Можна подумати, що особисті почуття, ревнощі тощо... Ти ж розумієш? Але я мушу виконати свій обов'язок, — твердо закінчує Валя й. бере телефонну трубку, навіть не чекаючи, що скаже Грубер. Хіба не все одно? Вона повинна виконати свій обов'язок. Та її вчинок не тільки саме виконання обов'язку. Валя вже відчуває, як у її серці запалав гнів до ворога. Яка зухвалість! Яке нахабство!
Чітко й енергійно Валя набирає номер телефону.
Грубер дивиться на неї, і в нього буря суперечливих думок. Йому подобається рішучість Валі, але йому здається, що все ж не слід виказувати Маргариту. Над ним ще тяжіють закони традиційної буржуазної моралі, і він не розуміє, що у Валі ці закони підлягають моралі класовій...
Валя говорить по телефону про Маргариту. В кількох словах вона передає про пропозицію концерну Груберові. Телефон їй відповідає.
"На сьогодні досить, товаришко. Нам треба негайно діяти. Завтра будемо у вас і в товариша Грубера. Тоді попросимо розповісти про все докладніше".
Валя кладе трубку, вдоволена, що тепер уже напевне ворог зазнає нищівного удару, і посміхається Груберові.
— Ти засуджуєш мій вчинок? — питає вона. Грубер щиро каже їй про свої сумніви. Валя стає поважною.
— Мені боляче, Фріц, що ти мене не розумієш, — бринить у її голосі сум. — Це ж так просто: хіба я можу вагатися, коли небезпека загрожує Країні Рад?
В її словах таке глибоке переконання, що Груберові враз стає все ясно.
— Ти маєш рацію, Валю, — каже він. — Батьківщина — це найдорожче. А Країна Рад — це більше, ніж батьківщина. Ти зробила правильно, Валю. Я мусив сам це зробити та, видно, я ще не цілком перебудував свою свідомість.
— Тепер уже пізно каятися, — сміється Валя. — Давай краще я тобі розповім про свій останній винахід, про електричні очі, як я називаю цей оптичний прилад. Я сконструювала його без тебе, бо ти був надто зайнятий своїми планами велетня-заводу, де робитимуться частини стандартних скляних будинків, і тобі, певне, буде цікаво почути про цю мою роботу.
— Атож, — жваво відгукнувся Грубер. — Розкажи, в чому суть цього дивовижного приладу.
І він приготувався слухати, радий відпочити в ясній царині науки від життєвих суперечностей.
— Ходімо, насамперед я покажу тобі прилад. Ти його навіть не бачив, — каже Валя й веде Грубера в невеличку ізольовану кімнату, де нічого немає, крім екрана та якогось апарата з об'єктивом, подібним до проекційного кіноапарата.
Вони сідають на кріселка, розташовані проти екрана. Валя збирається вимкнути світло й увімкнути проекційний апарат.
— Перш ніж демонструвати мій прилад, — каже вона, — поясню в кількох словах його суть. У дитинстві я дуже любила пускати так звані зайчики, знаєш — дзеркалом. І от тепер я згадала ці зайчики, цю змогу керувати промінням світла. Відомо, що всі предмети, крім чорних, відбивають частину світла, що падає на них. Це відбите світло можна піймати на дзеркало з фотоелементом. Фотоелемент перетворює вібрації проміння на вібрації електрики, що її можна передати дротом чи по радіо на будь-яку відстань. На цьому збудовано передачу фотомалюнків на відстань.
— Тепер уяви, що в місті тут і там розташовано приймачі — дзеркала з фотоелементом. Надзвичайні якості нового скла дають змогу робити дуже малі дзеркала, майже мікроскопічні, так що їх легко замаскувати. Заводний або електричний механізм їх увесь час повертає на всі боки, і ці дзеркала, так би мовити, безупинно оглядають ту місцевість, що лежить у їхньому полі зору. Все, що бачать ці очі-дзеркала, передається сюди в суміжне з цією кімнатою приміщення. Загляньмо в нього. Валя підійшла з Грубером до стіни, протилежної екранові, й відчинила дверці, увімкнувши електрику, що освітила складну оптичну апаратуру — цілу систему дзеркал, лінз та призм. Ці дзеркала, лінзи та призми жили якимсь таємничим життям. Навіть у сяйві електрики було помітне рухливе проміння, що ніби зв'язувало між собою різні частини апарата. А коли Валя вимкнула електрику, проміння спалахнуло у темряві, мінливе, різнобарвне, як гра північного сяйва.
— Це ти бачиш, як зорові враження, зібрані електричними очима, перетворюються на живі образи, точні відбитки тих, що їх сприймали очі-дзеркала. Подивимося, що вони зараз бачать. Тепер, правда, ніч. Але дзеркала-очі такі чутливі, що вони бачать і вночі, бо, як відомо, найтемніша ніч не є абсолютно темна. В найтемнішій темряві ночі є світло, що його відбивають по-різному різні предмети, і коли ми їх не бачимо, то їх бачить сова або кіт, а коли й вони не бачать, то їх усе ж приймають чутливіші за очі цих істот мої дзеркала-очі. Отже, починаємо.
Валя замкнула приміщення з апаратурою. Вони з Грубером знову сідають проти екрана. Коло Валі столик, а на ньому ціла клавіатура кнопок.
— Я буду вимикати ту або іншу дільницю території, — пояснює Валя, — бо нема змоги все одразу бачити, хіба що з радіощогли, яка в нас стоїть дуже високо. Подивимося з неї, хоч це ні до чого, бо що ми з такої віддалі побачимо?
Валя натискує одну кнопку, вимкнувши електрику, і на екрані з'являється заводське місто, ніби сфотографоване з літака. Валя натискує одну по одній інші кнопки. На екрані проходять різні частини міста: будинки, вулиці, сквери, поодинокі нічні перехожі... Таке враження, ніби якась чарівна сила переносить Грубера і Валю з місця на місце, і вони все бачать на власні очі: такі чіткі і ясні образи на екрані. Грубер це зауважує.
— Е, ні, — заперечує Валя, — на власні очі ми побачили б значно менше. Зверни увагу: на екрані ніч така світла, ніби місячна, та ще й при повному місяці, а насправді надворі темно. Та й у місячну ніч ми не побачили б так далеко, як зараз.
Валя натискує кнопку, й на екрані — вулиця й сквер коло готелю. Валя навмисне затримує на екрані цю картину. В заводському місті один готель. Валя знає, що там Маргарита. Може, зараз її затримають? Валя хоче на власні очі пересвідчитися, що спіймано агента буржуазії.
Минає хвилина, друга. На вулиці перед готелем порожньо й тихо, та Валя не міняє картини. Вона терпляче чекає. Вона дивиться скоса на Грубера. Його обличчя ледве видно в неясному випромінюванні, що йде від екрана. Але, певне, більш серцем, ніж очима, Валя помічає, що він схвильований. Валі стає соромно. І вона навмання натискує інші кнопки,
Сквер перед готелем з одної точки зору, той самий сквер з другої точки зору, і раптом Грубер хапає Валю за руку.
— Диви! — схвильовано вигукує він.
Валя дивиться: на одній алеї скверу жіноча постать, Валя "наближує" постать, тобто об'єктив оптичного апарата бере її більшим планом. Тепер видно, що це Маргарита. Грубер її пізнав здаля,
Маргарита нервово походжає, поглядаючи в один бік. В бік готелю — орієнтується Валя й ще більше "наближує" образ. Маргарита на хвилинку спинилася. Тепер є змога взяти першим планом її обличчя. Ось воно. На ньому тривога й розпач.
— Валю! Не треба на неї дивитися, — просить Грубер, бо йому це тяжко.
Валя теж схвильована. Хоч це й ворог, але ж дивитися на страждання людини неприємно. Валя натискує дальшу кнопку. На екрані — інший куток скверу. Валя хоче змінити картину, але помилково натискує ту кнопку, що "наближує" об'єкт, і аж скрикує від здивування: вона помітила була в сквері чоловічу постать і думала, що це звичайний перехожий, а тепер бачить, як він виймає фінський ніж, пробує, чи гостре його лезо, потім, сховавши ніж за спину, йде далі.
— Ось глянь, Фріц, перед нашими очима зараз буде драма, — схвильовано каже Валя, — кого цей суб'єкт збирається вбити? Чи встигнемо ми попередити його жертву або просто міліцію?
Валя хапає телефонну трубку, набирає номер міліції. Ще не встигають їй відповісти, як їй доводиться перемінити кнопку, бо суб'єкт з ножем виходить з поля зору. Валя зорієнтувалася, куди він іде. Тепер на екрані дві постаті: Маргарити й суб'єкта з ножем. Невже він хоче вбити Маргариту? І раптом в голові блискавкою спалахує розгадка сцени, що відбувається на екрані.
— Це фашист! — скрикує Валя. — Він хоче вбити Маргариту, бо боїться, що вона зрадить своїх співучасників.
— Нічого не розуміємо, товаришко. Хто ви, звідки говорите? Який фашист? Де він? Яка Маргарита? — сиплються в телефон тривожні запитання з міліції.
Валя, незважаючи на хвилювання, дає чіткі відповіді на всі запитання й раптом замовкає.
— Кажіть же, кажіть швидше, товаришко! — вимагає телефон.
В цю мить на екрані суб'єкт з ножем, що вже наблизився до Маргарити, раптом обертається. Він щось побачив. Він хоче тікати. Маргарита в розпачі застигає на місці. Вона, очевидно, бачить те саме, що й суб'єкт. Мить — обох оточили озброєні люди у військовій формі. Суб'єкт кинув ніж, але це помітили й підняли його...
— Вже нічого не треба, товаришу. Справу ліквідовано. Обох затримано. За кілька хвилин, очевидно, будете в курсі справи, — каже Валя в телефон, кладе трубку й обертається до Грубера, що схвильований мовчки стежив за подіями на екрані.
— Фріц! — кидається Валя до Грубера. — Коли вони хотіли вбити Маргариту, то не менше в них підстав знищити й тебе. Я тобі раджу, сьогодні принаймні не йти додому...
— Та навіщо їм моє життя? — заперечує Грубер.
— Як навіщо?! Та хоча б на те, щоб ти не працював далі на користь ненависного їм Радянського Союзу. Та й помста за відмову перейти до них на службу. Підстави для них достатні, щоб убити тебе, — доводить Валя. — Лишайся тут, Фріц, — просить Валя. — Тут є софа. Можеш спати. В мене тут є подушка, постіль. Я іноді, як пізно працюю, лишаюся ночувати. А я посиджу перед екраном. Може, він ще щось покаже.
Грубер усе ж не вірить, що можуть його вбити. Однак з Валею він лишитися хоче. Сьогодні він дуже перехвилювався. Нерви зраджують. І йому не хочеться йти додому. Спати йому ще рано, і він посидить з Валею коло екрана.
— Давай глянемо, чи все гаразд навкруги лабораторії. Чи не погрожує їй якась небезпека? — каже Валя, а сама думає: чи не підкрадаються вороги до заводу, щоб проникнути в лабораторію і вбити Грубера?
Грубер відгадує думки Валі. Він посміхається, знаходить у темряві її руку й мовчки стискує її. Звичайно, Валя даремно турбується, але йому приємна ця турбота про нього. Минають хвилини. Екран вартує — стереже лабораторію. Валя натискує кнопки, ніби грає якусь мелодію.