Погляди солдатів звернулись до Метелика: "Повідомляємо тебе, Кузьмо, що в понеділок, на світанку, помер наш рідний син Серьоженька. Позичила я у Лук'яна п'ять карбованців грошима і дощок на труну..."
— У школі був першим учнем,— сказав тремтячим голосом Кузьма й затих, одвернувся...
— Коли б нам жалування платили, можна було б складчину влаштувати, допомогти твоїй дружині хоч трохи. А так — чим допоможеш, коли полагається солдатові у місяць сімдесят п'ять копійок. Не вистачає навіть на конверти та папір.
— Вчора наші солдати були в місті. Двадцять п'ять тисяч війська пригнали на цей фронт. Мороз он який, а вони в полі ночували: ополченці, козаки й артилерія.
— Чув я, читали солдати листівку, як в одному полку на передовій знову браталися солдати. Наші з германцями стояли, як оце ми з тобою. Вони теж не хочуть воювати і ждуть миру, як і ми ждемо. Наші їм давали хліб,— у них хліба мало, майже нема,— а їхні нашим сигари, складані ножики, бритви.
Солдати, слухаючи цю новину, немовби забули про горе Кузьми. Адже стільки бачили вони смертей, стільки чули таких листів, що це вже не вражало їх. Всі жваво обговорювали вість про братания в окопах.
— Ось і прикиньте розумом — ми не хочемо проливати кров, і вони не хочуть, а війна йде. Подумати тільки: третій рік в окопах, а миру все нема.
До землянки знов ввійшов Парфен Усиков. Розмова урвалася. Призначені для роботи солдати одягли свої шинельки й шапки.
Слідом за ними вийшов Усиков. Лишився тільки сидіти Кузьма Сукачов. До нього підійшов Савелій.
— Ходімо, Кузьмо, на кухню картоплю чистити.
Кузьма поволі підвів обважнілу голову, подивився на друга, тихо відповів:
— Не піду! Нікуди не піду!
Цього завжди тихого солдата зараз не можна було впізнати. Очі розпалені, руки тремтять. Сухі губи нервово сіпаються.
— Плавати його вчив... Рибу з ним разом ловили. Кмітливий хлопчик ріс... і нема... Ніколи більше не побачу... Я тут пропадаю, вони там... з голоду. Навіщо кинули мене в окопи? Га? Навіщо? Ось я теж почну тепер... брататися... Теж хочу війну швидше кінчати. Не можу більше... Сил нема!
— Зажди, Кузьмо, всьому свій час. І поспішати в такому ділі не слід. Треба обміркувати все, що до чого... Сам знаєш: сім разів одмір, один раз одріж. А ти з плеча хочеш рубати. Так, мила душа, можна під кулю себе підставити, як зрадника царю-батюшці, вірі Христовій, отечеству. Язик свій поки що на прив'язі тримай. А зараз ходімо наказ виконувати,— і Савелій все-таки повів Кузьму на кухню.
А в цей час Метелик, підходячи до сусідньої землянки, зустрів групу солдатів на чолі з Яковом Македоном і Черкашинпм.
Метелик задоволений. Буде можливість познайомитися ближче з людиною, в поведінці якої було чимало такого, що дивувало і водночас вабило до неї. Пригадувались слова Пимо-на, сказані про Черкашина в госпітальній палаті. Вчора Метелик помітив, як Артем холодно прощався з Софією, багачкою, перед якою в слободі навіть сам пан пристав завжди при зустрічі скидав шапку.
Солдати розмістилися на двох санях. Заскрипів під полозками сніг.
Ліс був недалеко. Непорушно стояли високі сосни, запушені інеєм. Густа шпилькова стіна, що починалася в районі російських передових позицій, другим своїм кінцем далеко зникала в глибині території, зайнятої ворогом. Метеликові здавалось, ніби він у себе вдома, разом з своїми сусідами їде до лісу по дрібний хмиз, що його охоче продавала Софія Ізарова селянам після осінньої прочистки. Якийсь приємний спокій оволодівав ним, але дошкуляв мороз, і, може, тому не хотілося ні з ким розмовляти.
— А-тя, а-тя! Ф'юї!..— почулися з передніх саней крики. Загрузаючи в глибокому снігу, до густих заростів біг що
було сил сполоханий заєць. Метелик, за мисливською звичкою, схопив гвинтівку, але його своєчасно зупинив Яків Македон.
— Не стріляй, Костя, не можна, подумають — тривога. Метелик, не випускаючи з рук гвинтівки, стежив за переляканим зайцем, поки той не зник у ялиннику.
— Скільки я їх перебив... І печеня з них смачна, і суп звариш — є що поїсти. Смачна штука заячина.
— Чого захотів — заячини,— сказав щупленький, слабосилий з вигляду солдатик, одягнений в стару шинельку. Худе обличчя його було в ластовинні, а підборіддя вкривала руда, дуже мізерна рослинність.
Метелик чекав, що цей солдатик іще, може, щось скаже, але той замовк надовго і, тремтячи всім тілом, почав вкривати чоботи ячмінною соломою.
— Ліси тут могучі. Наші солдати, які в секретах, значить, стоять, ще восени не раз бачили вовків і вовчиць з вивідками. Дикі кози й кабани є, а зайців — тьма-тьмуща. Нікому зараз полювати на них, ось і розвелося тут всякого звіра і всякої дичини.
— Звірі в цих лісах є,— погодився з ним другий солдат і, вибравши зручніше місце біля берези, став посилено чухатись об кору спиною.
— Що, дошкуляє домашня кавалерія?
— Дошкуляє,— посміхнувся добродушно солдат.— Раніше з інших знімав, а зараз у самого є. Ой, баньку б з паром та березовим віничком! — Він навіть очі примружив від задоволення.— Лежиш на поличці і віничком, віничком себе поплескуєш... Красота!
— Буде тобі й без того зараз добра банька.
— Що ж, почнемо тут рубати чи далі? — спитав Яків, дивлячись Черкашину в очі. Той взяв у руку сокиру, відповів:
— Ходімо далі від дороги, там, здається, ліс добротніший.
Солдатські чоботи поринали в сніг. Останнім ішов солдат з веснянкуватим обличчям. Спочатку він бурмотів щось невиразне, виявляючи своє незадоволення, а потім, швидко втомившись, ледве встигав за товаришами. Йому, низенькому, кволому, важко було потрапляти в їх сліди. Він оступався, падав, починав нарікати:
— І куди він нас веде? Хіба не все одно, де рубати дерева? Йому ніхто не відповів. Всі зупинилися там, де зупинився
Артем Черкашин.
— Ось тут і почнемо,— сказав Артем, підходячи до старої розлогої берези, що її гілля густо запушив іній. Оглянувши кряжистий стовбур, він сказав: — Які столи можна було б з неї змайструвати!
— Можна й столи, та я так гадаю,— озвався Яків Македон,— що з такої берези шафи були б добрячі. Розпиляти на дошки, висушити, а тоді рубанок до рук...
— Та вона б і на рами віконні згодилася.
— На рами можна й сосну брати, а таку деревину тільки для шаф красивих, добротних...— запевняв Яків, і його добре розумів Артем, позираючи на сильні, вмілі, звичні до фізичної праці руки столяра.
— Бачу, Якове, дуже ти скучив за роботою.
— А дуже, то правда.
— Любиш свою професію?
— Люблю. Оце з такою б охотою попрацював біля столярного верстата.
— А я біля токарного... На заводі... Ну, не час нам зараз про таке думати. Треба дрова заготовлювати панам офіцерам, виконувати наказ.— І Артем розгріб чоботом сніг, поплював на долоні і, високо піднявши над головою сокиру, з розмаху вдарив нею по комлю.
Береза, здригнувшись, сипонула інеєм, як росою. Відлетівши од дзвінкого стовбура, потонула в пухнастому снігу перша тріска.
— Добро. Скільки хочеш рубай, і ніяких об'їждчиків не побачиш. Чув, Якове, у Кузьми Сукачова синок помер? Листа з дому одержав.
— Серьожа?
— Серьожа.
— Шкода. Знав я його, бідовий хлопчина ріс, спритний.
— Нема... поховали хлопчика.
На сніг сипалась жовтувата тирса, така ж пахуча, як і тріски. Ця поїздка до лісу була приємною солдатам. Вмілі руки давно знудьгувались за роботою; вона відвертала їх від важких думок про війну, нагадувала про минулі дні їхнього мирного трудового життя. Ось чому зараз так жваво дзвеніли пилки, стукали сокири, падали з тріском і шумом, здіймаючи навколо себе справжню метелицю, вкриті інеєм дерева.
— Може, досить? — сказав хтось із солдатів.— Звалили стільки, що й за день не впораємось перевезти.
— Оголошую перекур,— жартівливо сказав Яків і, вибравши товсте, ще не розпиляне дерево, сів на нього.
Закурили майже всі. Солдат з кирпатим носом і жвавими очима, затягуючись махорочним димом, спитав:
— Чи правду гомонять солдати, чи брешуть, буцімто в окопах знову братались руські з німцями? Напевне, брехня це все?
— Братання було в свят-вечір,— сказав упевнено Черкашин.
— Мені осточортіло воювати!—заявив Метелик, позираючи на Артема.— Давно збираюся у вас запитати про таку річ. Ось я, для прикладу, не раз думав: солдат я, за вітчизну воюю, за царя й віру, хрест цілував, присягу приймав, а коли поранили — в дім не пустив мене офіцер... Я вам уже про це розповідав. Зостався, мов той собака, на вулиці, під дощем... Пропав би, напевне, коли б не Яків та Ніна. Ось ви й зрозумійте, що в моїй душі лишилося до цього офіцера. А хіба він один такий?— Метелик передихнув і вже тихшим, майже спокійним голосом продовжував: — Ми тут люди свої... солдати. Знаємо один одного, можемо говорити одверто. Вночі заснути не можу. Все мені осточортіло: і окопи, і нари, і моє солдатське життя. Ніяких змін. Третій рік все одне і те ж.
— Неправда, зміни є,— заперечив Яків Македон, позираючи на Артема: "Я, мовляв, поясню йому".— Ось ти послухай, Метелику. Це не десь там відбувалося, а на нашому фронті, в одному з полків. Чотири рази подається наказ іти в наступ, а солдати не йдуть, та ще здіймають крик: "Давай їсти! Одягай нас, а то зовсім не будемо воювати або всі добровільно підемо в полон". Сам начальник дивізії приїздив, наказав роззброїти полк, одібрати гвинтівки, бомби, іншу зброю, а солдати не далися. Інші полки забастували теж. Та і як не бастувати, коли ходять усі мало не босі, голодні... А ти кажеш: "Змін нема". Ось тобі, Метелику, й зміни. А чи думав над тим, хто це все робить? Хто солдатів скеровує?
— Вони? — позирнув Метелик у бік Артема, що спокійно скручував цигарку.
— Друзі наші, більшовиками звуться... їхня тут робота... Оце тобі, Метелику, ще одна зміна. Солдатові тепер підпора є, порадники в нього добрі. Вони ведуть усіх нас за собою, і солдати охоче йдуть, бо відчувають у собі силу, тому чотири рази була команда і чотири рази відбій... Тут є над чим задуматись.
А офіцери наші раді старатися. їм аби на груди відзнаки та хрести. Хіба шкода їм нашого брата солдата? Я ж сам чув, як полковник Бабенко повчав офіцерів: "Ви,— каже,—панове офіцери, бережіть себе, а солдатів, цього гною, у нас вистачить на три війни".
— Бач, як повернув! — обізвався солдат, якому дошкуляла "кавалерія", і він зараз обрав для чухання своєї спини інше дерево.— Хіба мало солдатської крові пролито, хіба мало дітей осиротіло? Зібрати б оту кров — ріки б текли по землі...