Люди ж із волі приходять, передають, язики усім не одріжеш, та ще у камерах для кримінальних. Люди стрічні, побачивши, що в'язня ведуть, хутчіш ховаються хто куди — за тини, у перевулки, у хати, аби лише не бути свідками невідомо чого. Час такий, влада така, що туточки скажеш, винуватити усіх не будеш. Бо сміливі — вони давно у казематах і на тім світі. І веде мене вуличками Мньова безвусе ще хлоп'я, тольки призване, здається. Із села якогось забитого. Я у нього і запитую: "Дак ви, громадянине начальнику, чекатимете на мене увесь день, покуль я працюватиму, чи як?" А йон озирнувся навколо, і щось людське у його очах зблиснуло, озирнувся та й каже: "А чого б це я на вас, дядьку, чекав, не було мені такого наказу. Бо до тюрми ви уже не вернетеся, пропрацювавши із тим дядьком, що у стогу, в саду райкомівському живе, а залишитеся у НКВС…" Ну, тут я уже і став кумекать, що до чого. Хоч ще не знав, що то за дядько, що у стогу, в саду райкомівському живе. А як побачив Костючка, його очі бігаючі, а я його трохи знав по роботі, ранєй, так і пойняв: се — качка підсидна, рішили вони мене додавши, не так, то так, не по кримінальній справі, бо там важче пришить, то по справі політичній, туточки вже — кожен перед владою винен, або щось колись не те ляпнув, або — подумав… Костючок сей мені і каже: "Сьогодні будемо не паркан будувать. Із парканом встигнеться, я уже од вулиці сяк-так зліпив, а будемо козирки над вікнами набивать, щоб політичні з підвалу і неба не бачили, не те що двору чи вулиці, так мені наказано, і треба сповнять. І що це воно за порядки такі в Країні Рад, що вже заборонено людяці і на небо глядіти?.." А сам на мене зирить оком косуватим, жде, що я скажу. А я — наче води у рот набрав, мовчу. Він до мене і так, і сяк, Костючок сей, і про Сталіна щось погане закине, і про Конституцію, і про розстріли командармів, і про фашистську Німеччину та про Гітлера, і про Японію та італійського Муссоліні, а я — лише одне до нього: "Молоток подай!", чи "Гвіздки малуваті", чи ще щось там, по роботі. День осінній короткий, ось уже і до ночі хилиться. Тут Костючок не витримав, просить мене: "Та бовкни ти хоч щось, Петре, супроти сеї влади, так не люблю я брехать, а доведеться, бо вже тебе Агас все одно не випустить, Змієві харч треба, не ти перший, не ти останній…" А я — наче того усього не чую. А сам думаю: "Ось ти, гаде, і проговорився, тепер мені виходу нема, хоч круть, хоч верть, та під цими козирками, які я на вікна енкаведистських підвалів набиваю, смерть… Тольки ж я ще поборюкаюся з вами!" А ми дошки у саду брали, над річечкою, левадка там така, а далі кущі, кущі, і до самої Невклі та лісу, я місця сії трохи знав, партизанив коли, доводилося до багатеньких у гості ходити, серед ночі, бо здохли б у тих лісах, на самих шишках та мохові. І ось, значить, беремо ми дошку, щоб розпилять, а вже так стемніло наче, уже нам останнє вікно залишилося, до будинку НКВС наче далеченько. Я за живіт ухопився і біжу у кущі над річечкою: "Почекай, щось мене із шлунком розквасило!.." Ну, не буде ж йон за мною бігти. А я за кущі, та в ніч, у туман, у болото — і дав дьору. Уже як із Мньова у ліси вибирався, бачив, що машини по соті роз'їздилися, очищами своїм крізь ніч виблискують, але уже мене ніч та ліси сховали, дурний я, чи що, щоб сошею тікать. А мав я теє Вовче урочище на прикметі, і землянку у ньому, з партизанських часів своїх, у Чорному лісі. І таки надибав її, і поселився, туди ніяка машина не проїде, та не кожна і людяка пройде, стежка — як нитка тонка між боліт і нетрищ. Одтуль я у хутори лісні ходив, картопелькою, сим-тим запасся, ну, думаю, перебуду трохи, поки ганятися за мною перестануть, тади далєй диму дам, куди-небудь за Урал, у тайгу чи на Далекий Схід, де люди робочі треба, а познєй уже із сім'єю спишуся, якось буде, не пропаду, усе ж луччей, анєй Змієві прямісінько у зуби. Дак, мо', з тиждень просидів я сам у землянці, як Робінзон Крузо на своєму острові, коли Федько Баглій заявляється, на димок грубки пригойдався, од того ж Змія рятуючись, а далєй і Андрій Юревич до нашої лісової комуни пристав, йон уже розказував. Отак ми жили-поживали, а як стало підмерзать, стали думать: "Це ж нас знайдуть по слідах, коли сніги випадуть, треба далєй у світ людський гойдаться, хоч і страшнувато, бо у таку годину людей боїшся болєй, анєй звір'я усякого…" І рішилися ми іти, утрьох, до першої залізничної станції по сей бік Невклі, далєй од Мньова. Аж тут загорілася зоря, наче ракета, над хатою твоєю, Уляно, і ми зайшли, щоб розказати усе сеє і далєй прошкувать, світ за очі…
І казав гість нічний Федір Баглій до Уляни Семирозумихи так:
— Може б, ми і не зайшли, не турбували б вас, тітко Уляно, серед ночі осінньої, але ж тамочки, на Мньовщині, наші родаки і багато люду різного залишилося і не мусить їх Зміюка ненаситна проковтнути. А зоря, наче ракета, на вас показала, що тольки ви можете мньовських людяк порятувать, кого ще встигнете. Батько мій Петро Баглій змалечку служив у лавці купця, потім свою лавку відкрив, не лавку, а скоріш — рундучок, але якось на сім'ю заробляв торгівлею. Він був прихованим ворогом російського царизму, мав зв'язки з революціонерами мньовськими і в громадянську війну допомагав червоним партизанам. У наші уже дні батько мій завідував буфетом Олешнівської торфорозробки, біля залізничної станції Верба. І ось мого шістдесятитрьохрічного батька забрали з роботи. До Мньова від станції Верба — дванадцять кілометрів, його вели пішки три міліціонери, люди сеє бачили, тольки міліціонери — на конях, а він — своїми двома, по болоту, із зав'язаними за спиною руками. І привели його у відділення НКВС, зачинили у переповненій камері. А за місяць до сього батька уже викликав начальник відділу НКВС, Шльома був такий, потім його зробили теж ворогом народу, уже як капітан Агас у Мньові з'явився. Дак Шльома його відпустив, тольки попередив, аби менєй згадував про своє знайомство колишнє із революціонерами, бо вони усі уже сидять по тюрмах, а дехто і розстріляний як ворог народу. Батько трохи мені про сеє сказав і замкнув рота. Але не помогло сеє, бо капітан Агас як тольки з'явився, так і загріб його. Матка кожен день ходила до відділу енкавеес, стояла під ворітьми, бо вже його височезним парканом обгородили і за ворота нікого не пускали, але ніхто їй і слова про батька не казав і передач не приймали. Так минуло тижнів зо два, а в матки хрещениця була, яка в готелі районному працювала, а тамочки енкаведисти наїжджі проживали і вона з ними була вась-вась, навіть із капітаном Агасом самим. Дак матка попросила її дізнатися про нашого батька, що з ним. І ось через декілька днів вона забігає до нас увечері, просить світла не запалювати і розказує, що нема уже нашого батька в живих, що сильно його допитували, бо думали, що він очолював шпигунську організацію на станції Верба, а йон, мовляв, ніяк не признавався, дак усього з ним було, про що страшко і згадувать, а тади йон не витримав наруги, якось що вибіг, відштовхнувши міліціонера, у двір районного відділу НКВС, і там його застрелили серед білого дня, наче при спробі втечі, і тіло одвезли у ліс, де закопують тих, хто в зубах у Змія побував, але не дожований ним, і щоб ми не шукали, бо і нам такеє ж буде. Дак матка як стояла коло лавки на кухні, так і бехнулася на долівку, ще й об край лавки головою ударилася. Ми до неї, вона вже і не дихає. Так я батька і матку похоронив водночас. За маткою на кладовище тольки сестра її двоюрідна і йшла, та вже ж я, та візник, бо знали, що батька енкаведисти примучили, що я — син "ворога народу", як подуріли люди зі страху. Я ж у дев'ятому класі навчався, а вечорами — підробляв, гасла в кінотеатрі малював, по червоних полотнищах — крейдою. Дак дійшло до того, що одного дня прийшов до класу директор школи і каже: "Негайно здайте усі зошити!" А на зошитах — портрет товариша Сталіна, крапочками такими видрукуваний. І як довго на той портрет дивитися, справді здасться, що на лобі у Сталіна — хрестик. А се вже нам казали. І вже тоді нам твердили з дня у день: "У нас лише один вождь — товариш Сталін". Ну, думаю, як ти, сучка, один вождь у нас, то се ти од мене батька і матку забрав, молодими їх у могилу поклав. І пішов я увечері до кінотеатру гасла малювать. І намалював я величезне гасло, білими літерами по червоному: "Хай живе убивця Сталін!" І не став я чекати, поки директор з'явиться, бо йон завжди перевіряв гасла перед тим, як дозволити їх вивісити над входом до кінотеатру, а забрався на горище і повісив полотнище теє на фасаді, вранці, думаю, на роботу ітимуть і в чергу по хліб та мануфактуру і почитають… А сам ухопив у торбу, що там із їжі було у коморі, сала та хліба, хату замкнув, ключа тітці заніс, щоб наглядала. І подався в ліси куди очі бачать. А ми з батьком по гриби полюбляли ходити, аж сюди ось, за річку Сиволог, у Чорний ліс, і колися на землянку надибали, у Вовчій улоговині. Ну, а далєй ви знаєте, тітко Уляно. Отак я вождю одомстив за смерть родаків своїх, хай і по-школярськи, але одомстив. Але це луччей, аніж од страху тремтіти і арешту дожидатися щоночі. У батька мого друг у Середній Азії проживає, писав батькові, як ще був живий батько: "Коли що, хай твій хлопець до мого порога прибивається, тут, між верблюдів, людині легше загубитися…" Так і зроблю, а там — видно буде. Може, война — а война багато що спише, багато що змінить. А щодо зорі, на ракету схожої, то це усе дядьки правду говорять. Бо я на власні очі бачив, і ми ішли на зорю над хутором вашим, як по карті, і наче магнітом нас тягло, бо мусили розказать вам, тітко Уляно, що на Мньовщині нашій робиться. Хоч, може, теперечки воно скрозь такоє. Але, як ви не поможете мньовчанам од Змія освободитися, хто інший поможе, і поїсть йон усіх, і пусткою земля наша стане, як після татарської навали…
І пішли подорожні у ніч, і провела їх Уляна до хвіртки, і перехрестила услід. Тяжка їм дорога стелилася попереду, по країні, окупованій силою чорною, нечистою. Пішли подорожні, а на душу Уляни ношу тяжку повісили. Аж згорбилася Уляна під тягарем тої ноші, бо так уже їй судилося: чуже горе сприймати як своє.