Будували свій донос не на брехні, а на словах самого гетьмана, забуваючи, що verba volant, scripta manent. Гетьман мав сильніші докази невинності, бо закріплені чорнилом на папері, а що напишеш пером, того не витягнеш волом.
І забували наші заговорники, що цар Петро відзначався не тільки невговканою, дикою вдачею, але також хитрістю правдиво монгольською.
Признати Мазепу зрадником, значиться, або дістати його в свої руки, або довести до того, щоб він перейшов з частиною своїх військ на сторону ворога. Чи так, чи інакше, цар утратив би одинокого союзника, котрий на кожний зазов царя умів добути військо, як з-під землі, до того мав гроші, досвід і тримав на Україні лад. Без нього почалося б там безголов'я, якого цар тоді, більщ-ніж коли-будь, боявся.
Натомість не дати послуху донощикам — все одно, що показати себе великодушним до гетьмана і приневолити його до шляхетної відплати.
Цареві куди більше залежало на Мазепі, ніж на Іскрі і Кочубеєві.
Вони, значиться, перечислилися у своїх рахунках. Москалі тручали їх у пекло, а вони тішилися, що до раю ідуть.
Скоріше, ніж дожидали, явився у Красному Куті московський офіцер з листом царського канцлера Головкіна до Осипова.
Канцлер писав, що донос получив, що діло вважає важним і хоче про нього побалакати особисто з Іскрою та Осиповим. Тому нехай вони оба їдуть зараз через Смоленськ до головної квартири царя. Оба вони можуть бути певні милості і нагороди царської.
Про Кочубея не було згадки. Чому? — того зрозуміти не могли. Гадали із-за його старого віку, а може, щоб поки що не робити великого шуму.
Осипов з Іскрою зібралися. Кочубея гадали залишити в Слобідській Україні, котра до регіменту гетьмана не належала, і тому туди рука його не сягала. Кочубей відпроваджував своїх спільників до Білгородка, та ледве вони доїхали до Богодухова, як по дорозі стрінули якогось шляхтича в польському вбранні, котрий зразу випитувався у них про найближчий шлях у Батурин, а, впевнившися, хто вони такі, скинув личину і виявив себе офіцером царської гвардії Озєровим. У нього був лист від канцлера до Кочубея. Канцлер писав, що цар і його, генерального суддю і свого стольника, Василя Леонтієвича Кочубея кличе до себе під Смоленськ, щоб побачитися з ним, побалакати й порадитися, як би то можна краще і певніше поганий задум зрадника Мазепи в самім зароді вбити і якого б то певного чоловіка посадити на його місці.
Кочубей зрадів. Значиться, не забули про нього. Сам батюшка цар хоче радитися з ним, кого б то на місці Мазепи українським гетьманом зробити. А кого ж би, як не його, Кочубея?
Поїхали.
Їхали з ними не тільки люди, що могли свідчити проти гетьмана, але також і великі надії, що побіда на їхньому боці, що здеруть личину з поганого зрадника Мазепи, виберуть нового гетьмана і, обсипані ласками царськими, повернуться на Україну.
Кочубей і Іскра приневолені були, як які гультяї, втікати і окриватися, а тепер прийде пора, щоб їх вороги кидали все і рятували життя,— страшний-бо єсть батюшка цар у великім і слушнім гніві своїм!
Прибули до Смоленська. Головкін стояв тоді зі своєю канцелярією у Вітебську. Довідавшися про приїзд донощиків, післав по них підполковника Лєвашова, щоб привіз їх зі Смоленська в Поріччя сухопуттям, а звідти до Вітебська — водою.
Лєвашов доставив заговорників до Вітебська дня 18 квітня ст. ст. Їхали з ними піп Святайло, сотник Кованько, небіж Іскри, два писарі і вісім служок. Петра Яценка доставлено окремо з Москви, де його й досі тримали.
Всіх розміщено по різних світлицях порожнього панського двора за містом.
На другий день надтягнув канцлер Головкін зі своїм товаришем Шафіровим. Почали переслухання від Осипова. Той сказав, що прошений попом Святайлом прибув на розмову з Іскрою до пасіки на річці Коломаці і від нього почув обвинувачення гетьмана в зраді його величеству цареві, про що і доніс кому слідувало. Потім до нього до Красного Кута прибули Кочубей і Іскра, втікаючи перед гнівом гетьмана. Кочубея він раніше не знав, а Іскру знав по військових ділах. На тім і покінчив Осипов.
Царські міністри веліли покликати тоді з інших покоїв Кочубея та Іскру. Прийняли їх ласкаво і сказали: "Государ милостивий до вас, надійтеся на милість царську і докладно, нічого не жахаючися, виложіть усю справу".
Головкін відпустив Іскру, залишив при собі самого Кочубея, і той, підбадьорений ласкавим привітанням, розговорився, починаючи з давніх часів.
Пригадав зразу Брюховецького, що навела на Україну колотнечу і кровопролиття, пригадав, як після того, коли заспокоєно край, цар гнівався на генеральних старшин за те, що вони, пробуваючи близько гетьмана, не помітили його злочинного заміру і заздалегідь не сповістили царя.
"Не хочу, щоб гнівався на мене його величество цар, і тому, бачучи лихі заміри теперішнього гетьмана Івана Мазепи і почувши на власні вуха від нього, що нам конечно бути під ляхами, приходжу виявити це його царській величності. Не робимо того для власної користі, тільки величаючи превисоку значність великого царя".
Кажучи це, подав донос на письмі. В 33 пунктах були тут подані всі слова і діла Мазепи, що виявляли його намір відірватися від царя і пристати до його ворогів. Нарешті додав ще й пісню про згоду, яку скомпонував гетьман, а в якій "значна проти держави царської уявляється противність".
Кочубея відпустили, і він, нічого поганого не прочуваючи, пішов у свою світлицю.
Чого ж би йому боятися? Донос був основний і правдивий. Нічого з повітря не схоплено, все чиста правда. Матеріалу на кілька зрад доволі, не на одну.
Та інакше дивилися на діло царські судді. Для них важлива не правда, а воля царська. Знали, що цар аж двома цистами заспокоїв гетьмана, впевняючи його, що доносові не вірить, значиться, треба й діло так повести, щоб донос цей показався брехнею.
Ані Іскра, ні Кочубей білого не назвуть чорним і зізнань своїх не відкличуть. Значиться, треба в тих зізнаннях дошукатися противорічності, щоб можна причіпитися до них і взяти їх на муки.
На муках, звісна річ, будуть співати, як їм кат заграє. Що схочуть судді, те скажуть, заперечать, відкличуть, назвуть себе брехунами, наклепниками, людьми без совісті і честі,— чого не зробить чоловік, щоб врятувати себе від царських тортур.
І судді взялися розсліджувати донос.
ДОПИТУЮТЬ
В парадній залі довгий стіл, накритий червоним сукном. На столі між двома свічками хрест.
Над столом портрет царя, котрий судді привезли з собою. Цар в панцирі з голубою андреєвською лентою через плече. Волосся довге, як грива, очі бистрі, палкі, вуста вузькі, червоні, в лівім кутку усмішка злобна чаїться. Ніби цар слугам своїм не вірить і за ними наглядати прийшов.
Маленькі шибки в довгих вузьких вікнах, давно немиті, нерадо сонце пускають у залу, щоб не разило ясних зіниць царя.
Вузькі, зі шматків складені дзеркала помутніли, ніби їм страшно відбивати в собі грізне обличчя Петрове.
За столом крісла з високими прямими спинками. Між двома вікнами на столику курантовий годинник. Не йде. Зіпсутий чи не завели? Став на дванадцятій годині. Дня чи ночі? — не знати.
На першому місці за столом, під царським портретом, канцлер Головкін; високий, худий, як жердка. Лице в нього поважне й недобре. Лихий, що турбують із-за доносу якогось там Кочубея.
Нижче від нього — віце-канцлер Шафіров, маленький, товстенький, кашляє, чхає, плює в хустинку і раз у раз витирає чоло. Душно йому.
"Може б, так відчинити вікно?" — питається несміло свого шефа.
"Будь ласка!" — погоджується Головкін, і один з писарів кидається сповнити його волю.
"Не те, не те! — противиться Шафіров.— Виш, який чорт! Життя збавити хоче. Відчини останнє, біля дверей, щоб не віяло на мене. Параліч!"
Писар зіскакує з крісла, кулиться, як пес, котрого мають бити, і відчиняє останнє вікно, з котрого не буде на віце-канцлера дути.
Відчинивши, вертає на своє місце, при окремім столику збоку. Там їх двоє сидить і піддячий. Перед ними — гербові бумаги і цілий жмут свіжозаструганих пер.
Канцлер нахмурив брови, ще раз донос читає.
Точки, до яких має придиратися, зачеркнені червоно. Киває на Шафірова пальцем, цей присувається до нього. Канцлер показує йому 13-й пункт Кочубеєвого доносу і порівнює його з ранішим доносом, який подав Осипов.
"Контроверсія",— каже Головкін.
"Контроверсія",— притакує Шафіров.
"І до того тринадцятий пункт".
"Дійсно тринадцятий пункт",— притакує віце-канцлер.
"Покликать Кочубея!"
По залах опустошеного будинку лунає луск драгунських чобіт: раз-два, раз-два, раз, два, три!
За хвилину широко відчиняються двері.
З боків — два драгуни, всередині — генеральний суддя. Драгуни червонолиці, волосся посипане борошном і чути від них запах горілки, поту і тютюну. Кочубей блідий, втомлений, волосся посивіле, губи мов на ладан дують.
Головкін дає знак, драгуни розкрачують широко ноги, роблять пів-оборота назад і відходять, замикаючи за собою двері.
Кочубей стоїть біля порога сам.
Дивиться на червоне сукно, на хрест, на свічки, на парадні мундири канцлера та його товариша, на глупо вистрашені міни піддячого і писарів, бачить у зеркалі себе, і йому пригадується, як він ще недавно других у Батурині судив, а тепер сам на суд стає. Генерального суддю і стольника його величества драгуни, як гультяя ведуть, залишають перед дверима, і він стоїть, як дурень!
Що ж це таке?
Нагорода за вірність цареві, за те, що він проти свого гетьмана пішов, наразив себе на його гнів і на наругу товариства-старшин?
Що ж це таке?
Той самий Головкін писав, що цар його, Кочубея, у своїй ласці й милості має, що поговорити з ними про зраду хитрого гетьмана хоче, порадитися, кого б то на його місце настановити, а тепер тримає його близь порога і навіть сідати не попросить, його, генерального суддю, Василя Леонтієвича Кочубея, стольника його величества царя!
Що це таке?
Ніяк не розуміє.
Аж бачить перед собою царський портрет.
Цар дивиться на нього, грізно і гнівно, в лівім кутку затиснених губ злобний усміх. Панцир мигтить, голуба лента сяє.
Кочубей не знає, що з собою робити. Руки в нього задовгі, ноги заслабі, голова в плечі лізе, і він кланяється тричі, в пояс, нижче, аж до самої землі.
В зеркалі бачить себе... Гидко!
"Василь Леонтієвич, приступи!" — чує голос, не царя, а високого і худого, як тичка, Головкіна.
Чи це той голос, що говорив до нього вчора? Ні, це інший якийсь, різкий і недобрий.
Що це таке?
Не розуміє.
Але йде.
"Ближче!" — гукає той самий голос.
Підходить до стола.
Шафіров дає рукою знак, щоб став.
"Присягни,— приказує Головкін,— присягни, Василю Леонтієвичу, що правду говоритимеш!"
Піддячий приводить присягу, Кочубей повторяє за ним, перекручуючи слова, бо до київської актової мови привик.
"Руку вгору!"
Кочубей підносить руку, рука дрижить.
"Пальці не так",— сердиться Головкін.
І Шафіров пальці Кочубеєві на московський лад складає.
Закінчили.