Прекрасні ви, зорі, і небо, що вас породило!.. — але і туди вже простяглися щупальця атомного спрута.
…крихітка живої матерії, я мимоволі й свідомо протестую проти знищення й згуби. Я не хочу помирати! Життя — прекрасне: і спалах блискавки над весняним полем, й запах покропленої дощем куряви на дорозі, що, вирвавшись з-поміж розлогих степових пагорбів, в'юниться, біжить в далеч; постійно відчуваю на чолі шовковий дотик маминої руки — вона мене розбуджує вранці: "Прокинься, синку, — люди вже стали до праці…"
Мамо, мамо, життя таке прекрасне, і, якщо не підірвешся й не знесилишся, так багато можна встигнути зробити.
Я не дам нікому губити живе, його щонайменший вияв — билинку і ту заступлю горою — нехай живе, квітне.
Так я думав, йдучи до криниці.
Сонце зійшло. Крізь плетиво гущавини впали на воду його вогнисті краплі.
У відрах моїх плюскотіло сонце.
Припадаючи на хвору ногу, з коромислом на плечі та з відрами вповні я дибав додому.
— …А знаєте, Савелію Гудзоновичу, біля криниці хтось лущив горіхи — кожура, шматочки шкаралупи та копри.
— Що ти таке говориш?!
— Те, що бачив на власні очі.
— Не міг же їх лущити святий дух?
— Не знаю.
— Тоді ти сиди тут, а я піду і все як слід роздивлюся
Гудзонович зліз із дерева, а я, намацавши під "подушкою" — зібганим в оберемок листям хібіскуса — целофановий мішечок, дістав із нього висохлі папери й почав гортати.
Вода роз'їла зображення на фотографії, і я побачив лише материні очі, що глянули на мене допитливо й ласкаво. Підмочило й вірші.
Чимало сторінок записника боцмана перетворилися на вату. Та більшість, як не дивно, збереглися. Кузьмич писав простим олівцем, і це врятувало щоденник від згуби. Щоправда, текст його в деяких місцях, з сильно підмоклими сторінками, важко було розібрати.
Я заходився читати.
Розділ двадцять перший
ДОРОГА БЕРЕ РОЗГІН
(Сторінки із щоденника боцмана Кузьмича)
…Тож, як любили говорити латиняни: аб інітіо, тобто — з самого початку. Будемо й ми танцювати від пічки!
Народивсь я в глухому степовому селі на півдні України, де, звичайно, ніколи не було моря, ба — навіть ставка.
Таким чином, змалку вода знайома мені лише з криниці. І коли запитують: "Звідки у вас, Кузьмичу, така пристрасть до моря?" — я, їй-право, гублюся й не знаю, що відповісти.
Удався таким — і край. Бо хіба обов'язково треба жити біля самого океан-моря, щоб стати моряком? Більшість із тих, з ким я плавав і плаваю нині, люди суходільні. Лише капітан мого останнього судна — "Вихора" — з Примор'я. Село його, Терні, на березі океану.
Після рейсу в Полінезію Євген Петрович запросив нас до себе на полювання. Штурман Шарашкін, старший механік Андрієвський і я поїхали в те далеке уссурійське село. Пам'ятаю, я підстрелив тоді вепра. Проте він нам не дістався — десь у гущавині нечіпайника,[41] за гірським розпадком загубився його слід.
Але… До чого тут цей кабан! Отже, на чому я зупинився? А, так — народивсь я в глухому селі. Фашисти все дотла спалили в нашому краї, і, коли їх вигнали, ми, підлітки, нарівні з дорослими заходилися працювати в колгоспі.
Поля були занедбані, лише пирій та чортополох ріс буйно. А нечисті в землі всілякої — мін, снарядів, — годі й сказати. Багато моїх односельців підірвалося на мінах; хто на смерть, а хто на все життя лишився калікою.
Я теж відчув на собі круппівського металу. Одного разу, коли ми волочили пар, борона зачепилася за протитанкову міну, вона вибухнула, мене й тракториста, Миколу Пшеничного, повітряна хвиля відкинула геть від нашого ХТЗ. Зорана земля пом'якшила падіння, проте осколків не уникнули. Ще й досі у мене на стегнах промацується затвердіння — жирові капсули з осколками. Хірург порадив їх не чіпати.
Виходить, фашистська сталь і по війні нагадує про лихоліття. Що ж, забувати про те не можна. Не маємо права забувати! Надто багато горя війна принесла людям.
Коли мені виповнилося шістнадцять, саме проводився набір — брали людей на відбудову шахт Донбасу. В наше село прийшла рознарядка — відправити чотирьох чоловік.
Мужчин у селі майже не було, а ті, що повернулися з фронту — і здорові й покалічені,— потрібні були колгоспу. Вибір випав на "зелень" — на нас, хлопчаків. Так ми опинилися у Горлівці.
Щоб не подумали, ніби я ледарював замолоду, скажу: у мене є медаль за доблесну працю. А недавно, у зв'язку з ювілеєм шахти, яку я колись відбудовував, надіслали пам'ятний знак і грамоту. Розшукали мене, бач, аж за тридев'ять земель, на морі, хоч з тих пір немало збігло води.
…І капітаном і боцманом кожен стає, а не народжується. Мене іноді обурює, що молоді, жовтороті хлопці, які тільки-но прийшли на флот, починають нарікати на "несправедливість": от, мовляв, боцман, капітан, штурмани верховодять, а ми, матроси, змушені коритися й виконувати їхню волю!
І що ж бо ви хочете, матросики, щоб вам, непросоленим крутою хвилею, без гарту й належного досвіду відразу доручили корабель, долю екіпажу? Такого не буває — на все свій час, і в ваших претензіях, шановні, більше галасу, ніж сенсу, — плус сонат, кюам валет, як казали латиняни.
Шахтарська юність не пройшла марно, бо, коли я вирушив на риболовецькому судні у свій перший рейс, мені було набагато легше, ніж тим, хто потрапив на сейнер просто зі школи.
На півночі, коло Прибилових островів, рибку ловили. І був я тоді звичайним матросом, салатою.
Ми повернулися із Брістольської затоки через півроку, пізньої осені. План виконали й перевиконали, кишені були туго набиті грошима. Нас хвалили, ставили за приклад. Мій портрет разом із портретом інших товаришів — тралмейстера, боцмана та ще двох матросів — надрукувала приморська молодіжна газета.
І пішло й поїхало. Дівчата листами засипали редакцію, вимагаючи адресу "героїв праці".
Кореспондент, який брав у нас інтерв'ю, в дитинстві, мабуть, начитався Джека Лондона. Як він нас тільки не називав — і Смок Беллю й Ситка Чарлі, підкорювачі суворої півночі, ті, хто здолав полярну ніч.
Стаття його так і звалася: "П'ятеро з полярної одіссеї", і я в ній фігурував то як здоровило Джім Белден — герой відомого оповідання "Люди з сорокової милі", то — Мелмют Кід.
Але автору й цього здалося мало. Він вигадав романтичну історію, в якій я нібито покохав небаченої краси ескімоску.
Ось уривок із тієї статті: "На сході ледь жеврів місяць, прикритий в закривавлено-голубий туман. Високо шугали, перевертаючись вгорі, чайки… Світлі зграї хмаринок віщували гарну погоду.
— З моря ти прийшов, Кузь-Мич (так для екзотики автор статті назвав моє ім'я), — тоном прокурора оголосив тубільний відчайдуха-гульвіса Опі-Кван, — у море й геть ти собі йди з богом. Таким чином, як то кажуть, знову стане рівновага, крокуючи своїм ходом.
Красуня Баск-Ва-Ван легкою ходою наблизилася до самої води, на якій, мов табун кіз, біліли кучері прибою, і, заломивши руки до неба, натужно вигукнула:
— Благословляю тебе, о Кузь-Мич, що ти не забув свою красуню Баск-Ва-Ван, себто мене.
Неперевершений гарпунер, прозваний за свою сміливість Моржова Смерть — молодий, як бог, Кугах, що встиг уже вмоститися на човні, раптом схопив з голови красуні Баск-Ва-Ван шаль і кинув її крізь байдарку на воду.
— Холодно буває вночі,— опікши закоханою посмішкою Кузь-Мича, мовила вона, — і хоч мороз боляче гризе кістки, все ж молоде серце буяє, а кров гріє.
— Це тінь, — сказав їй на те старший над тамтешніми рибалками, — а тіні не гріють, вони лише лоскочуть".
Такі статті я б просто заборонив писати. По-перше, вони брехливі, в них все поставлено з ніг на голову… Ну, трапилося таке, що ми змушені були на сейнері підійти до острова Нунівак, куди висадили врятованих нами ескімоських рибалок. Ну, правда, що молода ескімоска, дочка врятованого рибалки, подякувала мені на прощання. Але ж… любовна історія, яку вигадав автор, — пробачте, такого мені й не снилося.
Згодом я прочитав збірку північних оповідань Джека Лондона "Діти морозу". І все стало на свої місця: герої, що діяли в згаданій статті,— запозичені. А тільки автор все перевернув шиворіт-навиворіт. Так, наприклад, у Джека Лондона Баск-Ва-Ван, яку в статті названо "юною красунею", — старезна жінка, Нам-Бок — її зниклий без вісті син; Опі-Кван ніякий не "тубільний відчайдуха-гульвіса", а ватажок селища рибалок з дельти Великого Юкону, що на узбережжі Берінгового моря. Та й Кугах у Джека Лондона попросту сивоголовий різьбяр, який "чимало літ прожив на світі". У статті він виступає неперевершеним гарпунером на прізвисько Моржова Смерть.
Втім, ось уривок з оповідання Д. Лондона "Брехун Нам-Бок": "На півночі ледь жевріло сонце, загорнене в криваво-червоний туман. Низько шугали чайки… Темні купи хмар віщували негоду.
— З моря ти прийшов, — тоном оракула прорік Опі-Кван, — у море ти й підеш. Таким чином знову усе набуде рівноваги і піде своїм ходом.
Баск-Ва-Ван пришкутильгала до краю води, вкритої піною прибою, і гукнула:
— Благословляю тебе, Нам-Боку, що ти згадав про мене!
Кугах, що встиг уже спустити на воду човна, здер хустку з плечей старої і кинув її в байдарку.
— Холодно довгими ночами, — заскиглила вона, — і мороз боляче хапає за старі кістки.
— Це тінь, — відповів їй різьбяр, — а тіні не гріють!"
Коментарі, як то кажуть, зайві. Але стаття наробила переполоху, і я став популярним. Завдяки їй мені й довелося дочасно одружитися.
Ельвіна, так звали ту дівчину, домоглася-таки від редакції моєї адреси. Ну, а звісно, яка в моряка адреса — судно. Ото вона й прийшла на наш "Ороч".
Ми стояли тоді на тридцять восьмому причалі, в самому центрі міста, і судно наше, його палуба були ніби продовженням набережної, де прогулювалися приморці.
Вахтовий біля трапа покликав мене:
— Там до тебе прийшла одна особа…
Я спустився на пірс, глянув — і завмер: красуня!
Може, хтось і не вірить у любов з першого погляду, але це був саме той випадок, коли серце взяли в полон раптово, хоч я й вважав себе непокірливим і не збирався одружуватися.
Таки одружився, бо рідко хто здатний встояти перед дівочою чарівністю, тим паче, якщо власниця тієї вроди відповідає тобі взаємністю.
Ельвіна запевнила, що любитиме мене міцніше, ніж та молода, чарівна ескімоска Баск-Ва-Ван. Начиталася, отже, про мої "походеньки".
Весілля гуляли ми в ресторані "Золотий Ріг".