— Та, як зазначив мій полінезійський колега, великі човни для далекого плавання спорохнявіли, а душі відважних корабельників переселилися в Країну Небуття. Слава Полінезії кам'яного віку згасла, храми зруйновано, барабани мовчать.
— Чого так песимістично? — вислухавши Адама Варфоломійовича, запитав я. — А от ми й станемо новітніми мореплавцями сонячного сходу.
— Ви ними вже стали, — осудливо кинув боцман, згадавши, мабуть, як ми тонули.
А дотепник Мотовило заохотив:
— Давай, давай, може, надолужимо втрачене!
Ну що ж — човен збудувати не штука. Але якби в нас була сокира — тоді від слів можна було б перейти до діла. У нас же немає ніякого інструменту.
— А що, коли виготовити тесло? — запропонував Окань.
— Спробуємо, — погодилися з ним.
Такі загострені камінці ще в сиву давнину використовували замість сокир. Назад, до кам'яного віку! І ми стали вишукувати пласке, схоже на лезо каміння.
— Ось це, мабуть, згодиться! — подав я Журавці невеличку брилу.
Він обдивився її з усіх боків, кілька разів рубонув нею по дерев'яній колоді.
— Гаразд! — мовив. — Сокира є.
Хлопці звідусюди стягували до берега будівельний матеріал — стовбури пальм, гілля, кору дерев.
Мабуть, на цьому острові ще з часів розквіту полінезійського кораблебудування не кипіла така завзята робота, як тепер! Будували зрання й до смерку, всі трудилися над своїм дітищем — плотом-рятівником.
І от сьогодні закінчили.
— Коли спускають на воду корабель, — сказав Окань, — об нього неодмінно розбивають пляшку шампанського. Цю почесну місію доручають найчарівнішій леді. Ну, чарівниця є, — метнув він грайливий погляд на Наташу. — Затримка за шампанським.
Пліт загойдався на хвилях.
— Треба ж якось його назвати: інакше швидко потоне…
Журавка, мабуть, як і я, потай вірить у різні морські прикмети.
— Давай назвемо "Туамако", — спало мені на думку перше-ліпше.
— Тобі ще не набрид цей атол? — обпік мене поглядом Окань.
— "Дракон і К°"! — кинув Мотовило. — А що — звучить. Чи не так?
— Замовкни! — не підтримали товариші його видумки.
— А може, друзі, наречемо так: "Бе-ло-ні-да-є"! — по складах вимовив незрозуміле слово Паганель.
— Що за белонідає?
— Так зветься сарган із сімейства риб, — розтлумачив природознавець. — Він, як і наш пліт, хвостатий, видовженої форми.
— Взагалі, можна, — краєчком уст посміхнувся боцман. — Але погодьтесь, Адаме Варфоломійовичу, це трохи… ну, як би вам сказати, заумно, чи ба по-науковому.
— Так ми ж науковці, — обвів природознавець поглядом усіх присутніх.
"Гм, це і я науковець!" — у мене, як і в моїх друзів-матросів, в очах застрибали лукаві бісики.
Зійшлися врешті на тому, що пліт назвали просто і, як я гадаю, найправильніше — "НАТАША".
У пробний рейс вирушили боцман і Журавка — бувалі, загартовані моряки.
Хлюпнула хвиля, приплив підхопив, поніс на середину протоки наш ковчег, з кожною хвилею дедалі більше віддаляючи його від берега.
— Щасливого плавання!
— Повертайтесь скоріше!
Ми стояли по коліна у воді, махаючи їм рукою.
Того дня наші мандрівники й повернулися.
Окань устиг навіть накатати вірша. Він звався "Ода на честь прибуття плота". Були в ньому, до речі, такі рядки:
І хоч судома шлунок зводить —
Борщу нема, відсутня каша,
Але в протоці буйно водій
Пливе, не тонучи, "НАТАША".
Ми зауважили, що це непогано, але… бездарно. І Окань образився: він, як і кожен поет-початківець, самозакохано думає, що його літературна спроба — шедевр. І переконати в протилежному Василя неможливо — та ми й не стали цього робити, знаючи, що тільки даремно витратимо час.
— Острів цікавий, — поділився враженням від мандрівки Андрійович. — Як не дивно, а після бурі на ньому лишилося чимало дерев неушкодженими. Мабуть, тому, що хвилі йшли протокою, а дерева ті звідусюди оточені густими манграми. Солоний! — наказав мені. — Збігай до плота. Там на кормі вам гостинці.
Я приніс в'язку жовтавих, схожих на диню, плодів.
Настрій того вечора у всіх був піднесений. Ми раділи, що пліт не підвів, виявився надійним. Тепер можна вирушати ще далі — навіть туди, у західну частину Туамако, де перебуває група науковців з "Буревісника".
А ще боцман повідомив, що біля того острівця, звідки вони щойно вернулися, безліч акул.
— Плавці їхні всюди стирчать з води. Острів той ми стали звати Акулячим.
Розділ чотирнадцятий
НА АКУЛЯЧОМУ ОСТРОВІ
Після того як над плотом боцман припасував вітрило — сплетені з кори циновки, рейси до Акулячого острова ставали дедалі частішими. Вранці — якщо, звичайно, не штормило, — ми вирушали в дорогу і, впоравшись, гнали пліт назад.
Цього разу Журавка, Наташа і я не встигли завидна перепливти протоку. Поки збирали банани, що росли на протилежному березі, а Наташа пірнала по каурі, не помітили, як настав вечір і землю огорнула густа темрява.
Перепливати протоку о такій порі небезпечно: чітких орієнтирів — силует Кілі-Кілі в нічній пітьмі зливався з океаном воєдино — не було, течія бурхлива, хтозна-куди занесе наш ковчег. І ми, загнавши пліт у вузьку невеличку бухту, заночували на острові.
Повний місяць, жевріючи окрайцем, виткнувся з води, освітив притихлий океан, через що хвилі в примарному сяєві здавались сріблястими рибинами, які ліниво, ледь-ледь ворушать хвостами.
Але тут, у лагуні, над якою звівся частокіл пальм, було ще темно — місяць не встиг піднятися у височину і розлити свою срібну повінь. Мигдалевидна, овальної форми лагуна в пітьмі нагадувала велетенське око химери, що байдуже дивиться з-під густих він на берег та на це високе зоряне небо.
Піщаним валом обгородивши неширокий, розташований неподалік від води кораловий майданчик — так, аби через нього не перелізли всюдисущі земляні краби, для яких ласощами є, зокрема, кокосові горіхи, — ми заходились мостити постіль. Володя Журавка носив хмиз, я з Наталкою — сухе бананове листя.
Менш ніж за годину хижка була готова. Тепер можна й вечеряти.
Наташа розстелила біля порога зелене галуззя, поклала на нього папайю, банани і запросила нас до "столу".
Не встиг я піднести до рота банан, як раптом вдалині помітив огонь.
— Дивіться! — закричав.
Друзі, підвівши голову, озирнулись.
— Де?
— Що?
— Он! — показав я рукою ліворуч.
Вогонь спалахнув — дивина! — посеред води, навпроти сусіднього з нами острова. Було видно гладінь лагуни, за нею, в глибині світлом вихопленого з пітьми краєвиду, — смугу білого коралового берега.
— Нічого не розумію, — знизав плечима Журавка. — Загорілась вода, чи що!
Слідом за першим вогнем спалахнули інші, утворивши на воді широке зірчате коло. Вся лагуна освітилась, і ми побачили невеликі гостроносі човни, на яких у повен зріст стояли голі, з пов'язками на стегнах остров'яни. В руках вони тримали палаючі смолоскипи.
Вогні то розгорались, то пригасали; їх видовжені багряні язики ставали коротшими, опускались нижче, припадали до самої води.
Раптом у центр кола випливло два човни. Люди, що стояли на них, високо над водою підняли сіть, і в неї незабаром, шугонувши з глибин, пурхливими горобцями рясно сипонули летючі рибки.
Було видно, як ті літуни прокреслювали у повітрі іскристі лінії, що сходилися в пучок і обривались при зіткненні з сіткою.
У такий спосіб остров'яни заганяли летючок — невелику рибку, що пурхає над водою.
Не відводячи очей, дивились ми на чудернацьку полінезійську риболовлю.
Чарівне огнисте видиво тривало недовго. Потім смолоскипи пригасли. Утворене з них коло стало схожим на барвистий вінок; ніби кинутий на воду, він повільно плив, віддаляючись від того, далекого, і наближаючись до нашого берега.
Все було дивним, несподіваним: і поява остров'ян, і їхня риболовля.
Що вони за люди, як поставляться до нас, пришельців, — ми не знали. І зустрічатися з ними, звичайно, не наважувались. А що така зустріч можлива, було видно хоч би з того, що огнистий "вінок" ближчав і ближчав.
— Забираймо банани, — наказав Журавка, — і гайда в джунглі!
— Ти гадаєш, Солоний, — запитала Наташа, — там нас не помітять?
— Надії мало, — безпорадно розвів руками Журавка, — адже сліди наші на березі лишились. Та й курінь височить.
"Таки влипли в халепу!" — з гіркотою подумав я. Хоч Паганель і твердив, що полінезійці сумирні й привітні, одначе…
Ми поспіхом схопили в'язки бананів та плоди динного дерева і майнули в гущавину. Щоб по слідах, залишених на піску, остров'яни не виявили нашої присутності, узліссям, між трав, відійшли далеко від куреня.
Із засідки, серед приземкуватих карликових пальм, що росли обіруч, видно було лагуну та коралову торочку берега, на яку вже впало місячне сяйво.
Човни поволі пристали до берега, і ті, хто в них сидів, скочили на пісок.
їх було багато, остров'ян: галасливі дівчата, стрункі, смаглотілі юнаки. Літні, худорляві й мовчазні, човнярі, що, як потім ми дізнались, звуться кайхоли, лишались на місці, не випускаючи з рук весел.
"Наше щастя, — майнула думка, — що рибалки вийшли на берег далеко від куреня". Проте — не вмер Данило, та галушкою вдавило! — уникнувши однієї небезпеки, ми потрапили в іншу: човни пристали навпроти нашої засідки.
Остров'ян від нас відділяло якихось сто метрів. Варто кому-небудь з них наблизитись до кущів — і нас викрито.
Я відчув, як глухо калатає моє серце. Наташа й Журавка, затамувавши подих, принишкли теж.
— Може, відійти далі? — пошепки запитав я.
— Сиди, бога ради! — дратівливо озвавсь Журавка. Потім примирливо додав: — Пізно рухатись: щонайменший шурхіт викаже нас. Лишається єдине — сидіти мовчки й не базікати.
Узбережжя, куди причалили остров'яни, нагадувало широкий гранітний пірс. За вузькою, простягнутою вздовж води смугою піску розкинувся рівний, майже квадратний майданчик.
Ми вдень докладно обстежили Акулячий острів, заходили й на "пірс". Берег був пустельний, жодної ознаки, що його хтось відвідує, не помітили. Та, як видно, помилились. Виявляється, це облюбований полінезійцями причал, який вони безпомилково знайшли навіть серед ночі. Що остров'яни тут не вперше і їм знайома кожна п'ядь суходолу, свідчило й те, що троє з них майнуло в кущі, — зовсім поряд хряснула одна, ще одна гілка, — і незабаром повернулись до берега з оберемками хмизу.
З човнів винесли якийсь вантаж, поклали його на берегове каміння, а гілля кинули в одну купу, за кілька метрів од води — в центрі майдану.
Високий кремезний рибалка, котрий, як і інші кайхоли, сидів у човні, тепер підвівся, вийшов на берег.