби, товариського колективу. Вірили в те, що юнак прийде і все їм розповість, зірве з себе машкару, покине грати свою блазенську роль. Це робилося, може, не завжди свідомо — так вчило товаришів навколишнє життя, досвід кращих людей нашого часу.
Ось чому Марко не жалкував і не соромився, що одверто все розповів Голубояру. До Вови він ішов задумливий, але з розкритим серцем... Товариші наближалися до нього, бо він ішов до них.
Марко зрадів зустрічі з Аркадієм і Вовою. Захоплено привітався і заявив, що піде їх проводити. Грівся, підстрибуючи, штовхаючи Аркадія, який теж був у захваті, здатний був на неймовірні витівки...
На тротуарі хлопець років тринадцяти натирав маленькій дівчинці снігом обличчя, а дівча ревло на всю вулицю і не могло вирватися з цупких рук свого мучителя. Аркадій впіймав хлопця за комір і відтягнув його від жертви. Спитав суворо:
— В якій школі вчишся?
Хлопець оговтався і теж спитав:
— А тобі навіщо? — і вирвався з рук Аркадія.
— Хочу знати, в якій школі таких шкідників виховують.
— Іди геть! — несподівано виставив ліве плече хлопець.
— Що? — ступнув до нього Аркадій.
Хлопець подався назад, а Марко басом сказав:
— Хлопчику, давай, давай тікати, бо у цього дяді рука важка і кулаки дуже боляче б'ються...
Хлопець так чкурнув у двір, що ніяка сила не наздогнала б його.
— І не соромно, з дітьми зв'язалися, велетні,— почули товариші дівочий голос і побачили біля себе Тамару Незабудь, яка, сказавши ці слова, хотіла бігти далі.
— Тамара!.. Яка зустріч! Здорово! — крикнули всі троє.
— Чого ви галасуєте? Давно бачилися! — запишалася Тамара, задоволена радісними вигуками.— Пустіть, бо я страшенно поспішаю, насилу вирвалася.
— А я знаю, куди ти поспішаєш,— заявив Аркадій.
— А я знаю, чиї ти ковзани несеш,— відповіла Тамара.
— Та ковзани це нічого, а що ми зараз бачили,— сказав Вова.— Ми бачили Віктора з якоюсь дівчиною, під руку йшов і, здається, прямували в кіно.
— Неправда! — крикнула Тамара, глянувши на годинник.
— Неправда? Вова, бери її і не пустимо далі, ходім з нами назад,— показав Аркадій в інший бік, беручи Тамару під руку. З другого боку підхопив Вова.— Тепер ти в полоні, і ніяка Вікторова стратегія не врятує тебе.
— Пустіть! Чого в'язнете до незнайомої дівчини? Вас так у школі виховують? Пустіть! — сіпала Тамара руки, але хлопці тримали її досить міцно і тягли назад. Нарешті вона стомилася борюкатись і почала виплутуватись дипломатичним шляхом.— Я й так насилу вирвалась. Уявіть собі, що й любов має свої негативні сторони. Марфа Степанівна, дружина шановного Івана Семеновича, мого, сказати б, названого батька, боїться пускати мене з дому. їй все ввижається, що я йду на побачення. А вона боїться, що я обов'язково вийду заміж і покину її. Віктору до мене й заходити не можна. Скільки я не переконую, що ніколи не покину їх, моїх хороших батьків,— не вірить Марфа Степанівна. Ось які в мене батько й мати!..— гордо закінчила Тамара.— А тепер пустіть!..
— Ідея, хлопці! Пустімо цю нещасну, а самі ходімо до Марфи Степанівни і скажемо, що прийшли свататись. Я буду женихом, а ви сватами, здорово? — запропонував Марко.
— Чудово, надзвичайно!..
— Ой, благаю вас, не робіть цього! Хлопчики мої любі, вона ж плакатиме всю ніч, і мені буде така халепа... Не треба! — молитовно склала на грудях руки Тамара.
6
Попрощавшись з Тамарою, вони швидко пішли своєю дорогою, не слухаючи її благань. Ця вигадка ще більш розвеселила хлопців, і Марко мальовничо описував, як він грав би роль Тамариного молодого. Сміх лунав на всю вулицю. Зайти до Кіри Марко з жалем відмовився. Біля її будинку рішуче простягнув руки. За багато років він не був у Кіри жодного разу і не уявляв себе у неї дома. Аркадій і Вова не дуже запрошували, тільки Вова невдоволено промовив:
— Марко ніяк не може просто рівно йти з товаришами в ногу, обов'язково зіб'ється і десь відстане.
— Так буває в хорі, коли один хтось тягне не в тон,—додав Аркадій.
Нахиливши голову вбік, Марко мовчав, хоча звичайно в таких випадках він недовго шукав різних слів для відповіді. На цей раз почав тихо говорити, і куточок рота у нього тремтів:
— Вірно ви сказали, товариші. Я весь час ішов не в ногу, а тепер... Я хочу, щоб ви зрозуміли мене. Мій батько зіпсував мені немало років. Син був для нього тягарем, а я платив батькові тим, чого він заслуговував. Та справа не в цьому... Батько дурив Кірину матір, а потім по-хамському повівся з нею. Її, мачуху, я теж не любив, бо мене нацьковували на неї.— Марко ступив ближче до товаришів, стиснув зуби і швидкошвидко говорив: — Тепер я з мукою згадую про це. Мати Кіри прекрасно ставилася до мене і все прощала. З Кіри я теж знущався, і як знущався!.. Ще й нині мені соромно дивитися їй в очі. Як же я можу зайти до неї? Що я їй скажу? Що я скажу Ганні Дмитрівні і самому Ковалеві? Як я дивитимусь їм в очі? Що, що я їм скажу? Навіщо нагадувати їм своєю присутністю про тяжкі ті дні? Навіщо? — крикнув Марко.
— Пробач, Марку, що я тебе переб'ю...— лагідно сказав Аркадій і поклав Маркові руку на плече.— Все значно простіше. Я тобі друг і раджу покінчити з цим. Ходім зараз до Кіри, ходімо!.. Кіра все зрозуміє, батьки її... Ти їх знаєш! Коли треба, скажи все одверто, прямо, не криючись, і тобі буде легше, і всім трагедіям буде знайдено розв'язку.
— Марочку, я абсолютно згоден з Аркадієм. Але додам ось що. Здається, у Марка Твена чи якогось іншого гумориста є важлива і потрібна для кожного порада, а саме: "Треба бути дуже обережним, вибираючи собі батьків". Ти виявив у цій справі необережність і тепер страждаєш. Давай поставимо крапку. Ти вагаєшся, тобі хочеться зайти до Кіри, значить, ходімо. Кроком руш! — рішуче сказав Вова і підхопив Марка під руку.
— Ходім,— тихо зітхнув Марко і ніби під вартою пішов на східці.— До того ж мені треба порадитися з вами. У мене допіру був Голубояр, ми розмовляли з ним кілька годин... Я вам розповім.
— Ну, от бачиш, а ти ховаєшся! — радісно гукнув Аркадій.— Слухай, Марку, оце згадали, ти не знаєш, куди зник Сашко Мостовий після тої знаменитої ночі, коли побили мене в сьомому класі?
— Не знаю. Завіявся десь. Одного разу я зустрів його батька на вулиці. Але він був п'яненький, та й незручно було питати. Мене самого цікавить Сашкова доля. Здібний хлопець, міцний, такий не пропаде.