Тут "джентльмени удачі" закопували награбоване.
Островом скарбів, романтичною землею називають його шукачі пригод, хто приїздять сюди з надією віднайти дзвінкі піастри. "Історія Маврікія тісно пов’язана з португальськими, французькими та англійськими мореплавцями. Острів, де мешкає понад 700 тисяч африканців та індусів, можна вважати земним раєм. Недаром кажуть: "Боже, зроби Маврікій першим, а рай другим! Люди тут справді знайшли свій рай", – такими словами починається путівник по Маврікію.
Поминувши гострі рифи, "Витязь" наближався до берега. Нелегка це річ! На кожному кроці очікує небезпека; про неї нагадує лоція: мореплавцю, остерігайся мілин, які підступають до самого фарватеру; зваж і на мінливі течії, водоверті, що не одне судно затягнули на рифи. Та й після того, як судно заякориться, машина повинна бути в постійній готовності, щоб вчасно, коли розлютується циклон, вийти у море.
Маючи таку невтішну інформацію, ми виставили дозорців, уповільнили хід. Ехолот фіксував глибини… Поминули низинний мис з красномовним йменням – Нещастя. Скелясті береги нависали над гаванню Порт-Луї. Громаддя гір, долини…
Як тільки ступили на берег, підійшло двоє хлопців-остров’ян.
– Садакан і Ганніс.
Вони погодилися показати Порт-Луї.
Місто пашіло спекою розжарених вулиць. Плетиво завулків. Біля ветхих глинобитих хижок зграйки дітлахів. Сумні очі. Простягають руки, просять милостині. Таке ми бачили й на інших островах.
Від набережної веде широкий Арсенал-стріт. Численні магазинчики й таверни. Вулички й завулки то петляють серед хаосу будинків, то губляться з-поміж приземкуватих хаток бідарів. Місто розкинулось обабіч ріки, біля підніжжя гір.
– Колись тут було військове поселення, – розповів Ганніс. – На його місці раби збудували цитадель, мур ще он сіріє вгорі.
Захекавшись, дісталися на вершину. У кам’яних стінах – щілини-бійниці. Ганніс пояснив:
– Фортеця слугувала не для оборони: у ній тримали рабів.
Мур почорнів од часу; фортеця заросла травою, де-не-де до світла пробиваються тоненькі пагінці акації. Похмуре запустіння, темні камери – свідки жорстоких часів. Та – ба. Чи це тільки відлуння історії? З кам’яного "мішка" раптом людський голос. Закривавлений, з невимовним жахом в очах юнак простягав руку – просить їсти. Хто він? Чого тут?
– Махмед, – про щось запитавши хлопця, каже Садакан.
Хтозна, через що не поладив він з властями. На острові жорстокий поліцейський режим. Переслідують патріотів. Похмуре сьогодення; мов привиди, напливають і картини похмурої минувшини… "Люди різних національностей на вулицях Порт-Луї були найцікавішим видовищем, – писав Чарльз Дарвін, відвідавши острів у минулому столітті. І далі: – Сюди на вічне заслання вивозили злочинців з Індії".
Виходить, і заселення Маврікія – ганебна сторінка історії.
Ще до того як португальські колонізатори "відкрили" острів для європейців, він був відкритий фінікійцями. У шістнадцятому столітті Маврікій, відомий як Срібний острів, поневолили голландці, пізніше – французи й англійці. І – пішло гендлярство. На початку XVIII століття, захопивши Маврікій, французи переіменовують його в Іль-де-Франс, тобто французький острів. Починається суперечка між французами й англійцями. У 1810 році Маврікій захопила англійська ескадра. На плантаціях цукрової тростини, на будівництві Порт-Луї працювали тисячі рабів. Процвітала торгівля живим товаром.
Скільки тут пам’ятників поневолювачам! Майже на кожній вулиці увічнені в граніт "герої". Губернатор Малортик, котрий і після закону про заборону рабства вів жваву торгівлю людьми; інший людолов, "засновник" Порт-Луї – Лабурдоней, на совісті якого тисячі смертей невільників, король Едуард VII; воєводи, "відкривачі" земель.
На околиці Порт-Луї ми завітали до ботанічного саду. Кажуть, він – найкращий у світі. В ньому й справді зібрано рослини чи не з усіх континентів. Бамбук, сандал, папайя, тамаринди, мускатне дерево…
Як вабить у затінок ось цей велет з пишною кроною! Лапате, як у банана, листя. Подумав, банан.
– Ні, – відповів Садакан, – це "дерево мандрівника". Батьківщина його – Мадагаскар.
Юнак нагнув гілку, надрізав соковитий листок, і з нього потекла прозора, чиста рідина.
– Пийте! – запросив Садакан.
Я припав до "струмка". Смачна, приємна водиця, а Садакан сміється.
– Тепер зрозуміло, чому його називають "деревом мандрівника"? У найжаркішу спекоту воно зберігає воду, рятує подорожан від спраги.
Раптом нашу увагу привернуло страхітливе створіння. Людина – не людина. Підходимо ближче: так, людина. Хлопець-каліка. Вправно знявши пальцями ноги капелюха, привітався. Довідавшись, що ми з Радянського Союзу, радісно посміхнувся і щось сказав.
– Він хоче вам на згадку намалювати картину, – переклав його слова Садакан.
Ми здивовані. Як же він, безрукий, малюватиме? Пальцями ноги хлопець спритно взяв пензель, фарби, заходився малювати. Минали хвилини, на аркушику проступили обриси навколишніх гір – Пітер Бот, Поль Евіжені. Ось маврікієць намалював прапор із серпом і молотом, потім прапор Маврікія.
Дивна вона, ця гора Пітер Бот, яка височіє вдалині і яку малює хлопець. На її вершину хтось ніби навмисне поклав величезну брилу. Я запитав художника, що то за брила.
– Така легенда, – відповів хлопець. – Її склали давно, ще наші прадіди. В легенді сказано, ніби дужий велетень виніс отой камінь на гору. Кам’яна брила – то тягар, що з давнини гнітить народ. Вона ледь тримається і впаде, коли останній поневолювач залишить Маврікій.
Поблукавши по острову, ми зайшли в одну з крамничок Порт-Луї. Вона містилася на вузькій гомінкій вулиці, наче скелями затиснутій між громаддям велетенських будинків.
Переступивши поріг, привіталися з господарем – худорлявим, засмаглим молодим чоловіком. Попросили щось випити. Він дістав з холодильника кілька запітнілих пляшок кока-коли.
В тісному закутті крамниці чого тільки не було: фрукти, бакалія, тут же поруч – газети, книги. Я підійшов до прилавка, погортав кілька бойовиків і раптом побачив у перекладі на англійську мову твори Леніна, Шевченка. Поряд – стенд з краєвидами Києва.
Помітивши мою зацікавленість, господар підійшов ближче.
– Ленін, – сказав я, беручи до рук том.
– Ленін, – повторив незнайомець.
Привітна усмішка осяяла його лице.
– Англійці чи, може, французи? – запитав він російською мовою.
– Ні, з Радянського Союзу.
Видно, це було для нього несподіванкою. Якусь мить він мовчав, а потім, хвилюючись, заговорив:
– О дорогі товариші! Ласкаво просимо. Чого ж ви одразу не сказали? Сундері! – гукнув.
Із закутка вибігла струнка дівчина, як дві краплі води схожа на нашого співрозмовника.
– Сундері, – звернувся до неї, – принеси мерщій стільці.
Дівчинка метнулася по стільці, а ми, здивовані, почали розпитувати, що за крамниця і хто ж він, її господар.
– Говіндсамі Калімуто, – назвав своє ім’я маврікієць. – Певне, здивовані, звідки знаю вашу мову?
Зізнались, що так.
– Що ж, я не раз бував у Радянському Союзі. У Москві, Києві в мене лишилося чимало друзів.
З кишені вийняв записник, погортав.
– Ось, – прочитав, силкуючись якомога точніше вимовляти важкі для нього ймення. – Анатолій Хорунжий. Може, знаєте?
Я відповів, що знаю: це наш письменник. І в свою чергу поцікавився, де він з ним познайомився.
– У Криму, під час Всесвітнього фестивалю молоді.
… Калімуто працював у порту, змінив кілька професій.
І всюди, де б не був, бачив, як експлуатують простий народ. Говіндсамі Калімуто увібрав у себе гнів і біль свого народу і вирішив будь-що боротися за його щастя! Але як?
І відповідь знайшов у Леніна. Якось йому до рук попала книжка творів Володимира Ілліча. Відтоді Ленін став супутником його життя – хлопець почав пропагувати ленінське слово серед своїх друзів. Придбав невеличку крамницю. Але головне тепер у його житті інше. Він згуртував навколо себе однодумців – таких, як і сам, знедолених, але певних у правоті своєї боротьби товаришів.
Так на Маврікії виникла Ленінська молодіжна організація. Товариші обрали Говіндсамі ватажком. Спочатку їх було небагато. Члени організації виступали проти існуючого колоніального режиму, відстоювали громадянські права маврікійців. З кожним роком лави організації зростали. Невеличка група перетворилась в організацію з відділеннями по всьому острову. І з перших кроків боротьби рівнялися вони на Радянський Союз, а невдовзі звернулися до нашої країни по допомогу. Радянська молодь відгукнулася на цей голос. На далекий острів почали надходити книги, політична й художня література.
… На вулиці Бурбон-стріт, проти пишного католицького храму – нічим не примітний будиночок. Вгорі емблема: мускулястий чоловік кує меч, поруч розбитий ланцюг. Майстерно виготовлений силует Леніна і напис: "Ленінська організація острова Маврікій". Це – штаб маврікійської Ленінської організації, її Центральний Комітет.
Заходимо наче в рідний дім. На стендах – твори Леніна, довідники про Радянський Союз, книги наших письменників. Обступають привітні маврікійці. Розпитують про Радянський Союз. Зі мною вітається високий юнак – таміл, виходець з Цейлону. На лівій руці у нього татуїровка: серп і молот. Перехопивши мій погляд, пояснює:
– Я – комуніст.
– Це Джімі, наш поет, – пояснив Калімуто.
ЧУДОДІЙ І СПАДКОЄМЕЦЬ МУДРОГО ШІВИ
… З четвертої до восьмої ранку ми з Анукіним на ллойдівській вахті. В наші обов’язки входить вчасно будити екіпаж. Першими піднімаємо кока, камбузниць. А вже потім решту екіпажу.
Анукін, щоб дзвін долетів до. кожного, відчайдушно калатає в ринду. Лункі удари пронизують світанкову тишу і довго не стихають. З наметів, з кают вибігають витязяни на фіззарядку. Дзвін ринди будь-кого підніме на ноги. На інших кораблях уже давно забуто цей ритуал; там ринда – тільки згадка про минулі літа. На "Витязі" вона й понині живе. І ми вдячні капітанові за його повагу до цієї морської традиції, бо чистий дзвін, що бринить над океаном, у кожного з нас пробуджує вабливі, як ми їх уявляли в дитинстві, картини морського життя.
Але даремно Анукін старається: і без його сигналів на судні давно ніхто не спить. Особливо ранні пташки – науковці, ті з них, хто вперше потрапив на море і після кабінетної роботи збагнув усю принадність голубої стихії; ну, і ті, хто став палким прихильником вчення йогів.
У пітьмі, коли схід ледь-ледь позолотить краєвиди, на кормі, півбаку – по всіх палубах видно, як стирчать в небо десятки ніг…
– Нічого робити, – каже Анукін, – тому й стоять на головах.
Він, Анатолій, несправедливий: у тих "йогів" робота не легше нашої; вони ж не з неба впали! Усе це океанологи, мотористи, хлопці з робочої бригади.
На далеких на зелених
Горизонтських островах,
Як засвідчують учені,
Всі стоять на головах, –
вголос декламує Анукін.
Тепер важко встановити, хто першим на "Витязі" захопився вправами йогів.