Вони пройшли що кілька ступнів і опинилися на дорозі, де під деревами, що буяли обабіч неї, стояла бричка з напівживою від жаху матушкою і зв’язаним фурманом. Два гайдамаки стерегли пійманих.
Кармелюк підійшов до матушки і, вклонившись їй чемно, попросив пробачити за те, що його дурні хлопці завдали тривоги їй і її дочці. Потім він допоміг сісти Олесі, наказав розв’язати фурмана й звелів йому рушати, сказавши, що для більшої безпеки проведе панство до узлісся, хлопцям же, які стояли, ждучи наказу, звелів негайно прилучитися до товаришів.
Копі рушили/Всі мовчали: напівмертва від страху матушка з жахом подивилася на страшного розбійника, що гарцював поруч з ними.
Олеся теж мовчала: в присутності матері вона почувала себе ніяково, та й Кармелюк мовчав, і вона не зважувалася порушити тишу.
Тим часом місяць уже піднявся високо. Над просікою, по якій вони їхали, сяяло блакитне, прозоре небо.
Місячне сяйво освітлювало й обличчя Кармелюкове; воно було бліде, зосереджене й сумне. Нахмурені брови свідчили про те, що він заклопотаний якоюсь серйозною думкою.
"Про що він думає? — допитувалась у душі Олеся, поглядаючи на Кармелюка.— Чому обличчя його таке засмучене? Чи е в нього дружина, діти? Яке горе носить він у серці? Ох, коли б можна було поговорити з ним, як з рідним, як з другом, розігнати хмари з цього чола? Та чи побачиться вона ще коли-небудь з ним? Невже ж ніколи? Ніколи!.."
Кругом було тихо; мовчанку порушувало тільки постукування коліс об коріння дерев та тупіт кінських копит.
Час від часу Олеся заплющувала на хвилину— очі, немов прислухаючись до тієї чудової гармонії, яка росла в її грудях, і, розплющивши їх, вона знову бачила прегарного козака, що скакав коло неї...
"Ох, коли б можна було так їхати довго, довго... все життя..."—немов шепотів їй , якийсь солодкий вкрадливий голос.
— Що, панно люба, задрімалось? — обізвався, нарешті, Кармелюк, звертаючись з ласкавою усмішкою до Олесі.
— О ні! — поривчасто відповіла Олеся й додала тихіше:-— Так гарно, так пишно кругом...
— Еге ж, ніч розкинулася на диво! Видно вам буде їхати. Та ось уже й узлісся.
— Уже? — перепитала Олеся, і в голосі її виразно прозвучали розчарування й жаль, що так скоро доїхали.
— Мабуть, і фурманові не дуже-то весело їхати поруч з Кармелюком,— усміхнувся Янко, показуючи на хлопця, що старанно поганяв коней.
Через кілька хвилин коні винесли бричку на узлісся. Перед подорожніми розгорнулась рівнина, вся залита місячним сяйвом. З одного боку тяглася лише темна оксамитова лінія лісу, що бігла вдалину,— а туди, вперед, скільки сягає око,— розстелялося тільки безмежне море, яке дрімало в місячному сяйві запашного сріблистого степу.
Кармелюк придержав коня; спинилась і бричка.
— Ну, прощавайте, добрі люди,—промовив він, скидаючи з голови шапку.—Прости, паніматко, ще раз за те, що налякали тебе мої нерозумні хлопці. Прости й ти, ясна панно! Оставайся здорова! А це прийми від мене на згадку.— Він зняв з мізинця дорогий перстень і надів його на палець Олесі.— Прощавай же. Дай, боже, тобі щастя й долі. Та не забувай у своїх молитвах і горопашного гайдамаку Кармелюка.
— Ніколи, ніколи! — ледве змогла прошепотіти Олеся.
Кармелюк підніс її руку до своїх губів і, махнувши ще
раз шапкою, крикнув:
— Рушай!
Коні підхопили, і бричка швидко покотилася по в’їждже-ній дорозі. За кілька хвилин вона була вже далеко від лісу.
Олеся оглянулася назад: біля узлісся все ще бовванів нерухомий, чорний силует козака.
Але ось бричка спустилася з пригорка, і чорна торочка лісу зникла з очей.
Тепер подорожні зовсім пірнули в сизий безлісний степ. Кругом розлився він, запашний, сріблястий, безмежний... Дорога попереду звивалася блискучою, сріблистою стрічкою і ховалася за обрієм.
Аромат квітучих трав наповнював повітря, чудовими пахощами. Вони проймали все єство людини, і тривожили, і хвилювали серце, і сповнювали його невиразними мріями про щось гарне, чарівливе, що заносить душу далеко за межі цього пахучого степу.
Тисячі незримих голосів наповнювали його чудовою гармонією... Відчувалося, що під кожною пелюсткою, під кожною запашною стеблинкою зароджувалися в цю чудову ніч міріади нових початків життя... Здавалося, все кругом дихаг-ло й співало таємничою радістю любові...
А ніч пливла у височині урочиста, прозора, світлосяйиа...
Заколисана ритмічним похитуванням брички, матушка мирно дрімала. Фурман зрідка посвистував на коней.
Олеся оглянулась назад.
Ліс уже геть зник у темряві. За ними, перед ними, навкруги них, розстелялася все та ж сама безлюдна, сріблиста далина.
Глибоке зітхання вирвалося з грудей дівчини, вона піднесла руку й палко припала устами до того місця, де ще горів поцілунок Кармелюка.
Пан маршалок сидів, весь червоний і схвильований, у розкішному салоні своєї сильфіди 31. Скляні двері кімнати були відчинені на широку терасу, що виходила в квітучий сад; тепле весіннє повітря вільно лилося в покої, але пай маршалок, незважаючи на це, хворобливо пересмикував плечима, ніби його неабияк морозило, ,
На, турецькій канапі, обкладеній гаптованими золотом та бісером подушками, лежала чарівна Розалія, тонучи в прозорих вишивках і мереживах, На обличчі її було теж збентеження; в руці вона тримала дорогий флакон з якимись солями, і раз у раз підносила його до трошки почервонілого кінчика свого носа.
На столі перед паном маршайком лежав розгорнений лист пана Янчевського. Цей нещасний аркуш паперу й був причиною збентеження поважного подружжя.
Сьогодніj ще вранці, орендатор маршалківських Млинів, статечний жид Лейзар, прибіг, ледве переводячи дух, до пана маршалка й розповів йому про жахливу подію у Вівсяниках: про вбивство Доротеї, про те, що страшні розбійники розграбували, всю садибу,—амбари, комори і навіть стодоли. Лейзар благав пана маршалка прийняти його з дружиною, дітьми і всім добром у двір, казав, що в Кармелюка страшне військо й що за ним ідуть усі хлопи.
Жахлива новина вразила, як грім, пана маршалка і зов-сім приголомшила його чарівну дружину. А втім, після перших хвилин переполоху пан маршалок почав утішати себе й свою дружину тим, що все це' могли бути тільки чутки, викликані страшною запискою, яку одержала Доротея на обіді в судді... І ось ще лист від пана Янчевського, який підтвердив з усіма подробицями цю моторошну звістку...
Крім повідомлення про страшне вбивство, Демосфен писав маршалкові, що вже достеменно розвідано, що ватажок банди — гайдамака, той горезвісний Кармелюк,— є не хто інший, як один з хлопів Доротеї, якого вона віддала у солдати, і що вся ця зграя уже оточена. Далі Демосфен повідомляв, що зібрав кілька поміщицьких команд і стоїть з панством в урочищі Гончарі; слід, щоб пан маршалок, зібравши свою вірну челядь, поспішав туди ж до нього. Верст за п’ятнадцять від урочища, в селі Рудне, стоїть уже й невелика команда з . капітаном Семеновим на чолі, яку викликав він, Янчевський, з Кам’янця; всі вони з’єднаються на світанку з москалями й накриють шельму-гайдама-ку. Демосфен наполегливо вимагав, щоб маршалок виступав зараз же після того, як одержить листа: "Поспішність у цьому ділі буде запорукою нашої вікторії,—пишномовно завершив він своє послання.— Треба знищити гідру, поки вона не охопила всього краю".
XVII
Внизу стояла ще приписка, невеличка приписочка, але вона якраз найдужче й схвилювала пана маршалка; в ній було всього кілька слів: "А бестія фурман мій Онисько втік з двору,— кажуть,—пішов до Кармелюка. Боюся, що негідник може наробити нам багато халепи: він бував зі мною скрізь і добре знає розташування й побудови панських фільварків і кількість челяді. А втім, на підлих схизматів тепер покладатися нічого: вони всі липнуть до того проклятого гайдамаки, як залізо до магніту".
З якогось таємного міркування пан маршалок не прочитав своїй дружині цієї приписки, але погляд його раз у раз повертався до неї... І тепер, перечитавши її вдвадцяте, він знову не міг стриматися від внутрішнього прокляття на адресу Демосфена та його фурмана.
— А, сто чортів тобі, старий дурню! Не міг утримати хло-па-бунтаря, а тепер ще хвалишся, вибравшись із дому в поле! Звичайно, тобі тепер з командами безпечніше, тому ти їх і скликаєш з усіх сторін, бо, тверезо міркуючи, клятий пес приведе передусім гайдамаків на твою дурну голову, а все ж таки... Тьху, ти! Сто хур бочок чортів: і задрипану відьму на додачу! Жили собі в достатку, мирно, безтурботно — і нараз... Знову виригнуло пекло цих псявір!
Маршалок голосно зітхнув і важко відкинувся на дерев’яну спинку дивана.
— Матка боска! Пані найсвєнтша! Рятуй нас! Спаси! — застогнала плаксивим голосом пані Розалія.— Я умру!.. Я не можу так жити... Що хочеш, пане, вези мене до Кам’янця, до Варшави, хоч навіть до Києва, але тут — нізащо...
— Моя крулево,— солодко відповів маршалок,— все, що ти хочеш і куди хочеш... Завезу навіть у Париж... Але раніше треба схопити цього диявола і розкатувати банду. От і пан Демосфен кличе... Обов’язок, моя душко, і гонор — понад усе...
— Але я нізащо не зостануся сама в цій в’язниці, нізащо! Нізащо!
— Моє щастя, моє злото! Перша турбота — про тебе. Звичайно, тебе треба негайно вивезти в безпечне місце, але як це зробити в такий момент? Як рушити з місця, не знаючи, де засіла ця бестія, ця каналія? Не знаючи цього, безпечніше сидіти дома, ніж виїхати в поле, де за кожним кущем,—гайдамака, на кожному перехресті — засідка. Я можу ризикувати собою для розвідок, але не моїм найкоштов-нішим скарбом...
У цей час до кімнати долетів якийсь невеличкий гамір, і пан маршалок, схопившись з крісла, кинувся до відчинених на терасу дверей і заходився запирати їх на клямку й засув. Засув погано заходив, і пан Фінгер, сопучи й буркочучи, смикав його, забивав кулаком і лаявся.
— Та не запирай дверей, не трать сили! — зневажливо мовила Розалія.— Від гайдамаків не запрешся: вони влізуть і в вікна.
г~ Стонадцять дерунів їм у зуби, та й усім цим московським порядкам! Насадовили справників, та асесорів32, та москалів, а не можуть доброго шляхтича від гайдамаків оберегти. Ну, я ж їм покажу, я ж їм дам! Я їх!..
— Але що ж ти гадаєш робити? — перебила його лайку Розалія.— Я зовсім не хочу зазнати долі нещасної пані Доротеї!
— О, Єзус-Марія! — скрикнув маршалок й важко опустився на диван.
— Ну, що ж ти думаєш робити? — вже істерично скрикнула Розалія і знову піднесла гранчастий флакон до свого носика.
— О зараз, зараз, моя крулево, дай віддихатися! — Маршалок провів шовковою картатою хусткою по лобі й заговорив уже спокійніше: — Іншого нічого не придумаю, а зараз же зберу цайвірніших слуг, ма ся розуміць, католиків, а не проклятих схизматів, і подамся...
~ З двору?
— Ну, звичайно.
— Куди ж?
— А до того красномовця на посполите рушення!..