Спонукав читати, знайомив із людьми, яких шанував, спілкування з ними вважав корисним для Соломії. "Франко звинявся, що не міг бути у Вас, але обіцяв, що буде. Я сказав, що до Вас найкраще о третій годині",— повідомляє він її незабаром. Турбується її інформованістю: "Чи маєте Ви журнал, що видає Франко у Львові, "Житє і слово"? Власне вийшла перша книжка... Жаль, що я не міг би Вам послати книжки, бо на всю Коломию є тільки одна — у мене, а мені її раз у раз треба".
І нарешті Павлик з'явився у Соломії з Франком. Разом із поетом прийшла його дружина з дітьми. Соломії Франкова сподобалася ще при першому знайомстві — на засіданні жіночого клубу. Тендітна і, як їй здалося, дуже самотня жінка, в очах якої час від часу Соломія достерігала якийсь зовсім дитячий острах. Пані Ольга була тут чужою. Це було видно з кожного її кроку, з кожного її руху і слова. Соломія не дивувалася, досить добре знала вона нещирих галицьких міщух, серед яких доводилося жити цій жіночці зі Східної України, щоб зрозуміти її болі і тривоги.
При бесіді Франко своею мовчазністю і настороженістю розхолодив Соломію, і вона теж умовкла, спостерігаючи за зусиллями вразливого Павлика утеплити атмосферу. Франко час від часу кидав у бік Соломії недовірливий погляд. І справді, що найшов Павлик у цій прекрасноокій мадонні? Як на Франка — то й нема заради чого побиватися.
Вона зрозуміла. Цей рудуватий, із світлими очима чоловік, мабуть, забагато бачив, щоб вірити в її щирість. І вона мовчала.
Павлик докладав усіх зусиль для того, щоб настало взаєморозуміння.
— Якось ви писали мені, що ви велика прихильниця ваг-нерівської музики. Чи залишилися такою?
Франко спідлоба глянув на Соломію, ніби питаючи: чи то правда? Соломія лише всміхнулася, а Франко спокійно сказав:
— Мені завжди здавалося, що на його музику треба мати крепкі, навіть дуже крепкі нерви.
— Це правда, слов'янська душа вимоглива. Щодо мене,—я холодного темпераменту і маю нерви сильні, як посторонки.
Зависла пауза, бо Соломія сказала, як відрубала. Павлик по Франкові побачив, що того не дуже задовольнила, швидше вразила відповідь Соломії. Павлик за-совався в кріслі, потім устав і, походжаючи по кімнаті, винувато проголошував:
— Я тої музики, уявіть моє невігластво, зовсім не знаю. Колись, ще в 1879 році, чув у Женеві дещо, але ця музика страшенно разить мої нерви високими неприродними тонами...
Соломія мовчки покручувала перснем на пальці. Франко так само мовчав, зайнятий своєю кавою.
— Оскільки ідеться про ваш голос і про його майбутнє,— з відчаєм продовжував Павлик, дістаючи із внутрішньої кишені акуратно складений клаптик паперу,— то я тут переклав для вас з німецької газети статтю, присвячену спеціально Вагнеру. Ось що в ній пишеться: "Щодо часто повторюваної жалоби, що вагнерівська музика руйнує голос, висказався недавно славний тенор Альварі: "Я особисто ніколи не відчував тих звинувачень, тобто сам і на інших артистах, які мистецьки володіли своїм голосом. І справді, хто співає Вагнера, не вміючи співати, той обов'язково зруйнується. Сам я ніколи не почуваюся стомленим після вагнерівських опер, за виключенням Трістана, що обезсилює мене фізично, а не голос. Я вже довго вчився вокалу і був паном своїх голосниць, коли взявся співати Вагнера. Візьмемо, наприклад, оповідання, яке я маю співати в останній сцені "Сутінки богів". Воно страшенно високе, проте ніхто того по мені не зауважить, не маючи перед собою партитури. І ніхто його не проспіває, не піднявшись на вершини вокального мистецтва. Зрештою, Вагнер неминуче захопить вас чималим фактором: інтересом ролі. Він учить нас вірити в мистецтво — і цього вже досить".
— Дуже розумна стаття! Критика щодо вагнерівської музики цілком раціональна. І це чиста правда, що, співаючи опери Вагнера без певної вокальної освіти і голосу, можна собі поставити хрестик на дорозі, таким ходом більш як два роки не протягнеш і не один вже собі на тому карк скрутив...
— А як же, панно Соломіє, ви собі з тим раду дасте? — знову відтанув Франко.
— Аз, раба божа, ще досі не співала Вагнера, але тепер, зауважте, пане Франко, тільки тепер, почала студіювати оперу "Лоенгрін". Вона дуже ладна і менш карколомна, ніж інші.
— Я не сумніваюся, що ви переступите той поріг,— гаряче докинув Павлик,— але обережно і не перед часом. Певно, ваші вчителі музики вам це краще пояснять, ніж я... От люблю я Чайковського! Ото глибина! Ото фантазія! Бетховен, Моцарт, Гайдн — класика!
— Чи має, на вашу думку, гарну будучність музика Вагнера? — запитав Франко якось по-екзаменаційному.
— Як вам сказати... Я ще мало де була, мало чула... Але в Італії дуже важко забувають минуле... особливо якщо треба запровадити щось у життя нове. Не скажу, що вони такі вже страшні консерватори, але якісь задивлені в минуле. Колись у театрі я стала свідком того, як вони освистали оперу Вагнера. На мій погляд, ця опера має велике майбутнє...
— Ви хочете сказати, що італійці кепсько розуміють сучасну музику?
— Ні! Я хочу сказати, що в Італії хіба за сто літ зрозуміють предивну музику Вагнера, бо вона не лише до серця, але й до розуму промовляє. Його опери швидше можна назвати музичними драмами, ніж операми. От наш Лисенко — подібний до Вагнера, і не диво, що його не всі як слід розуміють.
Франко знов поморщився від молодечої зухвалості Соломії, але промовчав, натомість розізлився Павлик.
— Лисенко, уявіть собі, мене зовсім не вражає, хоча він ніби використовує народні пісні, котрі я знаю до останньої нотки. От Ніщинського музика — інша річ: його пісню "Закувала та сива зозуля" я б не віддав за всього Лисенка.
— Ви кажете,— Соломія встала,— що не вражає вас музика Лисенка? Маєте рацію! — Вона була розсерджена.
"Ба,— подумав собі Франко, спостерігаючи, як затинається Соломія з Павликом.— Це пані називають холодним темпераментом?" Він із задоволенням дивився на її раптом почорнілі і зовсім не меланхолійні очі.
— Чи ви хоч коли чули ту музику, виконану як належно? Ну, а щодо того, щоб міряти Ніщинського "Зозулю" на твори Лисенка, то куди, куди! Лисенко однією піснею, такою, як "Ой люлі, ой люлі" або "Ой одна я, одна", погріб усіх наших "славних" композиторів...
Франко хотів сказати Соломії, що в дискусії, якщо людина вже потяглася за її плином, слід остерігатися таких різких і грубих висновків, бо вже, власне, нема про що дискутувати... Вона своєю запальністю поставила крапку на самому предметі розмови, але Павлик покірним, примирливим тоном сказав:
— А ви не беріть це за зле такому варварові, як я, може, ще колись цивілізуюся... Я колись говорив і тепер говорю, що трохи починаю прихилятися до Лисенка...
Гамір, який давно зчинили Франкові й Осипині діти в сусідній кімнаті, раптом увірвався до співбесідників і втопив у собі балачку. За дітьми вбігла розгублена Ольга, безпомічно розводячи руками і винувато глипнувши в бік Франка.
— Пробачте, але цьому гармидерові не можна дати ради!
— Жаль! — Суворо сказала Соломія, не намагаючись допомогти розгубленій Франковій.
Павлик тоскно переводив очі з одного співбесідника на іншого, але не розумів причин провалу його так блискуче задуманого плану.
— А ви загляньте, як буде час, у Білу. Мої батьки будуть раді вам. От пан Франко колись був у моїх батьків!
— То виняток, а взагалі я не маю друзів серед попів... Особливо серед наших.— І Франко раптом засміявся голосно і щасливо.— Я навіть дітей своїх вихрестив на православних, щоб грекокатолики не чіплялися до них!
— Та і я чужий попівству, за винятком вашої сім'ї.— Павлик зручніше вмостився у кріслі. Соломія всміхнулася, але промовчала.
— Та ви не дивуйтеся,— вів далі Павлик, не помітивши, що Соломію ображають ці розмови: хто-хто, але Франко міг захистити її батька... Франко не встрявав у розмову. Що це значило? Він не поважає її батька, не вважає винятком?.. Але ж він знає, що батько в загоні, що на нього вказують пальцями і не дають можливості навіть сім'ю прогодувати, і все через нього, Франка:— Я сливу в Галичині антихристом,—продовжував Павлик,— ще з мого виступу у 1876 році жоден піп мене на поріг не пустить... Ви цьому не дивуйтеся, ми ж вороги... Я маю церковщину "за власть тьми над умами селян", їхні побори крайнє високі і незаслужені.
Павлик раптом, відірвавшися од своїх роздумів уголос, глянув на Соломію, побачив її зовсім нещасне, беззахисне обличчя і сказав:
— Звичайно, є попи-просвітителі...— і рішуче додав: — Але таких дуже мало. Я взагалі переконаний, що попи повинні заробляти собі на хліб трудом, а не проповідями. Бо їхнє життя — то моральне зло... Є, може, такі, що це розуміють, а все-таки своє роблять, бо економічний примус — то справжній бог у їхньому житті. Жінка, діти... Я це дуже добре розумію, але не згодний із цим і думаю, що кращі люди з попівства повинні виходити на нову дорогу і жити з того, що приносить людям реальну користь...
Вони розійшлися незадоволені зустріччю, і Павлик вельми переживав ту невдачу. Соломія розуміла це і намагалася заспокоїти його сумління, шукаючи причин невдалого візиту Франка.
"Щоправда, Ваш останній побут у Львові був трохи нудний для Вас, як мені здалося, а мене страшно змучив той візит сестри з дітьми. Я дуже люблю гості, та ще й рідні, але як довго приходиться сидіти в такій тісній хаті і при моїй роботі, для якої треба спокою, слухати крики день і ніч, то так роздражнюся, що і мислити забуваю... А врешті, треба до всього привикати, Вас тим більше мусіло дратувати це, бо Ви ніколи такої компанії не маєте".
Павлик більш відвертий і більш роздратований.
Він розуміє, що до Франка, напевно, дійшли різні чутки з театру, а крім того, ні для кого не було секретом, що він був певний час у приятельських стосунках із Мишугою. Можливо, співак передав поетові свою неприязнь, можливо, Менкес — основний критик Соломії в "Кур'єрі львівськім" — сформував думку Франка.
"Мені дуже прикро, що і йому вспіли менкеси закрутити голову щодо Вас і він досі до Вас не приходив, незважаючи на мою просьбу і свою обіцянку. Але я це перероблю сам, а Ви собі не робіть нічого — воно переломиться. А щоб його завстидати, то візьміть колись у неділю, по обіді, та й "складіть йому візит" — вулиця Глибока, № 7, перший поверх.