Тільки батькові Ілько подав їжу в ліжко у череп'яній, розмальованій квітами мисочці.
Після вечері Ілько наказав Настусі мити посуд, а сам виніс у сіни на холод чавунець з залишком кулешу.
— Це на завтра снідати, щоб зранку не клопотатись,— пояс нив він.
А я подумав: "Хоч і добрий куліш, але вранці знову той самий куліш?" Я звик, що мама давала мені на сніданок яєчню, білий хліб з маслом, солодке печиво до чаю, яке в роті розтає. У нас у хаті завжди тепло, а тут — така холоднеча. Я ходжу у пальті з смушковим коміром, а Ілько бігає по вугілля у тому ж куцому піджачку, в якому приходить у школу. Ми їмо все, що тільки нам заманеться, а тут — на вечерю куліш і на сніданок теж куліш... Так ось чому Ілько сказав, що я — як вареник у сметані!.."
— Мені вже пора йти,— сказав я і шепнув Ількові: —Ходімо зі мною, дам зошити, перепишеш.
Ми вийшли на вулицю. Кушпелила хурделиця, мабуть, остання цієї зими. Сніг падав косо і жалив нас в обличчя. Я підняв комір, а Ілько йшов з розхристаними грудьми. Раптом він спитав:
— Ти думаєш, я справді позичив вугілля?
— А що?
— То я тільки батькові так кажу. А вугілля я на складі краду.
— На якому складі?
— На паливному складі рибкомбінату, там, де твій батько директором.
— Як же це ти?..— Я був приголомшений, прикро вражений.
— А так... Секретну дірку там зробив у паркані. І як тільки сторож у будку грітись — я й шмигну з відром. Там стільки того вугілля, що не збідніють... А що ж робити, коли в хаті холодно?
— Хіба ж не можна виписати?
— Виписали раз батькові, курям на сміх. Я тричі тачкою з'їздив. І то — сміття всяке. Димить, а вогню не дає. Кажуть батькові: "Якби ти на комбінаті робив, то ми б тобі на всю зиму вугілля дали, а всіх пенсіонерів забезпечити не можемо". А як же він робитиме на комбінаті, коли — без ніг?..
Я виніс Ількові зошити, і він пішов. А я повернувся в хату. В їдальні пили чай. Тато й дядя Влас балакали про французький уряд. Мама спитала:
— Левко, з чим питимеш чай, з печивом чи з пиріжками?
— Я в Ілька повечеряв.
Мама злякалась:
— Що ж ти там їв?.. Ще живіт заболить...
І тут раптом я відчув, що мене душить. Ледве стримуючи себе, я вигукнув:
— Що ви мені — печиво, пиріжки?.. Ви про Ілька спитайте. — Ви нічого не знаєте!..— Очі мої затуманились слізьми, я бачив тата, маму, дядю Власа мов крізь серпанок.
Мама хотіла покласти руку мені на лоба, але я відкинув її руку.
— Не я, а Ільків тато хворий лежить!.. У них у хаті й протопити нічим, холодно, а ви... а ви!..
Схлипуючи, я розповів усе про Ілька та його родину. Не сказав я тільки, що Ілько краде вугілля на складі.
І тато, і мама, і дядя Влас уважно слухали мене. А потім тато, помовчавши трохи, сказав тихо:
— Ну що ж, ти йди лягай спати, а ми тут гуртом поміркуємо, може, щось і придумаємо.
Наша розмова таки не пішла марно. Назавтра опівдні у двір до Ілька машина привезла вугілля і дрова, які прислав тато з рибкомбінату.
Ілько на радощах так натопив, що в хаті стало жарко. Ніби прийшло велике й дуже радісне свято.
— Давай попиляємо та порубаємо твої дрова,— запропонував я Ількові.— Щоб ти не робив цього щодня сам.
Ми з Ільком заходилися пиляти дрова. Ми так захоплено тягали пилку, що аж чуби у нас змокріли. Роботи на двох вистачило б надовго. Та неждано-негадано де не взялась підмога. До двору зайшли Захар Павлович, Семен Гаркуша, Федя Ромащенко і ще кілька дебелих хлопців з нашого класу, а з ними й Ма-ринка. Привітались, і Захар Павлович сказав Ількові з докором:
— Чого ж це ти, хлопче, мовчиш про те, як живеш? Чи ти думаєш, що нам до цього зовсім байдуже? Ану, хлопці, беріться гуртом до діла!
І робота закипіла з новою силою. Одні носили в сарай вугілля, інші пиляли дрова, ще інші рубали їх та складали в штабелі. Нарівні зо всіма працював і Захар Павлович. Він скинув пальто і лишився в шкіряній тужурці, яка щільно облягала його міцну спортивну постать. Пиляв дрова він весело, з жартами та примовками.
Хлопці розвеселилися, кожен хотів показати себе перед учителем спритнішим та умілішим у роботі...
Увечері ми з Ільком знову разом готували уроки.
35. ВЕЧІР ХУДОЖНЬОГО ЧИТАННЯ
Наш класний художник Федя Ромащенко намалював велику афішу і повісив її на найвиднішому місці в коридорі. В афіші говорилось: "Силами учнів шостого класу буде дано великий літературний вечір..." А далі прізвища, серед яких були й моє та Ількове.
Здавалося б, що таке афіша? Звичайний собі великий розмальований аркуш паперу. Але як тільки він з'явився на стіні, я втратив спокій. Адже там і моє прізвище! І мені здавалось, що тепер всі на мене дивляться: "Он пішов той Левко Лебідь, який виступатиме на вечорі!.."
Ілько довго не міг вибрати собі чогось для читання. Те йому — нудне, те — довге, те — не зовсім зрозуміле. А одного разу прийшов до мене готувати домашні завдання, витяг із свого старенького, потяганого портфеля книжку гуморесок Степана Олійника.
— Ось... "Дипломата" читатиму. І одразу ж почав:
...Лиш зібрався вечеряти Гнат,
Як приносять записку до хати:
"Зараз буде у вас дипломат".
Приготуйтесь, мовляв, зустрічати...
У нього смішно виходило, бо Ілько добре вмів перекривляти людей. У вірші розповідалось, як колгоспник Гнат, готуючись до зустрічі з дипломатом, прив'язав свого собаку Сірка та "на цьому й скінчив підготовку", як між заморським гостем і Гнатом точився словесний двобій і як після всього дипломат утік, мало не забувши свого капелюха.
Я похвалив Ілька, тільки попросив:
— Гляди ж, добре вивчи, щоб не збився.
Нарешті — вечір.
Всі ми, читці, зібралися за кулісами, нервово ходили туди й сюди, визирали в залу із-за лаштунків.
Не хвилювався, здавалось, тільки Павка. Він підходив то до того, то до іншого з нас і вдесяте нагадував:
— Левко, ти виступаєш п'ятим.
— Маринко, ти з "Буревісником" — перша.
— А де Ілько?.. Ілько є?.. Ага, то слухай: у тебе ж гумор,' і треба, щоб сміялись. Розумієш?
Захар Павлович, який увесь час був серед нас і добре бачив, як ми хвилюємось, раптом наказав усім зібратись до гурту.
— Ну так ось що,— сказав він.— Щоб вам не було так страшно, виступлю разом з вами і я.
Тут уже ми на радощах здійняли такий галас, що глядачі в залі, мабуть, вирішили, що вечір уже починається і замовкли. Захар Павлович ледве втихомирив нас. Сказав:
— Запиши мене, Павко, десь там посередині. А що читатиму?.. Я тоді сам скажу. Подивлюсь, який настрій у наших слухачів.
Тепер кожен з нас почував себе певніше. Як не є, а учитель з нами і в такій самій ролі, як і ми.
Пролунав третій дзвінок. В залі погасло світло. Завіса розсунулась, і на авансцену широкими кроками, що гучно відлунювались у притишеному залі, вийшов високий, гостроплечий і незграбний Павка.
— Товариші! Починаємо вечір художнього читання. Ми вперше проводимо такий вечір. Перед вами виступатимуть не артисти, а учні шостого класу. Отож, коли хтось і схибить, то не судіть суворо... Першою перед вами виступить Марина Они-щук, вона прочитає "Пісню про Буревісника" Максима Горького.
В залі спалахнули оплески. Але Павка підняв руку й сказав:
— Оплески витрачайте економно, бо цікавого буде багато! Він таки вміє триматися і вміє сказати, оцей Павка. Та й не дивно. Круглий відмінник. І взагалі якийсь навіть доросліший за нас всіх. Його й у нашу хлоп'ячу гру незручно втягати...
Поруч з Павкою стояла Маринка, і я знову мимоволі задивився на неї. Яка вона струнка в білій блузі і темно-синій спідниці! Як високо тримає голову на тонкій шиї! Яскраве світло падає зверху і з боків і освітлює її вродливе обличчя. Залунав її голос, дзвінкий та чистий:
— "Над седой равниной моря ветер тучи собирает. Между тучами и морем гордо реет Буревестник!.."
Мабуть, не було в залі жодної людини, яка б не знала цього чудового твору. Але слухали уважно. Ні шерхоту, ні руху. Це їх Маринка заворожила своїм читанням.
— "...гордо реет Буревестник, черной молнии подобньїй..." Я дивився на Маринку безвідривно, забувши про те, що й мені
треба буде виступати, і чомусь думав: "Павка буде вченим, фізиком або математиком, це вже ясно, а ким будеш ти, як виростеш?.."
В залі загриміли оплески. Це Маринка закінчила читати. Вона швидко пішла до нас за лаштунки, поклала руки на мої плечі і схвильовано зашепотіла:
— Ой, Левко! Серце розривається!
— Таж ти гарно читала, Маринко! — сказав я їй від найщирі-шого серця.
— Справді? — спитала вона і зашарілась.
Потім виступив Петько Білозер. Свій вірш він прочитав однотонно, як на уроці. А може, це так мені здалося після того, як я послухав Маринку.
Сашко В'юн збився. Він двічі повторив одне слово і почав оглядатись навколо себе, ждучи, що хтось йому підкаже. У залі зашелестів смішок. Але Сашка виручив Захар Павлович. Він несподівано шепнув саме ті слова, які читець-невдаха забув, і ніякого скандалу не сталося.
Товстий і дужий, як ведмідь, Семен Гаркуша пішов на виступ, ніби на смертний бій. Читаючи вірш своїм басовитим гучним голосом, він то наступав на залу, ризикуючи упасти зі сцени, то відступав, горблячись, наче боровся з невидимим супротивником.
Але ось Павка оголосив, що надає слово Захару Павловичу. По залі прокотився гомін. Оце здорово: учитель виступає разом з своїми учнями!
Захар Павлович вийшов на сцену. Ніякого позування. Просто він заклав руки за спину, здається, навіть заплющив очі і почав ніби по книзі читати картину бою капітана Тушина з французами із роману Толстого "Війна і мир". Було дивно і навіть не вірилось, як він міг запам'ятати слово в слово стільки прозового тексту.
Зала слухала зачаровано.
"Як же мені виступати після Захара Павловича?" — мучився я.
Тільки-но відгриміли оплески, адресовані Захару Павловичу, Павка назвав мене.
Аж тепер я відчув справжній страх. Коли йшов на сцену, ноги мої були важкі, почував себе незграбним і смішним, очі не розрізняли облич, а бачили тільки ряди людей. Спершу я навіть не міг заговорити, бо язик мій прилип до піднебіння, а в горлі стало сухо.
— Ну, починай же!..— почув я за спиною нетерплячий шепіт Павки, але навіть не оглянувся на нього. Намагався затамувати у собі страх, зосередитися.
Нарешті, може, трохи голосніше, ніж треба було, сказав:
— Я вам прочитаю вірш Павла Тичини "Я утверждаюсь". А потім забув, що стою на сцені, що за кожним моїм словом
і за кожним рухом стежить багато людей.