Інші ж вели за собою, через муки земні і страждання у кублі зміїнім, череду людей безневинних, ними обмовлених. І свідчив Андрій Шевереда на Матвія Чикору і Семена Трута із Новоселець, а Семен Трут свідчив на козерогівських Марка Перетепу, Івана Дадону і Марусю Шереметиху, а Марко Перетепа свідчив на Івана Попка, Дениса Кубачевського. Матвія Каранду, Миколая Гречаника, Сфіма Пащенка, із Сиберіжі усі, а Миколам Гречаник, на сьому добу безсонну, у кабінеті Агаса, посвідчив на Володьку Стародуба, на Овдія Таранущенка, на Василя Такуна, на Бориса Луганського, а відтак свідчив супроти кожного, хто у списку жителів села Велика Вісь вписаний був, бо Гречаник секретарствував у сільраді великовісівській і знав список напам'ять. І не було сьому кінця-краю, люди уже самі списки складали, кому завтра назватися ворогом народу, а кому — позавтра, а кому — попозавтра, хто ще не встиг картоплю викопати на грядці, їхали у пащу до Змія валками, і жінки проводжали їх далеко за село, наче на війну, і села обезлюднювали, і містечко районне Мньов — наче вимерло було. І не стало б землі мньовської, пусткою зробилася б земля мньовська, лісами заросла б темними, і лише вовки, лисиці та пси здичавілі риськали б по ній, якби не рушник обиденній, що його виткала для мньовчан, на прохання їхнє, і постелила на майдані районного містечка Уляна Семирозумиха із села Пакуля. Бо прийшли осені пізньої троє мньовчан, перепливши через Невклю у довбанці, чорної ночі прийшли вони, із Чорного лісу, куди від смерті видимої сховалися, у хатинку лісову, як дикі люди, Андрій Юревич, Петро Мшар та Павло Баглєй, молодик Іце. прийшли вони, щоб просити Уляну порятувать Мньов та села навколишні від Змія та прислужників Змієвих, бо знали усі у Краї про знахарство її: "Як рушили ми. тітко Уляно, до вас через ліс Чорний, через луги Сиволозькі і річку Невклю, зоря нам світила попереду, наче хто ракети пускав у небо, дорогу нам показуючи, хочете вірте, хочете — ні…"
А як увійшло в осінь і ночі темніші та довші поробилися, багряніло небо, до самого досвітку, аж поки й розвиднятися починало, той край багрянів, що над болотом Замглай, над Сіверськими лісами. І казали люди у Пакулі: "Сухеє літо видалося, і осінь дощами не балує, осьдечки і тліє торф на болотах мньовських". І правда, вітер сіверський тхнув гіркою згорятиною, а зграї чорно-сивого вороння сковзували по небу, наче недопалки, здуті вітрами із лісових попелищ. Вечорами подовгу стояла Семирозумиха на згірку, біля вугла хатини своєї, дивилася на небо, палом набубнявіле, повнилася тривогою душа її. І дивувалася Уляна, що душа її здатна ще відчувати біль чужий, коли і свого — по саму зав'язку. А це уже Нестерка її, онука, що на руках її виріс, забрано було "чорним вороном" і наче крізь землю провалився він, і на сина Кузьму така ж доля чекала, він цього не знав, а вона — знала, бо — знаття дано було їй. "Ось уже і Друга Пречиста минула, — думала Уляна Семирозумиха, на край неба палаючий дивлячись, — але ніхто із мньовської сторони під храм у Пакуль не прийшов, наче весь люд тамочки вимер, і навіть лірник сліпий, прозваний Криласом за голос його гучний, лірник, який щороку співав біля пакульської церкви на Другу Пречисту, не придибав як звичайно, із сином своїм Тарасом, битим шляхом Сіверським. І казала Уляна синові своєму Кузьмі, а ще не забрав його "чорний ворон": "То не від торфу тліючого багряніють небеса над мньовською стороною, то яни кров'ю людяцькою напиталися, бо моровиця страшка Мньовщину давить, сила нечиста геть вполонила мньовчан…" Сердився Кузьма на теє каркання матері, бо іншу удачу мав він, жив так, наче вічно житиме і наче ніхто ніколи не вирве його із цієї землі. Людей навколо ночами забирали, а він пиляв, стругав, сушив на горищі дошки, щоб за зиму вікна нові на хату поробити, дуба на підвіконня наглядав, по білий, плотницький, мох на Чортове болото ходив. Як давили Кузьму, щоб до колгоспу вписався, поскубли "червоні бригади" хату його, тепер намірився причепурити її. А вже чула Уляна, що і йому — скоро. І кляла себе ночами за знаття те.
А незадовго до Покрови постукали серед ночі у вікно до Уляни. Стукали, наче шкреблися, обережно, і зрозуміла Уляна, що це ще не ті гості, які по Кузьму прийдуть скоро, аби забрати його навік і од дєтви його, і від жінки його, і од неї, матері. І запитала вона теж стиха, через поріг, прохиливши сінешні двері: "Хто там?" Бо це уже син Уляни Дмитро, найменшенький, у батька свого, комісара колишнього, заслуженого перед радянською владою, у Мрині проживав, на агронома навчаючись, і Уляна сама в хатині своїй вікувала. І відповіли з темряви голосом Кузьми: "Се до тебе, мамо, люди здалеку мньовські прийшли, погомоніти хочуть. А до мене сперва постукалися. бо знають мене, як я у них хати пересипав…" А як зайшли до хати люди мньовські, уклонилися з порога, вона вікна хатини завісила і каганчик на комині запалила, зібрала на стіл того-сього, що під руку трапилося, люди здалеку, голодні. А вони лише теплого, із печі, узвару напилися. І стали говорити, по одному, горем своїм ділячись і горе мньовське на неї, Уляну, накидаючи, як вериги тяжкі.
І казав Андрій Юревич до Уляни Семирозумихи так: — Людяка я грамотна, школу закінчив, на землеміра у самім городі Києві вивчився і ось уже десяток літ працюю у Мньові землевпорядником. І районне, і обласне начальство мене знало і належно ставилося як до посадовця районного масштабу і більше. І я завжди пишався і пишаюся з перемоги радянської науки і техніки, особливо у галузі розвитку авіації. І влітку сього, тридцять сьомого, року було здійснено безпосадочний переліт із Москви у США видатних авіаторів Чкалова і Громова, яких з великим тріумфом зустрічала столиця нашої Батьківщини Москва. Усьому цьому я радів і радію і ставлюся з повним розумінням науки і політики на даному етапі. Так що не подумайте, Уляно, що перед вами — якийсь пережитковий елемент, відсталий, начинений забобонами, як свиняча кишка гречаною кашею. Ні, я завжди був у прогресивних лавах і навіть сина свого назвав Георгієм на честь Георгія Димитрова, видатного дипломата і безстрашного комуніста. Але на власні очі бачив я минулої і цієї ночі, як горіла звізда, наче ракета, над вашим Пакулем, над хутором вашим, над вашою хатою, аж покуль не переступили порога, горіла і кликала нас. Хто тую звізду запалив, якісь вищі начальники чи ще вищі сили, що й над ними єстяка, я сього не знаю і знать не хочу, а нас покликано і ми прийшли. Прийшли ми у надії, у наші душі вселяній, що тільки ви і зможете допомогти Мньову нашому, а болєй ніхто. А якщо і ви не поможете, тольки на географічній карті він і залишиться, крапкою, наче мухою посадженою, а людяк уже у Мньові і навколо Мньова не стане, ані старого, ані малого, бо Змій усіх підбере, руками капітана Агаса та його хлопців-енкаведистів. І хоч ще із часу злодійського убивства у Леніграді товариша Кірова усі ми жили у якомусь чеканні лихоліття і кровопролиття, по-справжньому стало страшно у нашому Мньові, коли про Змія ми прочули і капітан Агас із "чорним вороном", автобусом без вікон, з'явився, списавши пакульського Шльому як ворога народу. Тут уже широкий покіс пішов, по усій Мньовщині, і косарів криваворуких побільшало вельми. Дійшло до того, що трьох голів райвиконкому за місяць у нас поміняли і четвертого теж як ворога народу забрали. А вже про головних агрономів, агролісомеліораторів, усяких там замів і завів, нижченьких галіфетчиків — сії усі летіли на енкаведе, як мошки на полум'я свічки, і гинули безповоротно. І райком чистили щотижня, ми не встигали руки піднімать, голосуючи за нових секретарів, а далєй і голосувать не стало кому, бо увесь актив районний підібрали і перейшли на рядових колгоспників. Усе діялося і діється тихо, без повідомлень у газеті, а родичам казали одне: "підозрюється як ворог народу". Потроху Мньов пусткою ставав, особливо — чиновницького люду поменшало, в установах — самі прибиральниці позалишалися, їй-бо. А мене якось що не чіпали, черга, видать, не доходила. Нерви, звісно, грали марш печальний, але я їх у кулаці тримав. Інакше б зробився посміховиськом, як той Костючок, дорожній майстер, що зі страху сам, добровільно у двері енкавеес стукався, щоб забрали, а йому — од ворот поворот, мовляв, ще ти не дозрів, трясися у страсі далєй. Дак йон біля енкавеес, у саду райкомівському, під копицею сіна оселився, там днює і ночує, а в районному відділі НКВС уже — наче за безплатного робітника, куди пошлють. І не тольки із Костючком такеє поробилося. Люди зі страху геть дуріють. У селах уже черга, кому коли до енкавеестів тих їхать, добровільно Змієві у пащеку: я ще не змолотив свою копичку чи картопельку не викопав, то на тім тижні піду, а ти із своїм урожаєм уже впорався, то іди завтра. Розказують, що із Сиберіжі, а одтуль багатенно забрано, через сліпака-лірника, Криласом прозваного, який давненно, ще од Першої Пречисти, у них сидить, бо заборонені владою пісеньки біля собору у Мньові виспівував, дак із Сиберіжі валкою їхали, серед білого дня. наче перший колгоспний урожай везли, і гасло на дузі, кумачем обвитій: "Геть шкідників із колективного поля!" Наче подуріли люди, калічені душами поробилися, од страху перед богами земними, від яких залежить, жити тобі завтра чи ні. А в лісах, шепчуться люди, на кожен роток не накинеш платок, хоч і в страсі повальному, дострілюють, додушують тих, кого Змій пожує та й виплюне, пожує та й виплюне. Отаке-бо, тітко Уляно, діється на світі білому. Погибель для мньовчан настала, усіх Змій виїсть, вигризе, до останньої душі живої, якщо ніхто його не зупинить. А як і чим зупиниш, коли і сам тремтиш не менше, аніж інші навколо? Я, правда, жонку свою з дитям ще опісля Першої Пречистої, як оце все почалося, до батьків її на Одещину відправив, хай уже я мушу, а буде коло мене — і вона Змієві у пащу потрапить як член родини зрадника народу. Ну, жонку відправив до матки її, а сам сиджу в своєму кабінетику у райвиконкомі, мух ловлю і дожидаюся, як віл обуха, коли за мною прийдуть. Аж ось чую — минулої ночі забрали голову колгоспу Сундука із села Пльохова. Ну, мені і холод по спині. Бо у мене з тим Сундуком таке було.