Я сама повезу.
— Що ви, пані братова,— каже князь Кирик,— плисти через пороги небезпечно, та ще й ви хочете плисти з тілом,— ніколи на це не згоджуся.
— Так буде, я так хочу, бо так він хотів, його воля свята для мене,— говорила твердо княгиня.
— Але ж, пані братова, він так говорив, от собі бажання сказав. Чи одне таке бажання говориться. Одного дня таке, другого вже інше...— старався перемовити княгиню Оленку й князь Михайло.
— Ні, ні, ні! Іншого бажання його ми не чули. Це його воля, і я виповню її. ,
— Як така ваша воля, братова, то хай буде по-вашому,— каже князь Михайло.
— Щось також ти, Михасю, на таке годишся! Це ж божевілля,— зауважив князь Кирик.
— Дарма,— каже князь Михайло,— братова не відступить від своєї постанови, а тут вона вирішує.
— Вона вирішує? Ти тепер голову родини! Ти всім кермувати маєш!
— Так, усім, тільки не тут. Тут воля покійного її вирішує,— відповів князь Михайло.
Князь Кирик махнув тільки рукою й відступив набік. Тим часом залунали литаври. Княгиня Оленка затряслась в риданні:
— Боже, який любий був мені цей голос литаврів, які надії будив у мені ще вчора, а сьогодні все пропало!
І заплакала важко, важко...
Князь Михайло підступив до братової й підтримав її, щоб не впала.
— Заспокійтеся, братова, заспокійтеся. Тепер вам треба сили й рівноваги.
— Правда ваша, шурине, маю ще сповнити останню волю його. І затамувала біль у собі:
— Я вже спокійна,— каже. Тоді Сокольський:
— Мені треба йти на раду. Прощавайте,— сказав, низько кланяючись,— а по раді запорожці, як повелося, попращають свого гетьмана й відпровадимо його.
І відійшов, а за ним подався й Шах.
Козаки вже4 стояли збиті в підкову. Увійшов усередину підкови Сокольський.
— Панове товариство,— став говорити,— сталося велике нещастя. Гетьман Богданко враз із побратимом Покотилом підкладали вибухівку під мури Аслану, міна вибухла передчасно,, і обидва згинули. Велика це втрата для нас, бо обидва побратими були славні лицарі. Та нема нам часу в жаль і в тугу вдаватися. Живий живе думає. Ми зоста-ли без проводу. Треба нам нового отамана похідного, нового гетьмана обрати. Кого хочете гетьманом?
— Ти гетьмануй нам, ти добре поведеш!
Не хотів Сокольський проводити, та знав, що4 не можна противитися товариству, та й каже:
— Панове товариство! Коли така ваша воля, то я вам проводитиму, але я думаю, що нам слід послухати й волі покійного гетьмана Богданка...
Тут Сокольський увірвав, наче вичікував, що скажуть на це запорожці.
А товариство йому у відповідь:
— Авжеж, авжеж! Яка ж воля гетьмана Богданка? Кажи! Тоді Сокольський:
— Не раз і не двічі говорив мені Богданко, що бажав би, щоб по ньому гетьманував Шах. Це було його задушевне бажання. А ваша воля сповнити це бажання або ні.
— Сповнимо, сповнимо! — загриміло з тисячі грудей.— Шах хай буде нашим гетьманом! Шах, Шах гетьманом!
І вивели Шаха на середину підкови. Відмовляється:
— Не під силу мені це!
— Під силу, під силу! — кричать.
І за третім разом згодився Шах гетьманувати та й дозволу говорити прохає:
— Панове товариство! Не довелося покійному гетьманові Богданкові разом із нами Аслан-Керменя добути, та нам, що зостали, треба вирішити, що діяти. Чи добувати, чи ні?
— Не треба нам тратити сили надармо,— каже один,— не здобудемо ми города, кріпкі мури його. Ти веди нас, батьку, на добйчу далі...
А Шах:
— Добре, панове товариство, поведу вас. Та ще одна є справа. Тіло князя Богданка відвозить родина в рідні його сторони, не поховаємо його на Січі. Треба нам йому лицарську честь віддати, з почестю відпровадити. І це буде мій перший гетьманський наказ вам: віддати честь покійному гетьманові Богданкові Ружинському. Тож звиваємо табір і, віддавши честь пострілами з самопалів і з гармат усіх, відпровадимо його аж до Січі.
— Відпровадимо, відпровадимо,— загриміло товариство.
І зараз звинули табір, у полки уставилися та й рушили за возом із тілом князя Богданка на Січ.
А в місті тривога! Баша скаженіє.
— Зрадники прокляті! Як ви могли дати втекти їй, як ви могли пустити її,— кидається він до всіх,— я вас усіх порубаю, вивішаю.
І з голим мечем кидається на старшину. Кидається, лютує, аж піниться.
Пробували його спершу заспокоїти:
— Башо,— кажуть,— ми ж нічого не знали, що в твоїй хаті діється.
— Не знали, не знали! Ви допомогли їй втекти, прокляті бусурмани,— кричить він,— я плюю на вас, на вашу віру, на бороду вашого Магомета!
Цього вже було занадто туркам. Вони й собі добули мечів та кинулися на Пшерембського.
Та баші лють розум відібрала. Він, що був завше такий обережний, що ніколи не визначався лицарським завзяттям, тепер кидався з мечем один проти всіх.
І кинулися на нього турки з кривими мечами: 4
— Гинь, джавре,— кричали,— гинь, зневажнику віри й пророка!
І впав Пшерембськйй додолу, порубаний турецькими шаблями. Легко було запорожцям у цьому безладді Аслан-Кермень здобути, та не знали цього.
Запорожці тим часом із тілом дорогого гетьмана на Січ рушили... Не сподівалися на Січі таких гостей...
А напроти воза з тілом гетьмана вийшов кошовий Павлюк із усією старшиною та січові священики з усім почетом церковним, хрестами й хоругвами.
Сумно в'їздив віз із мертвим гетьманом. Тихо й понуро їхало козацтво за возом, тихо й понуро стояли козаки, що вийшли зі Січі.
Внесли дороге тіло в церкву, встановили на катафалку у відкритій домовині. Засвітили воскові свічі кругом домовини.
А був це день празниковий. Різдво Пресвятої Богородиці, 8 вересня, припадало в суботу.
Лежав буйний та гордий лицар, гетьман Війська славного Запорізького Низового. Зі схрещеними на грудях руками, що в них був маленький хрестик, лежав спокійно та тихо. Бліде лице, посинілі губи наче говорили: "Марність над марностями цей світ! Я пройшов свій шлях і спокійний стаю перед Господнім судом!" Падало світло воскових свічок на князя, неначе оживляло мертве лице, А з іконостасу гляділа на мертвого гетьмана Мати Божа з покровом у руках, гляділа так лагідно на мертвого лицаря.
Почалося богослужіння. Завзяті козарлюги, загартовані в лютих боях, насилу тамували в собі зворушення,— вони, що їх шаблюки не знали пощади для людського життя!
Січовий парох отець Полікарп сказав коротеньке та зворушливе слово. Згадав лицарські діла покійного, згадав його заслуги для Запоріжжя:
— А найбільшою його заслугою, невмирущою заслугою — оцей Дім Божий, перша церква на Січі, що станула тут його стараннями, його грішми. Славна буде пам'ять лицарська про гетьмана Богданка Ру-жинського, але пам'ять про це святе його діло буде тривати, допоки Січ-мати стоятиме,— говорив отець Полікарп.
Всю ніч була церква отворена, всю ніч входили й виходили запорожці. Молилися щиро біля катафалку й прощалися назавжди з гетьманом любим своїм.
Пішли туди й кошовий Павлюк, гетьман Шах, курінний отаман Сокольський із обома братами покійного князями Михайлом та Кири-ком. Помолилися, поклонилися іконам і вийшли, обох братів біля катафалку зоставивши.
А княгиня Оленка, як виїхала із Січі, думи важкі думала: "Як то на світі Божому буває, живеш щасливий, мов у Бога за дверима, а тут одна лиха людина позаздрить тобі, горя накоїть. І чому воно так? Чому люди жити не можуть, як брати, як свята Церква навчає, чому роблять пекло на світі?.."
Не знаходила відповіді. Думи її перервав десятник Сич:
— Княгине-пані,— каже,— я знаю тут.недалечко хутір, живе там молодий козак, що оженився з вихрещеною татаркою. Хата в них простора й вигідна, буде де переночувати.,
— Везіть мене, десятнику, де знаєте, аби я тільки нічліг знайшла,— відповіла княгиня.
В'їхали в глибокий яр. У ярі серед вишневого садка забіліла хатка з підмальованими вікнами. Як віз заторохкотів уже недалеко воріт, на подвір'ї загавкали собаки. '
Вибігла чорнява молодичка з маленькою дитинкою на руках. Приклала понад очі й гляділа на підводу та на відділ запорожців.
— Петре, а Петре! — закликала.— Ходи-но, ідуть якісь гості до нас.
Із хати вийшов молодий чоловік і собі став глядіти.
— Хто це буде? — каже Петро.— На возі сидить три туркені. Одна з них, видно, пані, бо краще зодягнена.
— Але небезпечного нічого тут нема, бо ж провадять їх запорожці,— каже молодиця.
— Авжеж,— погодився Петро,— треба собак відігнати. І загнав собак у буду та пішов відчиняти ворота. Перший прискакав на коні десятник Сич.
— Здоров був, Петре. Ми, бачиш, до тебе в гості. Ця пані, що на возі, прохає в тебе нічлігу.
— Ця пані? А хто вона буде? — спитав Петро.
— Вона вдовиця по гетьмані князеві Богданкові Ружинському. Петро аж руками сплеснув:
— Вдовиця по гетьманові Богданкові! Що ти кажеш?! То гетьман Богданко не живе вже?
— Ні, козаче! Нема вже нашого славного гетьмана в живих. Згинув сьогодні при здобуванні Аслан-Керменя.
Петро за голову взявся:
— Така втрата! Така втрата! Чуєш, Марусе, гетьман Богданко згинув.
— Боженьку! — скрикнула й вона і трохи дитини з рук не випустила.
Він заїхав на подвір'я.
— Приймете мене, люди добрі? — питає княгиня.
— Просимо, просимо в хату, гостеньки любі.
Господиня кинулася зараз готувати вечерю, а Петро застелював лаву квітчастим килимом, щоб княгині добре було сидіти.
Щоб не думати над своїм важким горем, завела княгиня Оленка розмову з господарем:
— Гарне господарство у вас,— каже княгиня.
— Це, княгине, не мій хутір, а мого прибраного батька запорожця Семена Чорнія. Я не тутешній, ясна княгине! Я аж із Поділля, з-над Дністра. Мусив із рідного села тікати на Запоріжжя.
А потім, глядячи на молоду жінку, додав:
— Із вашим князем, княгине-пані, ходив я в похід на Крим і там віднайшов собі долю, жінку милу та вірну. Тоді покинув Січ і з ласки старого козарлюги господарюю тутечки.
— Щасливі ви обоє,— каже княгиня.
— Я найщасливіший у світі,— відповів Петро М'якенький і, всміхаючись, додав,— а жінка не знаю, хай сама скаже.
— І я щаслива, дуже щаслива,— відповіла молодиця. Задумалася княгиня. Як мало людям для щастя треба і як легко
щастя зруйнувати. От вони щасливі. А не дай, Боже, якийсь ворог закрадеться між них, якийсь Пшерембський, і позаздрить їм цього щастя та розіб'є його. Коротке воно, те наше щастя, на землі й-> крихке.
Поклалася княгиня на спочинок і на диво скоро заснула. Сон покріпив її. Рано встала свіжіша й сильніша духом:
— Божа воля в усьому,— сказала собі.
Княгиня оповіла Петрові про те, що хоче через Дніпрові пороги везти тіло чоловіка.
-т— Ой Боженьку, та це ж небезпечно,— закликав Петро.
— Знаю,— сказала княгиня,— однак я довідалася, що така була його воля.