У неї на обличчі можна прочитати: "Вам би тільки лаха дерти, я вам ще покажу, чого я варта, носитеся зі своєю Наталею,^ а чому ви думаєте, що вона зіграє краще, ніж я?"
— Пауза,— ще встигає додати Арсеній.— Вступаємо у зону мовчання.
І тут з'являється режисер.
Школярі, бешкетники, вічні дітваки, лицедії,— втішається Марковський, шукаючи найточніше визначення; на ньому — витерті, зібрані в колінах, бо трохи задовгі, джинси і свіжий комірець сорочки над вирізом волохатого пуловера. Обтріпаний, розцяцькований широким почерком примірник п'єси він кидає на режисерський столик, перечеплюється об ніжку стільця і каже:
— Будемо пробувати останню картину. І щоб потім не забути: усіх зайнятих у виставі прошу завтра на обговорення макета оформлення.
Захекано влітає в репзал помреж, на бігу увімкнувши червоне табло "Тихо! Іде репетиція". Наталя, долаючи усі сторонні, зайві думки та емоції, змушує себе підкоритися режисерській волі та режисерському завданню, щоб довести до фіналу історію своєї Беатріче. І її тіло, рухи, голос, почуття належать зараз зовсім іншій людині — однак владна над ними вона, Наталя, і розум її встигає зафіксувати, проаналізувати й оцінити поведінку цієї дівчини, а також і свою власну.
Не грайте фальшивої трагедії; до дідька, коли ви врешті позбудетесь фальшу, не награвайте, переживіть, а потім розкажіть мені про пережите, доки ж буде так, що тільки їй одній, цій дівчинці, до осатаніння боляче, доки їй лише буде боляче, над нею — прокляття доброти, над вами — прокляття нікчемності, самотності, підлості,— хіба від цього менше болить?
Не так, не так, усе брехня. Дія — за діалогами; ця картина тиха, камерна, тиха й камерна, невже ви гадаєте, що вибух — це шалено голосно? Якщо світ допустить вибух атомної бомби, ви його навіть не почуєте. Ви його лише відчуєте, або й того не встигнете. Що? Гаразд, нехай не так глобально. Скромніше: нікому й ніколи при лінощах духовних і фізичних не доводилося зреагувати на крик про допомогу. Не щастило почути його.
Іван стирає піт з-над губи, звідкись з'являється склянка води: він раптом згадує, що режисер Епп Кайду померла у день прем'єри, а лікарі потім ствердили, що вона пережила саму себе на цілих чотири роки, долею їй було відпущено на чотири роки менше життя, вона ж змусила долю відступити — задля того, щоб померти в день прем'єри; тісно тут, у репетиційному залі, тісно й душно, добре було б зруйнувати усі чотири стіни і вийти на вулицю, на площу, не у дворик, про який говорила Наталя, а на площу, якої, може, й нема у цьому місті, і виголосити все, що маєш сказати, перевтілившись у кожного з цих акторів, видерши з власної душі слова, даровані автором п'єси. Отже, так,— говорить він хрипко,— Андрюс раз по раз повторює слово "убити", майте на увазі — жартома, між іншим, зі злістю. Ніхто не сприймає цього всерйоз,— чуєте? — ніхто не сприймає, адже нам усім хіба не доводилось, не траплялось вимовляти це слово — убити, не вникаючи в істинний сенс його: ну,— кажете ви жартома,— нехай тільки спробує зачепити — уб'ю; Андрюс врешті насправді убиває. Зверніть увагу: фраза Юлюса "усяка перевага принижує іншого" — це ключ до всієї вистави, у цьому — основа наскрізної дії, вони — всі троє — відчувають Бетину перевагу над собою, пригадайте — хто з вас і коли вибачив навіть найближчій людині перевагу над собою?_ Нащо їм так — з Беатріче? Хог чуть звести до свого рівня, знизити до себе, вони ж весь час відчувають свою залежність від неї, навіть оркестру без неї — нема, а Беатріче — на все задля них готова, навіть на смерть в ім'я любові й товариства — до їх рівня опускатися не погодиться, нізащо в світі. Що, ж, почнемо нарешті працювати по-справжньому.
Сізіфів труд. Камінь, котрий ніхто з нас не годен утримати на горі, все спочатку: утріть піт, нікого не обходить, як вам важко, глядач хоче утішатися мистецтвом,— чуєте, хлопці? — мистецтво не повинно відгонити потом, нікого це не цікавить, як ви спромоглися сотворити — мистецтво.
У перерві Наталя знову стоїть при вікні, руки її торкаються рами вікна, вона простягає долоню поза вікно — там знову літає метелик, якийсь такий сіруватий уже, як наближення вечора, він дражнить Наталю своєю несподіваністю, рука поправляє вузол волосся, спиняється на щоці, крутить перстень — це справжній спектакль, руки проголошують монолог, руки провадять діалог: поміж себе розмова, потім репліка у бік вікна і цілий каскад фраз — до метелика. Іван слідкує за Наталиними руками — руками справжньої актриси, які уміють бути красномовні у мовчазній непорушності, чутливі на зміну її власного настрою, готові реагувати відразу на подразники із зовнішнього світу. Руки — живі істоти.
Вона відчуває Іванів погляд і повертається обличчям до нього. Тепер ведуть діалог їхні очі.
"Ти справді зайняв її у виставі?" — кепкують На-талині.
"А ти — невже збираєшся бути королевою, примою, уже ось так з порога не допустити нікого, хто б зрівнявся з тобою? Боїшся втратити хоч крихту слави?" — бороняться Іванові.
"Але ж не про мене йдеться. Ти ж розумієш, що я нічого, анічогісінько не маю проти Котусика,— чому б і справді не випробувати її в справжній роботі, хіба не може статися, що ти пробудиш у ній і людину, і актрису? — подивись, як віддано вона зазирає тобі в очі. Але справа і не в ній також. Йдеться про тебе. Ти ж запевняв, ніби це твій принцип: один акторський склад, єдине можливе рішення образу й вистави. Така твоя концепція, як ти казав. Що ж ти раптом зрікся її? Може, ти скажеш, що це — компроміс чисто побутового, дозволеного характеру?"
"Жахлива ти максималістка, по заслузі мені: щойно порушив одну із заповідей режисера, як це дає про себе знати. Актриса пред'являє права на режисера".
"Блазнюєш. Ти ж зовсім цього не думаєш. Ти ж не такий". "А ти?"
Вона хоче знати: з якої причини тут Котовченко? Може, зрештою, Іван переглянув і змінив свою позицію щодо необхідності зайняти тільки один склад артистів у виставі, тоді, звичайно, з ним можна погодитися.
Після репетиції вони сидять у затишку кав'ярні, де все оформлення вирішено в коричневих тонах; Наталя обертає в пальцях крихітну чашечку з темно-пахучим напоєм, і очі в неї зараз теж дуже темні, кольору кавових зерен, в них поволі залягає втома і вираз якоїсь категоричної неприступності. Підручники з режисури інформують, що існує так звана мізан-сценічна провокація — хтось вагається поміж двома вчинками і несподівано вибирає щось третє. Наталя вагалася поміж двома можливостями — піти з театру чи зостатися, а взяла і вибрала третє: назвала "своїм хлопцем" режисера і це справді щось третє, від цього зовсім не залежить, піде вона з театру, чи не піде. Це не має ніякого відношення до мого перебування в театрі,— переконує себе Наталя,— і навіщо мені це все, з якої рації я втручаюся у його справи, от зостанусь, поки Котусик почне як слід працювати, а там звільнюсь, дирекція видасть наказ на підставі моєї заяви —т— і гуляй, душа, і по артистичній кар'єрі, і вся історія,— то чого ж я собі ламаю голову, що значить у цьому всьому сплетінні людських взаємин і стосунків той незначний факт, що ми були разом у темній майстерні моєї мами? Що ми ось зараз сидимо тут? Хіба це щось важить? Забудеться, як не одне забувається на білім світі. Чого ж я докучаю йому, яке я й справді маю право повчати, чогось вимагати, диктувати? Власне кажучи, чужій людині — диктувати!
— Кажеш, компроміс... А може, я це зробив задля тебе.
Вимовивши вголос те, що могло бути й правдою, він одразу усвідомив весь нонсенс сказаного для Наталі. А для самого себе?
Наталя перестала бавитися чашечкою, тільки ковтнула кави.
— Тобто як? Іване, як?
— А ось так. Я маю намір, я хочу тут залишитися.
— Ти ще не зробив виставу. Ніхто не знає, яка вона буде. Ти — кіт у мішку. Для дирекції. От хіба що — "плечі", як дехто запевняє.
— Я не маю ніяких "плечей". Ні у міністра, ні в господа бога. Я хочу тут залишитися. Може, навіть через цей театр.
— Хочеш його порятувати? Який відважний.
— Я ж роблю першу виставу. Це МОЯ вистава, я мріяв про неї сто літ тому,— розумієш? Через цю виставу. Може, я не маю права так думати, але знаєш... мені здається, що з мене будуть люди. Я такий собі капітан, котрий потрапив саме на свій корабель. Ну що тобі пояснювати, чого ти від мене хочеш?
— Я? Нічого.
Мільтініс! Хтось виголошував з Паневежиса своє мистецьке кредо, хтось — із Вешенської на цілий світ; то чом же не прокричати з цього маленького міста, з підмостків цієї крихітної сцени — про себе? Як славно почуватися початкуючим генієм, чекати похвал за свою відвагу і самопожертву!
Щемке почуття жалості огорнуло Наталю. Почувалася набагато сильнішою за Івана, при всій своїй видимій самовпевненості і вірі у власну безпомильність він здався їй незахищеним, самотнім і справді потребував підтримки й допомоги. Малесенька, дрібна поступка — що вона може означати в ситуації, коли так чи інакше вирішується уся його доля? Правда, тією поступкою навряд чи він здобуде собі якесь право на працю в цьому театрі. Скоріше — маленький аванс на майбутні поступки? І чи не є це початок, перша ланка в одному ряді інших — ніби таких же непомітних, крихітних, невагомих, майже непринципових! Як жаль, що вона, Наталя, в цій ситуації виглядає зацікавленою особою і все, що скаже з цього приводу, може бути трактоване двояко. А може, вона нічого не зрозуміла, не втямила, і все в Івановій поведінці від самого початку було добре розрахованою грою, результатом якої мало стати місце в театрі? Але ж хіба такий вже це театр, аж такий театр, щоб... Спершу завойовував популярність серед акторів, вдаючи відважного вояку, настоюючи на своєму, домагаючись свого, подаючи усякі ідеї,— от і з "малою" сценою, якої так хочеться молоді, а тепер — зворотна сторона медалі — поволі почне добиватися доброго ставлення дирекції,— і чим же є вона, Наталя, у цій упертій, і трохи наївній грі? Дурниці, які дурниці,— здвигає плечима Наталя,— не може цього бути... задля такого театру... Ну, а інший, приміром, столичний театр, вартий того, щоб іти на поступки, щоб згоджуватися на компромісні рішення? Що взагалі варте цього? Ох, Наталю, переходиш від одиничного факту, який, може, й не є ще фактом, до глобальних узагальнень і міркуєш якимись дивними категоріями,— хто дав тобі цей текст, Наталю?
— Врешті, якщо ти не захочеш — вона не буде грати.