Три зустрічі? Тільки три!..
– Аж три! Вони того варті.
– Твоїх страждань?
– Нехай…
– Він брехливий, скупий, хитрий і підлий…
– Він найкращий!
– Сердишся, що мовчить і покинув тебе?
– Ні…
– Зненавидь, і стане легше.
– Не можу…
– Прокляни!
– Не хочу…
– Чому?
– Тому, що люблю.
– Знаю, – зітхає голос. – Чув твої молитви. Ти вмієш просити за нього. А за себе?.. Що потрібно тобі?..
– Аби йому було добре.
– Йому й так добре! Собі ж чого бажаєш?
– Спокою душевного…
– Хочеш, щоб звільнив тебе від любові?
– Ні, адже це навіки…
– Вертай назад! – наказує голос. – Ти потрібна там!
– Ні, ні, ні!.. – кричить Дзвінка, падаючи вниз.
Хтось злегка термосив її за плече, плескав по щоках. У носі крутило від нашатирного спирту. А тіло, яке вона знову стала відчувати, було важким та кволим.
– Де я?.. – розклепила очі.
– Ігоре Петровичу! – гукнула якась жінка в білому халаті. – Вона вже отямилась.
Невдовзі над Дзвінкою схилився незнайомий чоловік в окулярах, мабуть, то був Ігор Петрович. Він взяв її за руку і лагідно запитав:
– Як ви себе почуваєте?
– Що зі мною? – задала зустрічне запитання Дзвінка.
– Ви в лікарні, – говорив, наче колискову співав, Ігор Петрович. – Я ваш лікар. Ви довго були непритомні, а зараз з вами все гаразд. І з дитиною теж…
– Дитиною?.. Якою?..
– Вашою. Ви вагітні… Ось уже сім тижнів… Хіба ви не знали?..
– С-і-м… – повторила Дзвінка і знову кудись полетіла.
Та цього разу її швидко привели до тями. Вкололи якісь ліки й залишили відпочивати. Тепер невимовно хотілося спати. Дзвінка поринула в сон, дрімоту, стан якоїсь півсвідомості.
Картинка робилася щораз виразнішою, ставала яскравою й чіткою. Посеред соснового лісу – галявина, залита сонцем, засипана різнобарвними квітами, засіяна високими травами. Вітер дмухне – трави колишуться, біжать, хвилюють… А під розлогою світло-зеленою сосною стоїть… він, Михайлик. Гладить долонею смоляну бороду, всміхається очима-іскринками і кличе, манить, вабить… Вона йде до нього. На ще одну зустріч. Трави рукою по обидва боки розгортає, сріблястий пилок із їхніх китиць струшує. Квіти їй привітно голівками кивають, до босих ніг туляться. А вона все йде і йде… Та ніяк не може дійти… А він, знай, стоїть, плечима сосновий стовбур підпирає і всміхається звабливо. І близько до нього і далеко… І ніби є і ніби й нема… І рідний, і чужий…
– Ма-мо, ма-мо!.. – раптом хтось кличе позаду.
Вона озирається. Аж то дівчинка мала: волосся чорняве, хвильками на плечі спадає, очі волошкові наче сміються, а губки коралові до плачу кривляться. Дівча мале біжить, у травах високих плутається, рученята тягне, гукає:
– М-а-м-о… За-че-ка-й…
Вона спинилася. Вагається. То на Михайла, то на дівчинку поглядає. Розгубилася…
А він все ще під сосною стоїть… Чекає. Пригорнутися б, обійняти, розказати про свої жалі, турботи, тривоги. Відчути тепло його долонь, солодкий дотик його вуст, легенький лоскіт бороди і запах його тіла, просякнутого пахощами ладану. Михайлику… Жаданий, єдиний, коханий…
Вона до нього йде і не дійде, дівча за нею біжить і не наздожене.
– Мамо, мамочко, матусю!..
Раптом заплуталась дівчинка мала у високій траві, впала і голосно заплакала. Дзвінка кинулась до дитини. Підхопила її на руки, цілує, пестить, голубить, сльози долонями витирає.
– Маленька, донечко, Юстинко…
А в самої щоки мокрі… І легко чомусь і спокійно.
Голову підвела – а Михайла нема. Тільки одинока сосна, тільки витоптані трави навколо, тільки прим'яті квіти.
– Нарешті… – прошепотіла Дзвінка й прокинулась.
У палаті темно й тихо. За вікном непроглядна ніч. Дрібненький, весняний дощик сіяється рясно, неголосно цяпотить по підвіконню.
Дзвінка злегка торкнулася рукою живота. Відчула, як тепла хвиля піднялася знизу, перебігла всім тілом, аж до самого горла. Вперше, за багато тижнів її наповнила радість. Таємнича й трепетна… Вона вагітна… Від нього… Це їй подарунок згори…
"Втратиш і знову знайдеш…" – згадала пророкування бабусі-жебрачки, яку переводила через дорогу минулого року. Втратила Михайла, натомість отримала донечку…
Вагітність – це несміливий промінчик світла в кінці тунелю, який давав надію і повертав до життя. Враз їй захотілося встати з цього лікарняного ліжка, вийти надвір, вдихнути на повні груди клейку свіжість молодого листу й пройтися порожніми вуличками під дощем.
Крізь густе сито хмар сіється весняний дощ: тихий, спокійний, дрібний. Він висне вологою стіною між небом і землею, шурхотить у молоденькому листю, вимиває до сліпучого блиску траву, проникає якнайглибше в сіру товщу землі, тамує спрагу і пахне, пахне… Він пахне весною.
Дощем просякнута вся природа, будинки, перехожі.
Весняний дощ веселий, він дає надію, вливає до серця світлі помисли, будить приспаний холодами гін, який зримо бубнявіє від вологи, тужавіє, стрімко тягнеться вверх і салютує бажанням – жити!
Р. 31
Дзвінка поволі брела міським парком, роззираючись довкола. Як помітно підросла трава! На клумбах уже цвіли червоні тюльпани, дзижчали комахи, бджоли, співали птахи. Тепло, гарно, зелено. Вона йшла помалу, раз, що не мала ще достатньо сил, друге – не поспішала. А до кого? За весь час – три тижні – перебування в лікарні, Степан провідав її двічі, і напідпитку. Син приходив лише раз і то коротко. Поклав на тумбочку апельсини, поседів хвильку і "пака". Дзвінка не переймалася. Інакше й не могло бути. Зате Ксеня бувала в неї щодня. З лікарем балакала, гроші на ліки давала, приносила різні смаколики та фрукти. Ірка теж прибігала. Навіть з Ігорем Петровичем потоваришувала, але коли дізналася, що він має дружину, перестала ним цікавитися. Вона дотримувалася, виробленого з власного досвіду, золотого правила: з одруженими шури-мури не крутити! Навідували й вчительки: Зоя та Інна, передавали привіт від директора та учнів, розказували різні шкільні плітки. Та ніхто з них, окрім сестри, не знав справжньої причина, яка вклала її у лікарняне ліжко.
Крапельниці, щоб підтримати організм, вітаміни, щоб додати фізичної сили, заспокійливі ліки, щоб зрівноважити нерви, – зробили свою справу. Дзвінка повернулася в цей світ. Дещо бліда і трохи схудла, але від того не меш красива. Зараз вона сиділа на лавці, в міському парку, слухала весну й прислухалася до себе. Вона мусила жити, адже в неї була таємниця, яка невдовзі стане відомою всім – вагітність. У ній зародилося й росло з кожним днем нове життя. Подарунок від Бога, Михайликова дитина, її донечка… Вберегти, виносити, народити… Тепер тільки це мало значення. Тільки це…
Сьогодні її виписали. Ігор Петрович сказав, що вона вже цілком здорова й довше тримати її у лікарні немає ніякого сенсу.
– Вам потрібно: хороше харчування, свіже повітря, відпочинок та сімейне тепло… – порадив на прощання.
Хороше харчування, свіже повітря, відпочинок – це ще якось можна влаштувати, а от тепло?.. Сімейне тепло… Чи ж є у неї сім'я? А надто тепер?.. Справжньої сім'ї уже давно не було, тільки форма, фікція, кольорова обгортка без наповнення, самообман чи радше обман про людське око. А зараз і цього доведеться позбутися. Коли вона повідомить про свою вагітність, разом вони вже жити не зможуть. Вона має піти. Куди?.. Ще ж треба якось допрацювати до декретної відпустки. І як сказати Степанові, що вона чекає дитину, чужу дитину.
В голові шуміло і дзижчало від думок, а чи від весняних комах?.. Не розібрати…
– Гаразд, – видихнула Дзвінка, – як говорила Скарлет, – завтра буде новий день і прийде нове рішення. Все по черзі й по мірі надходження. Доки зможу – житиму вдома, а там буде видно…
До неї підбіг пес, породи золотистий ретрівер, обнюхав, дався погладити.
– Не бійтеся, – заспокоював господар, – він не кусається.
– Я й не боюся, – усміхнулася Дзвінка.
Дивно. Вона заговорила і не впізнала свій голос, ніби чужий. А усміх, що скривив її губи, був позиченим і штучним. Усе їй здавалося іншим, неприроднім, і навіть вона сама. З лікарні вийшла й сиділа на лавці не Дзвінка, а її вдала копія. Погляд волошкових очей, які зробилися ще темнішими й глибшими, блукав довкола якось відсторонено-мрійливо.
"Я так давно вже згадувала Михайла…" – подумала Дзвінка і зрозуміла, що її любов до нього перегоріла, переболіла, але не пройшла цілком. Вона десь там, на дні її серця, глибоко, глибоко. Душевна рана гоїлася, хоч і надто повільно. Хвороба із гострого стану перейшла в стан хронічний, а від того ще менш виліковний, проте більш зручний. Тепер болітиме не завжди. Тепер будуть періоди ремісії, можливо, й стійкої і довготривалої. З цим можна жити, усміхатися незнайомим людям, радіти весняному сонцю, помічати красу природи.
[i]Інколи мені здається, що я – квітка.
Я це знаю, я це відчуваю. Яка саме?.. Важко сказати. Без запаху, без забарвлення, без певної пори цвітіння. Я просто є…
Навесні, коли талі сніги течуть голосними струмками, а чорна земля стає масною, репає від вологи й парує теплом, тоді я воскресаю. Проростаю новими пагонами, дихаю і живу. Чую теплі цілунки сонця, п'ю життєдайний дощ, ловлю усміх весняного дня, чекаю на лагідні обійми вітру. Тоді я пахну бузком, жасмином, півонією, червоним, ні, краще, рожево-помаренчевим з посіченими краями тюльпаном.
Мені боляче, коли гостре лезо ножа безжально впивається в моє стебло. Воно різко ломиться навпіл, стікає соком-кров'ю, а я кричу: "Не вбивайте!" Кричу без голосу, без звуку, без жодного руху, кричу зовсім нечутно. Та хіба квіти можуть кричати?.. Вони ж не люди…
Невдовзі я нічого не відчуваю, тільки розумію, що мене кудись несуть товсті, вологі долоні. Я терплю спрагу й задуху. Думаю ( хоча й думати я не можу), – що вже померла. Та раптом опиняюся в якійсь тісній посудині, і прохолодна вода піднімається стеблами вгору. Я знову оживаю. На якийсь час.
Іноді я виразно бачу себе квіткою, яка цвіте впродовж літа. Немилосердно пече сонце, а дощу неможливо дочекатися, тоді я, на цілий день, закриваю дрібними пелюстками свої очі і – сплю. Прокидаюся лише ввечері. Тоді свіжо, дрібними крапельками роси береться трава. Я посміхаюся, цілу ніч розглядаю темне зоряне небо, рахую планети, розмірковую про чужі галактики. У блідому місячному сяйві я стаю яскравою і пахну, пахну, пахну…
А мо', я квітка осені: жоржина, айстра чи хризантема?..
Коли дні стають коротшими, а ночі – прохолоднішими, тоді я вибухаю різнобарв'ям кольору та форми.