Сидить, наче з хреста знята. І якийсь наче голубий туманець поснувався по її обличчю, як то снується у вечірньому лузі.
Павло Голоха п'є горілку, заїдає вареною картоплею — й нікого не пригощає. На лобі в нього сіллю світяться краплини поту.
— Ех! — раптом стукає кулаком об стіл. І сміється. Так йому чомусь весело, що стукнув.
А всі в хаті — мов дощові хмари.
— Ксеню! — підморгує сивою бровою до вчительки.— То ти моя жінка чи не моя жінка?
А що Ксеня Дмитрівна мовчить, то їй на поміч кидається Секлета, що зовсім посльотавіла на виду:
— Таж не розлучались ви, знаю, але ж Ксеня живе в своєї матері.
— А ми оце з нею і не балакали! — сміється Павло Голоха.— Щитайте, що й не здибалися. Що ви, бабо Ли-коро, скажете на це?
— Чи я знаю,— це баба.
— А яка ж це жінка так від свого чоловіка тікає й ховається, що її ні догнати, ні побачити? Ксенюі.. Може, вип'єш зі мною за нашу зустріч? Мовчиш? Не хочеш? Ну, мовчи, мовчи. Ваше здоров'я, жіночки!
Павло Голоха сам п'є з пляшки, видно, як горілка перекочується в горлі.
Ксеня Дмитрівна зводиться з ослона — й Нарешті озивається голосом сухим та плюсклим, як осінній колосок:
— На добраніч...
Павло Голоха, гойднувшись клумаком з-за столу, перепиняє:
— Оце, Ксеню, так з тобою здибалися? І знову вступається Секлета, хазяйка:
— Хай іде собі Ксеня... Побалакаєте самотою, нащо людським вухам слухати вашу балачку.
А він до вчительки:
— Гордуєш і говорити зі мною?
Ксеня Дмитрівна дивиться мимо нього, дивиться сухими тужливими очима на мене, а я тремчу, аж зуби в роті цокають.
— Пусти її, Павле,— просить баба Ликора.
— Чи я не пускаю? — вступається з дороги.— А тільки ж тепер жидам і більшовикам при німцях нема ходу. А ти ж партійна, еге? Партійна вчителька, еге? То сама підеш німцям признаватися, чи вже нехай я за тебе скажу?
— Свят, свят! — лепече баба Ликора.— Гріх на душу хочеш узяти...
— Гріх? Може, я очистити хочу свою душу?
— А діток двоє у вас!
— Двоє діток? Дітки не зі мною, а з нею, дітки не визнають мене.
— Пожалій їхню матір, не сироти.,
— А отакі, як вона, хіба вже не осиротили їх? При живому батькові? Бо відняли у них батька.
Не кажучи й слова, кусаючи губи, Ксеня Дмитрівна виходить у сіни, попід вікнами чутно її хутку й розпачливу ходу. Наче тікає. Наче за нею женеться щось. Але ж, мабуть, не женеться, бо Павло Голоха — ось у хаті, знову п'є з пляшки.
— Що ж це у вас за оденки такі? — озивається.— Ніхто кужеля не пряде, не співає? Ось ви, бабо Ликоро, заспівайте.
— Де в мене той голос? — це баба.
— А колись, пам'ятаю дитиною, співали на вулиці.
— Ну, чого до старої людини вчепився? — це Секлета.— Розспівається зараз, аби всіх собак на кутку побудити?
— Ха, тоді я сам!
Павло Голоха задирає хвацько ногу, хвацько притупує черевиком об долівку.
Розпрягайте, хлопці, коні
та лягайте спочивать,
а я піду в сад зелений,
в сад криниченьку копать...
В тісній хатині його пісня б'ється, як зловлений звір. Замовкнувши, Павло Голоха понуро дивиться на оту Варку з Кордишівки.
— Хто така? — питає.
— Та казала ж тобі, що братова,— це Секлета.
— А раз братова — хай співає.
У Варки — туман і сльози в очах. Баба Ликора витягує мене за руку в сіни, з сіней надвір — і вже тут бубонить, відводячи душу:
— А крий тебе мати божа, люципере страшний! Щоб я для тебе співала! Та хай для тебе заспівають чорти на тому світі, коли ти в казані зі смолою варитимешся. Горенько, яка ж нещасна Ксеня, які дітки нещасні, які ми всі нещасні, раз такі іроди не переводяться. Пошесть, пошесть!
І вона озирається, наче ота пошесть женеться слідом за нами по нічному Овечачому. І я так само озираюся: де пошесть, де?
ЩОСЬ СТРАШНЕ КОЇТЬСЯ
Баба Ликора біжить поміж корчів картоплі, кидає вгору якусь хлудину, кричить:
— Сорока, сорока!
Сорока, стрекочучи, понад городом летить на сусідські сади, а баба до мене:
— Забув стерегти курчат, забув? Надумав годувати оту розбійницю? Нехай ту розбійницю годують багатші.
Зозуляста курка висиділа курчат, і, зачувши сороку, квочка біжить з ними в погрібник.
За ворітьми зупиняється бричка, запряжена одно-кінь, з брички зіскакує Корній Потуга і йде на наше обійстя. Лице в нього — давно без бороди й так запеклося на сонці, що схоже на халяву в дьогті. У руці — вишневе пужално, сирицевий батіжок з сирицевою квіткою волочиться по споришу, наче та квітка сама біжить.
— Дайте води! — наказує.
Баба Ликора приносить кухоль води з сіней.
— Фрося у вас? — питає, напившись води й витираючи рукавом губи.
— Яка Фрося? — наче не тямить баба Ликора, беручи в нього порожній кухоль.
— Таж Маріїна!
— А чого їй у нас бути?
— Правду кажете? — не вірить.
— Чи я тобі дівка, щоб з тобою лукавити? — гнівається баба Ликора, і її тонкі губи складаються курячим гузенцем.
— Дивіться мені! — строго каже Корній Потуга, ворушачи пужалном, і сирицева квітка скаче по траві, як жива. Й раптом додає: —Родичами будемо з вами...
— Якими родичами?
— А то ще якими!
Баба Ликора торопіє з лиця, яке в неї стає таке, як осіння таракуца.
— Схаменися, Корнію, та ми з тобою ніякі не родичі! Ото що хіба разом на одному сонці онучі сушимо.
— Язик у вас — до Вівсяників дістає.
Корній Потуга з тими словами йде за ворота, сідає на бричку, сирицевий батіг злітає над карим конем — в гуркоті пропадає за вербами. А в баби Ликори — наче мурахи в очах рояться.
— Бач що придумав отой пранцюватий! Ох ти ж поліцаюка-зарізяка! Та щоб ти струївся тою водою, яку випив з моїх рук! А щоб ти через комара перечепився та здох, якщо тебе людське горе ще не задушило! А ніколи не бути тому, що ти надумав!
Баба Ликора лається — наче їй з рота оси вилітають, і кожна розлючена, й кожна оса жалить.
Важко втямити щось із її лайок, та й зозулясту з курчатами слід глядіти, бо сорока знову ген-ген пантрує над садком у Лабунців. А хто це такий за латкою конопель поміж розквітлих соняшників, які вздовж межі стоять? Голова то вигулькне, то сховається, й голова ця сама схожа на розквітлий соняшник.
— Фрося! — Кажу до баби Ликори.
— Яка Фрося? Де Фрося? — дивується вона.
— На межі отам ховається! Йдемо з бабою Ликорою поміж картоплі та квасолі, поміж буряків та кропу,— справді, на межі поміж соняшників сидить наша Фрося!
— Ти чого ховаєшся тут? — питає баба Ликора.
— Втекла з дому!
— А чого ж це від рідної матері тікати?
— Я не від матері, я від отого...— Стаючи навколішки, вона охоплює обома руками сухі бабині коліна: — Бабо Ликоро, врятуйте мене!
— Від Корнія Потуги? — здогадується вона.— Як же я тебе врятую? Недавно сюди навідувався, питав за тебе.
— Навідувався?.. Сховайте в погребі чи на горищі... Або в клуні! Бо не можна мені додому.
— То йди в клуню.
— Е-е, зараз не піду, щоб не побачили. Пересиджу отут на межі, поки смеркне.
І коли вже літній вечір стає такий темно-зелений, як латка конопель на городі, Фрося навзгинці перебирається в клуню. А в клуні ховається за купою соломи та за дерев'яною перегородкою. Баба Ликора виймає в стіні одну дилюку, другу, третю — й тепер з клуні можна вилізти надвір.
Якась верета, якась лейбчина, якась подушка-млинець — і така ось тепер у нашої Фросі постіль. Вона скулюється калачиком і заплющує очі: видно, добре зморилася...
Тільки ми з бабою Ликорою сідаємо до столу за куліш, що пахне кропом та шкварками, як двері стиха — рип, рип. На порозі виростає Корній Потуга, а від нього на всю хату — запах німецького одеколону.
— Не бачилися давно з вами,— сміється,— добрий вечір.
І оглядається по хаті, шукаючи когось очима.
— А де Фрося?
— Яка Фрося? — дивується баба Ликора.
— А я до вас з гостинцями... Це патефоні Корній Потуга ставить на ослоні обшитий блакитним крамом прямокутний ящик з блискучою металевою ручкою обіч та з сяйливими бляшками на ріжках. Преді мною на столі лягає паперовий кульок, з якого п'янко пахне цукерками, так що той запах дражливо лоскоче в носі.
— Це крепдешинова блузка для Фросі,— й він кладе якийсь пакунок на ослоні.— А це вам, бабо, дівоцька спідниця.
— Не хочу ніякої спідниці,— вона відпихає його рябу, волохату руку зі спідницею.— Маю все своє.
— Е-е, не хоче баба дівоцької спідниці, не хоче бути дівкою... То де ж Фрося? — І поглядає на двері, наче та ось-ось появиться на порозі.— Де вона?
— Кажу, не знаю.
Корній Потуга обома руками береться за блакитний патефон — і ось уже таємничий ящик розчиняється. Боячись дихнути, зовсім забуваючи за недоїдений куліш, я ще дужче витріщаюсь на те чудо. Корній Потуга заводить якусь корбу — і скоро в патефоні крутиться, шелестить кругла чорна пластинка, на цій пластинці на тонкій сліпучій голці тремтить щось таке округло-продовгасте, з вигнутою шиєю, й сичить, і потріскує,— й раптом з цього шуму б'є музика та спів.
Спершу жива музика, а потім уже — спів живий.
Це так несподівано, що я не можу втямити, звідки вони беруться. Невже грають і співають у патефоні? Дурнувато дивлюся на вікна, в які заглядає ніч, бо мають на вулиді грати й співати. Але ж... ні, таки в хаті! І невже в патефоні? А як вони там усі вмістилися?
Вражено дивлюся на бабу Ликору, наче жду від неї розгадки цієї загадки, але баба тільки супиться невдо-волено.
Зсовуюся з лавки на долівку, ступаю ближче до патефона.
Садок вишневий коло хати,
хрущі над вишнями гудуть...
Пісня лине з блакитного патефона, а я вірю й не вірю, що таки звідти. Зрештою, чорна пластинка перестає крутитися, блискуча голка перестає бігати по міл-кесеньких рівчачках, які лежать впритул один до одного, щось клацає,— і пісня під музику втихає. Корній Потуга переможно дивиться спершу на мене, далі на похмуру бабу Ликору й каже:
— А тепер для Фросі поставимо ще одну пісню. Й поглядає на піч так, наче Фрося має бути на печі, сховалася там.
Засвіт встали козаченьки
в похід з полуночі...
І знову я не можу збагнути, як у такому малесенькому патефоні можуть разом уміститися стільки співаків та музикантів, котрі з волі Корнія Потуги співають і грають. Пісня лунає на всю хату, й мені самому починає здаватись, що Фрося не може не почути її. Не може не почути й не може не прийти, бо хто ж такою піснею не заслухається!
І я очікувально поглядаю на хатній поріг.
Пісня згасає, як свічка. Спроквола озивається баба Ликора:
— Йди своєю дорогою, Корнію...