Врешті хтось прийшов до тями і кинувся до іншої брами, яка вела до моря, за ним помчали інші. Але і тут вояків зустрів кинджальний вогонь рушниць. Турецький офіцер-ефенді, який випадково затримався в казармі, з жахом дивився як солдати, мов підкошені снопи десятками падають на землю. Яків Бородавка якийсь час теж спостерігав за цим нелюдським смертовбивством, і навіть його зачерствіле від вигляду людської смерті серце, здригнулося. Тим більше, що від турецьких вояків не було жодного спротиву. Вони навіть тепер не могли зрозуміти хто і навіщо лишає їх життя.
Картину, подібну до подій Варфоломіївської ночі, можна було спостерігати по всьому місту. Випадкових перехожих скоріше настигала смерть ніж думка про те що з ними коїться.
Максим, Василь і Збігнев були в загоні Сагайдачного. Василь після проходження вишколу теж став помічником Сагайдачного. Але в цьому поході у них була ще одна причина бути саме в загоні гетьмана. Вони мали бажання допомогти Збігневу в пошуках Зосі. Ще готуючись до походу, хлопці познайомились з Миколою і Гнатом. Збігнев мав надію на те що буваючи часто в місті вони могли випадково побачити Зосю, і знати де вона проживає, адже не звернути увагу, на таку красуню вони б не змогли.
Та Збігнева чекало розчарування, жінки в Туреччині, якщо і виходять в місто то обличчя їх ніхто не видить. А якщо дівчину продали до гарему намісника чи когось із вельмож, то побачити їх обличчя немає жодної надії. То, що Зося випадково живе у Синопі не виключено, та зустріти її можливо лише в будинках вельмож чи намісника султана.
Саме тому хлопці в числі перших по сигналу до бою кинулися в палац намісника. Захисники палацу як і вояки в фортеці не могли второпати що діється, і звідки взялися ці брудні в незвичному одязі зайди з шаблюками в руках і рушницями за плечима. Але зрозуміли, що то є напад на палац намісника і почали завзято захищатися. Проте сили були нерівні. Не могли встояти зніжені салонні вояки, які шаблю брали до рук в основному, щоб причепити її до поясу, а в справжньому бою були від сили раз чи двічі, проти вояків які навіть у сні не випускали шаблі з рук!
Максим з Василем ледь встигали за Збігневим. Той вже мав крім своєї ще й турецьку шаблю і прорубувався через лави охоронців від покою до покою, встигаючи зривати з зустрічних жінок паранджу, що закривала їм лице. Проте, Зосі серед них не було. Як не було її і в гаремі.
В перервах між маханням шаблями, кожен на своїй мові, хлопці закликали збирати речі і йти на пристані до галер та козацьких човнів тих християн, хто має бажання дістатися на батьківщину.
Тим часом в гарячці смертельних двобоїв з турками, Василь з Максимом загубили Збігнева. Той постійно рвався вперед, і скоріше за все випередив їх. Але лишати його одного в такій рубці, та ще коли його думки в першу чергу про Зосю, було небезпечно. Хлопці з подвоєною енергією стали "прорубуватися" через ряди захисників, шукаючи Збігнева. Нарешті, відкривши одну із кімнат, в якій дзвеніли і викрешували іскри аж п'ять шабель, вони його знайшли. На Збігнева насідали одночасно четверо турок, а він ледь встигав відбивати їх напади. Максим з Василем не гаючись кинулись на допомогу. Сили майже вирівнялись, але в приміщення прискочили ще троє турок. Рівновага знов була порушена. Хлопці ледь встигали відбивати турецькі шаблюки. В цей час, до кімнати влетів дебелий козак, маючи в руках шаблю і кинджал, то був Іван Перебийніс. Він з ходу дістав шаблею одного з турок і почав тиснути на інших.
– Що, синки, сутужно!
– Та є трохи! – засапуючись, відказав Максим.
– А я ж вас вчив, не лізьте поперед батька в пекло! Ви думали воно далеко, а воно ось-дички! – Одночасно з останніми словами він дістав шаблею другого турка. Під таким рішучим напором турки не встояли, і хоч мали чисельну перевагу кинулися навтіки. Вискочивши за ними в коридор, хлопці вздріли відчинені двері на вулицю.
– То ми пробігли весь перший поверх. Тут повинні бути сходи на другий! – Крикнув Збігнев. І дійсно сходи були поруч. Але пройшовши з боєм другий поверх, Зосю вони не знайшли. Збігнев, а за ним і Максим з Василем, не зупиняючись помчали до будинків інших сановників, які були добре освітлені і там теж дзвеніли шаблі і зрідка чулися постріли з рушниць.
Тим часом все місто вже було в полум'ї і маси людей в русі. Козаки, заклавши міни під стіни фортеці, за чотири вибухи перетворили її на величезну гору каміння. В другому кінці міста горіла судноверф, а ближче до центру пакгауз і цитадель. Сотні людей при світлі від полум'я згарищ з клунками, міхами, скринями в руках і на візочках несли, котили, тягли багатства міста Синопа на човни і галери. То законна військова здобич. Коли з Синопського замку і будинків турецької знаті забрали всі цінні речі, їх теж підпалили. По не писаному військовому закону завойоване місто віддавали завойовнику на три дні на пограбуня. У запорозьких козаків не було такої розкоші, вони повинні вправитись до світанку.
Турецькі вістові вже мчали на найпрудкіших конях у всі кінці Турецької Порти з вісткою про небачене зухвальство Запорогів і благання допомоги та помсти. Сагайдачний не мав сумніву про те, що хоч один турок вислизне з міста вночі, тому ще на нараді в Січі він суворо попередив, що човни виходять з Синопської гавані з першим промінням сонця. Хто не встигне лишиться туркам на поталу. В цьому був весь Сагайдачний і міфи про його постійне везіння. Тільки чіткий план, уміння миттєво змінити його при необхідності, знайшовши єдино вірне рішення, були запорукою його "везіння". А ще хоробрість і незвичайна холоднокровність у найскладніших ситуаціях…
Коли човни і галери вийшли в море на таку відстань, що не стало видко навіть димів від догораючого міста, Сагайдачний дозволив короткий відпочинок, під час якого провів нараду з козацькою старшиною. Сагайдачний почав виступ дещо пафосно, що не було йому властиво. Але лише в цьому проявилась напруга яку він відчував усі останні дні перед і під час походу.
– Панове-товариші, побратими мої! Повинен визнати, що початок складної військової операції ми провели найкращим чином. Не маю зауважень як до старшини так і до козаків. Але трофеї рахувати ще зарано, та і операція ще не закінчилась. Впевнений, що за нами буде погоня і то досить швидко. А ми маємо тихохідні галери, велику кількість звільнених бранців, і серед них досить жінок. Прошу, панове, ваші пропозиції по нашим подальшим діям.
Першим слово взяв Яків Бородавка, та й по праву, фактично він був героєм цієї ночі. Хоч план розробляв Сагайдачний, але бездоганне його виконання, знищення гарнізону міста Синоп, який по чисельності в декілька разів перевищував чисельний склад козаків, і в іншій ситуації міг тижнями захищати фортецю і місто, була заслугою Бородавки.
– Пане гетьмане, панове, пропоную не гаючи часу тримати курс на Очаків, якщо султан навіть швидко отримає повідомлення і направить за нами погоню, ми з врахуванням звільнених полонених, а вони у більшості вояки, зуміємо дати відсіч. Не пошле ж султан проти нас весь турецький флот!
– Ввесь флот, не пошле, – подав голос Дорошенко,– але зважте на те, що маючи на човнах жінок, ми стаємо досить вразливими!
Піднявся Олекса Гаркуша:
– Пане гетьмане, з нами не тільки звільнені жінки, але і турецькі галери з веслувальниками хоч і невільниками, вони в турецькому одязі, і белькочуть по їхньому не зле. Пропоную розділити загін на два, перший загін козаки на "чайках" і другий сотні дві-три козаків з жінками і веслувальниками на галерах. Загони повинні йти паралельними курсами, але загін козаків на Очаків, а галери на західний Крим. Козаків переодягнемо і то буде чисто турецький караван галер. Якщо на них випадково вийде турецький флот то хіба лише запитає чи не зустрічали бува тих лихих харцизяк запорожців!
Закінчивши виступ, Гаркуша обвів поглядом товаришів. Але всі мовчали, оцінюючи сказане. Сагайдачний теж подивився на полковників.
– А що, мудріше годі й придумати. Це вирішення всіх питань. Я внесу лише невеличке доповнення. Всю здобич теж треба розділити на дві частини, більш об'ємну і менш цінну перевантажити на галери, а більш цінну але таку що займає мало місця на човни. З галерами піде Дорошенко. Він зовсім недавно був у тих місцях і знає дорогу з Криму на Січ.
На тому і погодилися. Що рішення було прийнято вірне показали подальші події. Зухвалість козаків настільки шокувала турецьку імперію, що звістка про знищення міста Синопа долетіла до султана скоріш блискавиці і привела його в стан крайнього роздратування. Він велів повісити великого візира, головнокомандувача військами. Лише заступництво дружини і доньки султана врятувало його від страти. Не гаючи час султан доручив піймати і знищити козаків. В лічені години намісник султана зібрав чотиритисячне військо яничар і відправив його швидкохідними галерами козакам навздогін.
Бистрохідні галери раніше прийшли до гирла Дніпра і стали чекати на козаків біля острова Березань. Козаки не сподівались на таку оперативність турок. Перед обідом третього дня, вони також підійшли до острова, плануючи тут відпочити, а вночі пройти Очаків і Тавань. Сонце світило їм у вічі, тому вони помітили турецькі галери лише тоді, коли турки їх розгледіли і підготувалися до зустрічі. Зваживши на цю обставину, Сагайдачний не вагаючись направив човни на косу Кил-Бурун. Поки Турки розвернули галери запорожці вже майже підійшли до коси. Тут Сагайдачний трохи стишив хід і закликав сотника Платона Куліша.
– Платоне, братчику, якщо Яків Бородавка кращий у взятті фортець, то в захисті табором нема рівного тобі. Правда то є вода, а не степ, і човни не вози, але козаки, рушниці і шаблі, та ще голова до того у тебе є. Береш дві сотні і на чотирьох човнах розвертаєш оборону на "носі" коси. Повністю відірватися вдень від погоні ми не зможемо, тому турецькі галери треба затримати. Тим часом я заведу основні сили до острова Тендра і там схоронюся в очеретах. Треба протриматися години дві, хоча ліпше було б до ночі, а потім кидай човни і сушею рухайся до острова Тендра, там я тебе зустріну.
Платон Куліш ходив з Сагайдачним ще на Варну та й в інші турецькі порти. Місця в Дніпровському лимані знав добре і миттєво зрозумів задумку Сагайдачного.