— Це вас стосується, товаришко Кожина! — вигукнув він їй у спину (вона ще йшла через головний прохід). — Я хочу довести до відома всіх присутніх, що Кожина — проститутка. Злісна проститутка.
Зал заціпенів од несподіванки.
— Авжеж, — вперто сказав Білан. — І не дивіться на мене так, товаришко Кожина. Ви — проститутка. Фактів у мене, правда, ще нема. Але подивіться, товариші, на її очі. На її ходу. І ви переконаєтесь...
Люди коцюрбились од реготу. В цьому реготі було щось хворобливе, істеричне. Білан і собі не витримав — засміявся. Потім сказав:
— Ну, досить. Пожартували — і досить. А вам, товаришко Кожина, час уже знати, до чого призводять підшкірні ін'єкції хлористого кальцію. Сором не знати таких речей. Ще один некроз буде — і ми заберемо у вас диплом. Я ось що скажу, товариші: досить. Досить писати доноси. Працювати треба. Занедбали, розумієте, лікарні — не медичні заклади, а сараї. Годі! (Він навіть стукнув долонею по трибуні).
Після конференції до Білана підійшов маленький лисий чоловічок із сумними золотисто-карими очима і потис руку.
— Звідки ви довідалися про хлористий кальцій? — спитав.
— Доповіли.
— А про те, що Кожина... ну, як би це сказати... загальнодоступна особа... теж?
— Невже? — злякався Білан. — Я думав, вона стара діва. Ось так номер!
Він спантеличено цмокнув язиком.
— Дякую, — сказав Шарковський. Його золотисто-карі очі вкрилися блискучою плівкою. — Ніколи цього не забуду.
— А вигляд у вас і справді... Що таке?
— Дружина хворіє, — закліпав очима Шарковський.
— Чим можемо вам допомогти?
— Та нічим, — відповів. — Спасибі на доброму слові.
І пішов.
Наприкінці тридцять дев'ятого року Білана направили а Західну Україну — на посаду директора науково-дослідного інституту, де довгі роки був повновладним хазяїном професор Адам Брилль — вчений із світовим ім'ям, творець найновішої теорії імунітету. Інститут розміщений був у світло-сірому модерному бетонному будинку на одній з аристократичних вулиць міста, серед особняків, повитих плющем, обнесених міцними, елегантними металевими сітками. В інституті Білана зустріли упереджено. Вже в ті роки почала вироблятися звичка казати де треба і не треба своє "еге ж" — неокреслене мимрення, пустий звук, не більше. Білан ходив по лабораторіях. Поляки були коректні, мовчазні. Виявилось, що ніхто з них не знає ні російської, ні української мов. Адам Брилль в інституті не з'являвся, хоча й мешкав поблизу. Тоді Білан дістав російсько-польський словник і засів за написання промови. Він складав її цілий тиждень. Потім вивчив напам'ять. Консультантом з польської фонетики була його господиня — мініатюрна, чистенька жінка, пані Стася Диєчинська, яка палила сигарету за сигаретою. Вона з неприхованим жахом слухала спотворені слова, які вимовляв цей впертий лисіючий чоловік з обличчям, рябим од віспи. Розмахуючи запаленою сигаретою — на підлогу сипався синюватий попіл, — пані Стася навчала Білана премудрощам вимови всіх цих ПШЕ, ЕМ, ОМ, ЕЛЬ та ЕЛ, близького до В. Сяк-так упоравшись із цими труднощами, Білан натягнув випрасуваний чорний костюм (гарнітур, як мовила пані Стася), вузькі лаковані штиблети, куплені на барахолці. В такому вигляді він з'явився до Адама Брилля. Той сидів у своєму кабінеті — на ньому був єдвабний темно-вишневий халат; щуплий, чорноволосий (кожна волосинка була дбайливо зализана, а проділ ретельно виголений) чоловік з рухливим жаб'ячим ротом здивовано дивився на Білана.
Як тільки покоївка, що скидалась на черницю (сніжне, нерухоме, відчужене обличчя), вийшла, Білан виголосив свою першу в житті міжнародну промову.
— Пане Адам Брилль. Кілька днів тому я одержав із Києва лист од мого приятеля професора Нетребка. Він повідомляє, що нові факти, одержані ним нещодавно, повністю заперечують вашу теорію серологічної наївності ембріона.
Брилль відкопилив губи, але нічого не сказав.
— Я думаю, що ви, як науковий керівник нашого інституту, дасте відповідь і зможете викласти переконливі докази вашої правоти.
У Білана вже боліло горло від такої кількості незвичних слів.
— У цьому відношенні я гарантую повну підтримку з боку радянських органів влади. Що ж до мене, то можу вас запевнити, що я щасливий працювати під керівництвом такого видатного вченого, як пан Брилль. Професор Нетребко має велике бажання відвідати наш інститут, однак я не можу наважитись запросити його, не знаючи вашої думки...
Тут Білан остаточно заплутався в польських закінченнях і замовк, проклинаючи себе за те, що провалив справу міжнародної ваги.
Але Брилль підвівся із свого крісла, нечутно пройшов по килиму, наблизився до Білана і міцно потис йому руку.
— Дуже радий познайомитися, — сказав вій по-російськи з ледве чутним акцентом. — Я одержую щоденну інформацію про вашу діяльність в інституті. Ви поводитесь дуже дивно. Я не таким уявляв радянського політичного комісара.
— А яким? — усміхнувся Білан.
— До цього часу ви не прочитали в інституті жодної лекції про міжнародне становище. В інституті ще не було жодної... е-е... як ви їх називаєте — політичної бесіди.
— Політінформацїї, — сказав Білан.
— Власне. І ви, нарешті, читали мою монографію. Це безперечно. Крім того, деякі мої співробітники відчувають, що вони непогані кандидати на жертви для вашого славнозвісного НКВС. Однак ви дали їм спокій. Все це мене дуже бентежить. Якщо більшовики мають у достатній кількості таких людей, як ви, — вони підкорять Європу дуже скоро.
— Що я повинен відповісти професорові Нетребку? — спитав Білан.
— Завтра я буду в інституті. Ми обговоримо з вами всі проблеми.
— До побачення, — сказав Білан.
— Зачекайте.
У Брилля була ніжношкіра видовжена кисть з круглими жовтими мозолями на долонній подушечці. "Займається веслуванням, — подумав Білан. — Або столярує".
Брилль підійшов до важкої, ебенового кольору книжкової шафи і витяг звідти пляшку золотистого лікеру та дві чарочки.
— За директора інституту, — сказав він. — Прозіт!
— За наукового керівника інституту, — відповів Білан.
Випивши, Брилль попросив:
— Тепер розкажіть про лист Нетребка.
— Завтра, — сказав Білан. — Всі проблеми — завтра.
І знову Білан цілий рік мугикав своє "еге ж", придивлявся, барився, не вживав ніяких заходів проти антинімецьких настроїв серед співробітників, хоча приязнь до Німеччини видавалася в той час самоочевидною. Але, будучи за натурою своєю людиною загайною, в чому він часто з гіркотою зізнавався, залишаючись на самоті, Білан тільки помовчував, слухаючи, як ганять поляки, котрі вже остаточно перестали його боятися, велику Німецьку імперію, як співчувають вони Франції та Англії, з якою злістю відгукуються про найновіші карти, де їхня неіснуюча країна була пойменована як "зона державних інтересів Німеччини". За рік інститут випустив триста літрів вакцини проти висипного тифу — цінного препарату, виготовленого за методом професора Брилля. Білана нагородили медаллю "За трудову відзнаку"; Адама Брилля — путівкою в Москву, на Сільськогосподарську виставку. Біланові за цей рік більше не довелося користуватися польсько-російським словником: виявилося, що більшість співробітників розмовляє або по-російському (ті, хто закінчив російські гімназії в Царстві Польському), або по-українському (ті, хто ріс серед галицьких селян).
І все ж, згадуючи той далекий час, Білан кожного разу відчуває не підвладне жодним доказам розуму почуття: гіркота гаряче марево того літа, коли вибухи зненацька струснули землю; гіркота — ось люди, яких ти ніколи більше не побачиш; гіркота — вирва посеред вулиці Академічної та вибита вітрина ресторації "Жорж"; гіркота — трагічні обличчя янголів, що злетіли над бронзовим Міцкевичем; гіркота — білий метелик тріпотить на дні воронки. Білан виявився дуже поганим директором: з наказом про евакуацію він під'їхав на своїй емочці до особняка професора Брилля. Двері відчинила пихата блондинка в розхристаному пеньюарі. Білан старався не дивитися на рожеву теплу зморшку, що пролягла між її персами. Жінка не впустила його навіть до передпокою.
— Adam nie pojedzie, proszę pana, — похитала вона головою. — Nie, nie. Nie boimy się Niemców. My zostajemy się. Tak, tak. To nas nie obchodzi. Niemcy mordują tylko Zudów i Kommunistów. Nie boimy się.1
1 — Адам не поїде, прошу пана. Ні, ні. Ми не боїмося німців. Ми залишаємося. Так, так. Це нас не стосується. Німці вбивають тільки євреїв та комуністів. Не боїмось (пол.).
Вона гримнула дверима. Вона була в чорних панчохах та чорній, оздобленій білим мереживом сорочці.
Адам Брилль був розстріляний батальйоном "Нахті-галь" на другий день після приходу німців.
Під час війни Білана призначили директором інституту в Челябінську. Інститут виробляв висипнотифозну вакцину за методом Брилля. Завдяки вакцині у військах Сталінградського фронту був негайно припинений спалах висипного тифу. Білан отримав орден Трудового Червоного Прапора. В 1944 році він повернувся на Україну.
Але за ці роки характер Білана аж ніяк не змінився: він залишався все тим же повільним, загайним чоловіком, що не вміє виголошувати промови, не здатним до рішучих дій, чоловіком, який на всі гострі питання злободенності відповідав своїм невиразним "еге ж" або "поміркуємо". Дивна це була манера, тому що міркувати було ніколи. З несамовитою силою загриміли перші залпи, баталій в ім'я чистоти в науці. Зловмисним підступам менделістів-морганістів, що осідлали мушку-дрозофілку, з котрої, як відомо, молока не надоїш, прийшов кінець. Швидким та суворим був суд над послідовниками метафізичного вчення О. О. Богомольця. Зате співалась осанна найбільшому відкриттю, що гідно вінчало епоху, — дослідженню ветеринарного лікаря Бош'яна, який остаточно присоромив Пастера, Коха і всю світову прогнилу науку.
Білан і тут виявився слабкою людиною. В ті роки він припустився помилки. Не зумів показати свою непримиренну принциповість, застосувати в ім'я чистоти всю силу директорської влади. А було ж з ким боротися, ой було!
Були в інституті й закляті менделісти-морганісти, прихильники отого, містичного в 1948 році, безплотного Гена, нуклеїнові обриси якого з такою чіткістю вималювалися на екранах електронних мікроскопів у 1953 році.