Вона трошки похнюпилась, у мене від того защеміло всередині, бо я таки справді тепер не хотів лишати її саму ні на хвилину. Після того, що відбулося між нами сьогодні, у мене постійно стояв у грудях щем — від невідступного усвідомлення такої близькості поміж нами, що аж ставало страшно. Я чув аромат її тіла й тоді, коли спинався бетонними східцями на другий поверх до бару.
Каміла саме обслуговувала за крайнім столиком двох зайшлих рибалок; коли вона зиркнула через плече на мене, таця в її руці перекосилася, один кухоль із пивом перекинувся, але не впав на підлогу, тільки розлився, забризкуючи її і рибалок.
Однак усмішка її була щирою.
— Дійшла ваша телеграма! Зараз принесу ключ.
— Каміло… я не сам. Розумієте?
— Це ваш клопіт. За двох буде дорожче, — сказала вона. — Але ви не вказали, на скільки днів їдете.
— Побачимо. Це залежатиме від погоди. За розрахунок не хвилюйтеся, все буде у твердій валюті.
Вона пішла на кухню, і я гукнув їй услід:
— Каміло!
Якби таця в її руках була не порожня, то знов би перекосилася.
— Щось іще?
— Авжеж, дві юшки з окунів, раки і гору смаженого судака.
Цілу гору, Каміло, ми вмираємо з голоду.
Коли я зійшов униз і помахав Сані ключиком, вона спитала:
— Тут завжди так вітряно?
Я тільки тепер завважив, як гойдаються сосни — їхні роз куйовджені зелені крони мінилися від переливчастих тіней.
— У нашому гніздечку тихо, — сказав я.
Біля східців я зупинився‚ вагаючись‚ бо досі не знав усіх тонкощів етикету — чи пропускають жінку вперед‚ якщо вона в короткій спідничці‚ а спинатися треба круто вгору.
Сана примружила очі‚ пустивши на мене лукаві бісики‚ і безстрашно пішла вперед — безстрашно тому, що я був зовсім неуважним‚ коли зодягав її біля Калинового Куща. Каміла‚ котра колись мене настрахала на цих сходах‚ виглядала скромною черницею проти Сани.
Коли ми зайшли в кімнату‚ вона, не розглядаючись‚ швидко підійшла до вікна‚ розчинила його і перехилилася через підвіконня‚ як через криничну цямрину: а а ах!
Той пташиний крик покликав мене до краю безодні‚ я підійшов до Сани‚ та вона не повернула до мене свого обличчя‚ отак весь час і вдивлялася у ту вирву — а а ах! — і мені здавалося‚ що то сама безодня стогне від радості‚ перекочує у своєму темному лоні кожен несамовитий зойк‚ щоб насититися ним уволю‚ адже безодні й провалля ніщо так жадібно не вбирають у себе‚ як людський крик.
Потім Сана стояла під душем‚ а я лежав на ліжку й курив‚ русалочка на стіні вже не здавалася злою мойрою‚ вона під моргувала мені схвально й заклично‚ у ванній кімнаті рівно шумі ла вода‚ наче Сана ще й досі стояла під дощем‚ який запліднював Богуславський ліс‚ і я не витримав‚ я ледве підвівся з ліжка і зовсім безсилий зайшов до ванної‚ де побачив дві Сани, — та‚ що в дзеркалі‚ стояла до мене спиною‚ а друга стояла до мене обличчям‚ і цю другу я‚ знеможений і безсилий‚ поцілував тричі в очі — у синє‚ зелене і золоте — і сказав: "Чи не випити б нам по чашечці чаю?" — "До біса! — сказала Сана. — Шампанського! Сьогодні будемо пити цілу ніч‚ пити й любитися sans gene[29]".
Я загорнув її у простирадло‚ виніс із ванної і сказав:
— Вечеря давно холоне‚ grande dame!
— А що там у нас сьогодні на вечерю? — спитала вона.
— Смажений судак.
— Чудово. Ніхто смаженого судака не їсть гарячим.
Цього разу Сана зодяглася сама‚ лиш попросила мене застебнути ліфчик‚ і я знов піймав себе на тому‚ що мене до одуріння зворушують її гострі лопатки — вони були якісь ще зовсім дитячі і справді нагадували пуп’янки крил‚ у яких зачаєно млосне від чуття польоту й падіння.
Коли ми зайшли до бару‚ рибалок уже не було‚ на їхньому місці сидів міліціонер у формі майора (ми в рівних вагових катеґоріях‚ подумав я) і мій симпатичний‚ мій найпрекрасніший із усіх наземних приматів Кінг Конг на ймення Жора. Він кивнув мені‚ як давньому знайомому, і‚ кинувши оком на Сану‚ склав губи в трубочку‚ з якої ледь не вирвався свист.
Майор‚ як і належить людині у формі‚ холодно обмацував нас очима‚ мені здалося‚ що зараз йому заманеться перевірити у нас документи чи бодай запитати суворо: "Хто такі?" — і тоді я відповім без зайвої скромності: "Майор Марголін. Муніципальна поліція".
Однак замість майора до нас підійшла Каміла і‚ привітавшись до Сани‚ оцінила її тим коротким поглядом‚ яким може глянути лише жінка на жінку. Але таця в її руках не схитнулася‚ поклади яйце — не покотиться‚ і Каміла поставила перед нами дві тарілки окуневої юшки і гору смаженого судака — усе свіже й гаряче (вона‚ ця Каміла‚ добре зналася не лише на кулінарських таємницях)‚ а раки пообіцяла принести пізніше. Ми ще замовили пляшку шампанського, пляшку білого сухого мартіні (під судака!)‚ і Сана‚ піднявши келих, сказала:
— За удар грому. Від якого не страшно померти.
Ми швидко хмеліли‚ нам так добре було‚ що я готовий був обняти свого дорогого Кінг Конга‚ готовий був закупити всі банани‚ які були в Каміли‚ для цього добросердого примата‚ котрий замість бананів‚ мабуть‚ їв тільки груші‚ через те й голова його стала велетенською грушею‚ а що подарувати вам‚ мій дорогий майоре‚ — хочете? — я зніму із погонів свою зірку і причеплю вам‚ ви станете підполковником і вже не будете так запобігати перед Жорою‚ заглядаючи йому в рот.
Визнаю‚ я був несправедливий до пана майора‚ адже Жора розповідав такі цікаві речі‚ що я й собі наставив вухо:
— Я ніде так не наїдався винограду‚ — казав він (ну от‚ а я, дурний‚ про банани)‚ — ніде так не наїдався винограду‚ як в Афгані.
То був клас! Я й Вовці‚ молодшому братові, написав: забриють в армію — просися в Афган‚ не пошкодуєш.
— Винограду‚ — хмикнув майор. — Ти шо‚ чокнутий? А стріляють кругом. Не страшно?
— Нє‚ — сказав Жора. — Вір не вір‚ мені було зовсім не страшно.
Погано тільки‚ що‚ коли стріляють‚ у бетеері смердить.
У мене запаморочилося в голові. Не від вина‚ а від прикрої згадки. Найманці‚ які покинули мене в калюжі крові‚ теж про ходили вишкіл Афгану. Непритомніючи‚ я ще почув краєчком свідомості‚ як один пропонував відрізати мені вуха і ніс. Пам’ятаю‚ як, прийшовши до тями‚ я обмацував себе і дивувався‚ що вони цього не зробили‚ і дивився у дзеркало на закривавлене обличчя‚ радіючи‚ що вони не наважилися відрізати мені вуха й ніс.
— Ти пам’ятаєш‚ як я тобі ворожила на кавовій гущі? — спитала Сана.
— Так‚ але щось тут не в’яжеться.
— В’яжеться‚ — тихо сказала вона. — Усе в’яжеться. Навіть твоя стаття про людоїдів сюди підходить.
— Не вигадуй.
— Я про голод. Але не про той.
— Сано‚ не шепчи. А то люди подумають‚ що тут завелися шовкопряди.
— До чого тут шовкопряди?
— Коли вони їдять листя шовковиці‚ то здається‚ ось так шепочуть.
— Давай вип’ємо за шовкопрядів‚ — сказала вона. — Це мудрі істоти.
До бару зайшов сам Саватій. Я думав‚ у нього покотиться слина‚ коли він дивився на Сану. Однак це не була розгнуздана хтивість‚ на його рожевому обличчі проступав навіть дівочий сором‚ і Саватій‚ киваючи нам на знак привітання‚ зніяковіло відвів очі.
Він подав майорові короткопалу руку‚ яка більше пасувала б Жорі‚ а майор‚ перш ніж її потиснути‚ виструнчився‚ наче я віддав свою зірку не йому‚ а Саватію.
— Чого так скромно? — спитав господар мотелю "Млин"‚ оглядаючи їхній стіл.
— Я‚ Саво Даниловичу‚ вже свічуся від фосфору через твою рибу‚ — пожартував майор. — Коли колотимеш кабана?
— Жарко‚ — сказав Саватій. — Хай трохи похолодає. Ніякий дурень у спеку не коле свиней.
— Де ти бачиш ту спеку? — здивувався майор.
— А що‚ Саво Даниловичу‚ — стромив свого носа Жора‚ — Петрович подав непогану ідею. Я б оце й зараз випив штаканчик гарячої крові. Ти‚ Петровичу‚ любиш свіжу свинячу кров?
— Як п’яний‚ то люблю‚ — засміявся майор підполковник Петрович‚ ще не знаючи‚ що я його достроково підвищив у званні. — Якби трохи рідша‚ а то дуже тягуча й солона.
— Ну‚ то будеш їсти кров’янку‚ — сказав Жора. — Ти ж любиш кров’янку?
— Я все люблю‚ якщо є горілка‚ — знов засміявся майор підполковник.
— Як так припекло свіжини‚ то заріжеш барана‚ — сказав Саватій Жорі. — Свиней улітку не колю. Заріжеш барана і зробимо шашлики. Мілю! — гукнув він. — Принеси ще пляшчину‚ бо я сьогодні іду на цілу ніч. Треба зігрітися.
— А що‚ не можна кинути сіті й піти додому спати? — здивувався майор підполковник.
— Ні‚ — сказав Саватій. — По перше‚ твої шмаркачі крадуть сіті. А по друге‚ зараз така фаза місяця‚ що риба йде тільки в китайки[30]. А по третє‚ я люблю ночувати на річці.
Сана торкнулась моєї руки.
— У мене теж ідея, — сказала вона. — Зараз ми всього наберемо і підемо в наше гніздечко.
— Добре‚ — сказав я. — Візьмемо ящик мартіні‚ мішок бананів і підемо в наше гніздечко.
— А перед тим трохи погуляємо надворі.
— Трохи погуляємо надворі‚ — сказав я‚ наче був її відлунням.
Каміла охоче напакувала нам кульки‚ і коли ми зійшли униз‚ я сказав Сані‚ щоб вона почекала‚ поки я все це занесу в кімнату‚ а потім ми погуляємо. Ні‚ сказала вона‚ я піду з тобою. Сана від мене не відходила ні на крок.
Гуляти ми пішли уздовж річки — у протилежний від мосту бік; було темно і прохолодно‚ берегом в’юнилася вузенька стежка‚ однак ми поміщалися на ній удвох.
— Я впізнала його одразу‚ — сказала Сана.
— Кого?
— Саватія‚ кого ж іще.
Я спершу чомусь подумав про Жору. І зрозумів‚ чому не розповів Сані про те‚ що бачив його біля "свого" будинку. Якби вона запитала‚ що б я робив‚ аби раптом його догнав‚ я б не знав‚ що відповісти. А й справді — що б я робив?
Річка дедалі ширшала‚ очевидно, десь нижче за течією її перегачувала гребля. Праворуч від стежки тягся сосновий ліс‚ який усе ще шумів верховіттям (дув горішняк)‚ а ліворуч темніла широка річка‚ і в її очеретах теж ворушився вітерець.
Місяць ще не зійшов‚ хоч я не проти був подивитися‚ у якій він фазі‚ що риба йде тільки в китайки.
Вибираючись на прогулянку‚ ми не зважили‚ що від річки так тягтиме прохолодою‚ і незабаром я відчув‚ що Сана тремтить.
Десь далеко скинулася велика рибина — вона так гучно вдарила по воді‚ що здалося‚ ніби у річку впала людина.
Я пригорнув Сану до себе‚ щоб трохи її зігріти.
— Вертаймося. Ти змерзла.
— Ні‚ — сказала вона. — Мені страшно.
5
Але в гніздечку Сана ожила‚ попросила налити їй мартіні по вінця і сказала‚ що сьогодні треба пити‚ веселитися й laisser faire, laisser passer[31].