Знайшли серед лісу невисокий, але розлогий піщаний горб, веліли під ним ставити повози й коней. Місце було сухим. Комарі й мошка не так надокучали.
Нерадця послали на край табору — зі своїми ратниками мав стояти на чатах, доки всі інші відпочиватимуть. А перед ранковою зорею йому прийде заміна.
Нерадець втомився за всі довгі дні переходу. Зійшов нарешті з коня на землю і взяв його в пута, відпустив на пашу. А сам присів на трухлявий пень під велетенським розлогим дубом. Наслуховував пошум лісу, гомін верховіть. А мислі його неслися далеко, до васильківських пущ і — вже в котрий раз! — до тої мисливської хижі, закучугуреної снігом, у якій було так парко й п'янко від духу живиці й березової кори. І від огню в Гайчиних очах, що обпікали його щоки і вимели із серця страх перед бояринею Вишатичевою. Не було страху й на другий день, коли вони проснулись у вихолодженій хижі під одним кожухом, тіло в тіло з'єднані палкими чуттями.
Але після того, як Нерадець залишив Гайку в Києві, почало творитися щось неймовірне. Стала вона раптом суворою, недосяжною. Говорила з ним, не дивлячись йому в очі.
— Їдь додому, Нерадцю. Не товчися у дворі. Бачиш, челядь стежить за тобою з усіх шпарин. А я… чекатиму боярина.
Одерев'яніло його серце. Вона… чекатиме Вишатича? Увечері увірвався до покою. Дорогою відштовхнув Кильку, що вискочила з-за дверей. Упав на коліна:
— Не жени мене, Гайко.
— Так треба, Нерадцю. Встань.
— Тоді разом. Тікаймо разом! Пощо сидиш у сій клітці золотій?
— Мені й з тобою… клітка. Чи не все одно?
— Зі мною?!
Нерадець підхопився на ноги. Несподівано підбіг до Гайки, підхопив на руки і вибіг з нею із палат. Кинув на віз, зверху прикрив шкурами.
Лише далеко від Києва відкрив її. Сани легко ковзали з пагорба на пагорб. Над головою стояло яскраво-біле зимове небо. І біла снігова дорога здавалася такою ж чистою й ясною, як і небесне поле…
Нерадець нахилився до Гайки.
— Будемо жити в тій хижі.
Гайка мовчала.
— А хочеш — у твоїй хаті поселимось. Або поїдемо на край світу. Як скажеш.
— А де він, той край, Нерадцю? — зітхнула Гайка. Дивилася на Нерадця з відчуженням. А він посміхався упевнено. Все робив упевнено… Ая! Красень парубок, силища із тіла так і пре…
Своїм болем лиш, своїми жаданнями переймається. А чи заглянув у її душу?.. І не загляне!.. Скрутить у ріг… Це поки що… Доки вона бояриня — йому хочеться перемоги над нею… Ну що ж, втішився перемогою… І досить. Не пустить його в свою душу. Не збагне її — лиш потопче усе святе…
Дорогою Гайка занедужала. Пашіло тіло жаром, груди рвав кашель. Впадала в гарячу непритому, трусилась у пітній зимниці.
Інколи вона розкліплювала важкі повіки, з-під вій дивилася у сутінь хижі. Нерадець привіз до неї матір.
Ніга Коротка два дні просиділа над Гайкою. Одпоювала травами, розтирала спину й груди. На прощання сказала сину:
— Одвези у Претичеву хату. Та спочатку поїдь натопи…
Гайка більше не повернулась до Києва. Один раз, повесні, поїхала забрати свою одіж та в монастир, казала, заглянула.
Але й Нерадця не пускала до свого двору. Жила черницею. Люди рідко бачили її. Чудне оповідали. То ніби перекидається вона голубкою й сидить на стрісі, воркуючи; то обернеться зегзицею й літає над садами, кує-віщує долю свою; то лебідь-птицею до білих хмар піднімається й свариться із Перуном-громом або про щось умовляє його. А найбільше, казали, бродить самотиною лісами й лугами, зілля-трави збирає. Відьомствує…
Сохнув, мучився Нерадець, злостився. Коней до крові збивав, у домі спокою не було від нього. Аж доки мати не спровадила його до князя в дружин у.
Не спиться Нерадцю сеї теплої літньої ночі. Над ним видзвонює цупким листом дуб-віковик. У змучену душу заглядають зорі… Давно вже веселки надій не бавили його серце.
Одного тепер жадав: добитися честі у князів, щоб піднятися над Гайкою… над боярином Вишатичем… Щоб її завоювати собі або відомстити.
Чи задрімав, чи справді Мара нахилилась над ним.
Нерадець скочив на ноги. Ні, це не приснилося. Перед ним стояла висока жінка у білому. Простягала до нього руку:
— Ходімо.
Якось дивно зблиснули в пітьмі її світлі очі.
Нерадець не рушив.
— Не бійся. Тут є капище. Перебудеш ніч. Вранці виведу тебе на дорогу.
— Я не заблукав, — отетеріло відсахнувся Нерадець від Мари. — Я на чатах.
— На чатах? — Мара нахилила до нього голову. Він скоріше відчув, — по голосу відчув, — що ця жінка уже немолода. — Ти з Києва?.. Пощо прийшов?
— З дружиною князевою прийшов. — відступав назад Нерадець, Ніби чув свою вину перед нею.
— А-а… брат на брата знову пішов. Знаю сіє.
— Звідки знаєш?
— Богиня Жива мені давно сказала: так буде. Я служу їй. Отам, на горбі, капище її — Живець.
— Ти волхвиня?
— Може, не знаю. Я служу богині Живі, і мене тому називають Живкою. І ще називають зеленицею. Я помагаю людям зелом — травами від недуги…
— А тут чого вночі ходиш?
— Під сим дубом опівночі папороть цвіте. Завтра Купала.
— Слухай, відьмо…
— Я не відьма, — обурилась жінка.
— Все одно! Слухай… Наш князь Всеволод занедужав. 3 лиця спав. Сили його покинули… Поможи йому, — чомусь шепотів, ніби серед сих зір і серед сеї ночі його хтось міг чути.
— Важко це…
— Він тобі щедро віддячить.
— Хтозна. А може, прокляне мене…
— Поможи!
— Поможу.
Нерадець радо спохопився:
— Він на все згодиться!
— Тоді ходімо, — посміхнувшись, сказала Живка. Рушила вперед. Нерадедь за нею. З подивом бачив, що для сеї жінки не було пітьми — ішла, обминаючи стовбури дерев, навіть не торкаючись віт, розпростертих над землею. Ніби пливла.
Біля табору спинилась. Посередині жаріли ще незгаслі попелища. Подекуди видніли вози з прив'язаними до них кіньми.
— Де ж твій князь?
— Там, біля коней…
— Веди його сюди.
Нерадець підійшов до князевих гридей. Розштовхав дрімаючих. Повідав про знахарицю. Воєвода гридей Творимир невдоволено бурчав. Серед ночі він хоче будити князя!
— Я не сплю, — почувся голос Всеволода. — Я піду, воєводо. Погано мені. Може, до ранку і не дотягну. Пече мене всього зсередини… Поможіть піднятися!
Творимир і Нерадець підставили князю свої плечі…
Попереду йшла висока жінка в білому. Вона відштовхнула двох гридей, що запалили смолоскипи й хотіли освітлювати дорогу.
— Не світіть. Я бачу, куди йти.
Живець стояв на невисокому рідколісому пагорбі. Він світився зсередини якимось спокійним, м'яким світлом, ніби стіни його були зроблені з тонкого шовку.
— Що се? — не втримався воєвода Творимир.
— Се і є капище Живи, діви весни й життя. Ведіть князя всередину.
Перед ними відхилились двері. Переступили з острахом через поріг. Кожному раптом здалося, що він потрапив у сон чи в казку. Вгорі, з високої стелі, на довгих, прозорих, як крижини, кручених вервечках звисали прозоропелюсткові дзвіночки. У кожній квітці, повернутій догори, горіла маленька воскова свічечка. А посередині капища росла береза. Не відразу прийшлі помітили на ній ластівчине гніздо.
— Се дерево Живи, — сказала волхвиня князеві. — Щовесни вона присилає сюди ластовиць, і вони тут живуть зі мною. По них люди дізнаються, яке буде літо і який урожай. Коли впадуть дощі, а коли буде суша.
— І ти живеш тут? — здивувався Творимир.
— Живу. Стережу капище од злих духів і злих людей.
— Але ж князь Володимир Хреститель давно поруйнував поганські капища. Димом пустив.
— А се не згоріло, бачиш. Його береже діва Життя. А коли вона згине — згине життя на сій землі.
Волхвиня пружно переходила виталище.
Хода її була величною й гордою. Вона принесла князеві кухоль з якимось напоєм. Всеволод лячно відсахнувся.
— Се не обман?
Волхвиня мовчки взяла в руки кухоль, відпила кілька ковтків.
— Ви ідіть, — махнула рукою Живка до інших, — князь залишиться тут до ранку.
Якимось пахучим мастилом вона змазувала Всеволоду скроні. Підносила до його обличчя мису з водою, шепотіла щось, на когось мах ала рукою, ніби проганяючи його.
— Князю, — сказала перегодя, — хворість твоя мине до ранку, коли послухаєш моєї ради.
Всеволод, що сидів перед нею на ослінчику, розплющив здивовано очі.
— Ідеш на брата свого кревного. Не йди! Замирись. Проллєш рідну кров. Помреш у страшних муках. Замиришся — будеш володарем собі і людям.
— Не можу вже відступити, жоно.
— А ти перемож себе. Будь мудрим.
— Сіє важко.
— Мудрість завжди тяжка, князю. Потребує відваги.
— Не можу…
— Помреш у жахних муках совісті. До життя не повернешся. Ніхто із мертвих не вертає до життя. Так говорить мені Жива. Відпий іще цього зілля — і ти прозрієш. Осліпла твоя душа, князю, від жадання слави осліпла. У злобі й сліпоті муж губить силу свою, Візьми добро у серце своє! Надбаєш спокій і силу…
Всеволод мовчав.
Живка поклала на його очі свою вузьку гарячу долоню. Щось шепотіла знову, кропила голубиним крильцем водою із миси.
— Відпий іще роси Ярилової. Очисти душу свою від нечестивих помислів… Пощо твій бог єдиний не навчив тебе покори? Маєш слухати старшого брата свого, яко вітця свого. І мої старі боги тому учать. Але… не слухають нині волостелини мудрого слова. Лиш себе чують, свою заздрість і гординю возносять над усе… Одягли свого бога у золоті шати і в непогрішимість — і самі себе уподобляють йому! Загубили страх перед гріхом! Загубили добро в душах!
Живка замовкла. Всеволодове тіло бралося бурими плямами. Чоло вкрилось гарячими краплинами. Князь відчув якусь полегкість у собі.
— Хто єси, жоно? — пильно вдивлявся в її бліде, збуджене лице, в блискучі світлі очі.
— Пощо тобі знати мене? Ніхто мене не знає. І я себе не знаю.
— Ти себе знаєш. Бачу, що знаєш. Але не хощеш відкритись.
Живка зітхнула.
— Хоч і знаю — а що тобі? Всі ми — як летючі іскри в світах: спалахнули й гаснемо. Нічого не лишається опісля. Тільки попіл. І слава серед людей про діяння наші, про добро…
Всеволод похилив голову на груди. Багато мудрих книг прочитав на своєму житті, а такого не стрічав там. Там возноситься не добро, не правда — а війни, загарбання, поневолення багатьох народів, полон іних земель. Ото й слава володарів світу від того. Більше убив, більше награбував золота, більше крові людської пролив — і слава йому більша воздавалася в віках. За добро, за правду ще жоден володар світу не уславився… Він се знає твердо. Але слава та — не серед людей. У книгах…
— Приляж, князю, одпочинь.