Та, їм на лихо, надворі був туман, такий густий, що вони зблукалися, проблукали всю ніч, не потрапили до Гапона, а заїхали в Чорновус і аж тоді схаменулися, як побачили перед собою хати. По вулиці вже вештались люди і зараз же їх припинили. Спершу чорновусці подумали, що це просто з якої слободи люди зблукалися, почали їх розпитувати — відкіля, та куди, та чого їдуть. Ті щось не так одказали, щось наплутали,— вони їх у волость, почали допитуватися, а ті ще більше плутали, і виявилось, що це коноводи. Бито їх дуже, а потім одвезено до тюрми.
Товариство не боялося, що вони викажуть на суді інших: то добрі хлопці і цього не зроблять. Але ж їх замкнуть найменше на рік до тюрми, а то так і зашлють, бо вони вже не вперше на суді, а товариство тоді втрачає двох добрих робітників. А друге — здобич вискочила з рук іще раз.
Після цього отаман з Романом та з Лукашем знову подалися в Диблі, але й сього разу нещасливо: перешкодили стукачі, бо всю ніч ходили по вулицях, не даючи підступитися ні до одного двору. Бо хоч п'яні перезвяни і не догледілись тоді до коноводів, але потім удень люди побачили, що по городах походжено, і ходило щось чуже. Догадались, які то гості були, і додали варти.
І це вже так два місяці товариство сиділо без заробітку. Пооб'їдалися й пообносювалися так, що вже далі нікуди. Тільки Ярош жив, як попереду, бо він завсігди пив потроху і не дуже шикував грішми, як вони йому потрапляли до рук. Через те всі тепер до його приходили позичати грошей, і він помагав товаришам потроху. Саме за такою позичкою зайшли до нього ввечері Патрокл Хвигуровський та похмурий Кучма. Сиділи, нарікаючи на лихі часи, коли почули, що хтось іще йде, і незабаром у хату вскочив новий гість — Лукаш.
Він був ще обідраніший, ніж попереду, а на довгих ногах не було чобіт: він уже давно їх пропив "з горя" і тепер ходив так, що одна нога була в резиновій калоші, а друга обгорнена онучкою та ув'язана мотузком. Дарма що так, а був веселий, ускочивши, махав руками й вигукував:
— Здрастуйте вам! Чого киснете? Дєла — первий сорт,— кричав він п'яним голосом і брязнув на стіл кількома срібними грошинами, що вони аж розкотилися по столу і дві впало додолу. Перелякана дитина заплакала в колисці, і бліда й мовчазна Ярошиха нахилилась над нею, щось дитині шепочучи, голублячи її. А Лукаш став посеред хати, з шапкою на потилиці, руки в боки, і всміхався безглуздим п'яним усміхом.
Ярош із Кучмою глянули, дивуючись, на нього, а Патрокл Хвигуровський підняв ті монети, що попадали додолу.
— Чи ти ба! — скрикнув.— Гляньте лиш: карбованець і три четвертаки! Де це ти добув, хлопче? Може, в кого "загубив"?
— Овва! Как уже я, то й не можу добуть! Пальто первий сорт, а двері лакей не запер, а я пальто надел та й пошов на базар, як пан!
— Eге! Лукаш старовину згадав, своє давнє ремесло.
— А чим старе моє ремесло погане? — питав задерикувато Лукаш.— От ви з своїм новим без копєйки сидите, а в мене бряжчать?
— Величається! — гарикнув похмурий Кучма.— Поцупив якесь дрантя та й радий. Чорт віть що!
— Чого ж воно чорт віть що? — питав ображений Лукаш.
— А того, що чорт віть що, та й годі! Наше діло старосвітське, вільне... Вивів коня, сів на його — як майнув полем-степом... гей!.. А то лазь по вікнах та витягай манатки! Пху!..
Кучма плюнув і сердито одвернувся. Він був старий коновод і не любив лигатися з звичайними міськими злодіячками, що жили з дрібної крадіжки.
— Бросьте спориться,— перепинив Ярош.—Єслі Лукашу щастя, то й гаразд.
— Нехай лиш становить могорича! — озвався Патрокл.
— За первин сорт! — крикнув Лукаш. Ухопив гроші й метнувся з хати.— В одну минуту?
— А стой, Лукаш! — гукнув йому навздогін Ярош.— Позови там по дорозі Романа!.. Чуєш? Должно, не слишав — подрав как самашедший... Ну, по-кудова нема Лукаша, то розкажи, Патрокле Степановичу, про Левдика? — звелів Ярош.— Видал ти Лазька?
Лазько то був арештант, що ходив з тюрми на роботу в город; через нього Левдик подавав про себе товаришам звістки.
— Бачив... Я й забув пак розказати... На бульварі він робив... Пішов і я на бульвар: паличку в руки та й іду собі — от, кавалер на гуляння,— туди-сюди паличкою крутю... А вони ямки копають, дерево садити. Ну, я сів на ослоні зараз біля Лазька — одпочиваю б то. І він мене бачить, і я його бачу, та проклятий солдат стирчить... А, каніс пекельний! Хоч би тебе тричі Тартар поглотив!.. Одначе дивлюсь — одходить, одходить солдат геть далі... Тоді вже Лазько й сказав... Чіпляються до Левдика не за самі Ріпаки, а ще й за Панасовку,— пам'ятаєте, він тоді ходив? Дак каже: треба свідєтєля, що ту ніч він дома був.
— Та-ак!.. Свідєтєля... Кого ж би то?..— замисливсь Ярош.
— Кого ж? Хведорченка! — порадив Кучма.
— Ай правда! Дак я завтра зайду до Хведорченка, скажу, щоб готовий був до следователя йти, а Патрокл Степанович пойде уп'ять на бульвар та перекаже Лазьком.
— Гаразд! — одказав Хвигуровський.
Це була звичайна справа: коноводам, як вони потрапляли до тюрми, треба було таких свідків, щоб виправляли їх. Здебільшого їм щастило переказати товаришам, чого саме їм треба, а ті постачали свідків з своїх же людей.
Тим часом прийшов Лукаш з двома пляшками й з закускою, а за їм і Роман. Стіл заставили пляшками, чарками, тарілками, заложили всякою їжею. Патрокл, не гаючись, одіткнув поламаною двозубою виделкою пляшку й налив. Почали пити й їсти.
Побачивши, скільки принесено горілки, Ярошева жінка подала мерщій на стіл усе, що треба, а сама, поки ті пили й закушували, нишком узяла дитину, вискочила з хати та й подалась до сусіди. Вона звичайно так робила, як Ярош гуляв. Він пив не часто, але під час великої гулянки бувало, що й добре випивав, і тоді бив її й нівечив тяжко за те, що вона завсігди гребувала його ділом і товариством.
— А слихали — вже Микита вийшов на волю?..— попитав Роман.
— Хіба? Ні, не чув,— одмовив Патрокл.
— Вийшов? — спитав злісно Кучма.— Що ж, оце так йому й минеться?
— Нє,— відказав Ярош,— так не минеться. Слєдуєть наказать. От зберемось гуртом та подумаєм, що з ним делать.
Микита — це був теж коновод з їх товариства. Його піймано, суджено, і він виказав ще на кількох душ — ті й досі відбували кару в острозі. Звичайно коноводи не прощали такої зради.
— Треба так накарать,— говорив Кучма,— щоб уже більше не міг такого робити. А то тепер страху ніякого нема. У старовину не так було — в старовину строго було.
— Ну, а как же в старовину карали? — спитав Лукаш.
— А так!.. Одного разу... давно було... год десять... Тоді в нас був отаманом Хоменко,— от запальний був!.. А гніздо в нас було під Борзною. Дак один на суді й прошкодився так, що через його двох у Сибір заслали. Ну, ми підождали, поки він вийшов з острога. Вийшов він і не подає знаку, а сам на Чернігів побрався. А отаман каже: "Невже ж оце він і втече наших рук? Не попустімо, хлопці!" Ну, зараз двоє й обізвались: один та ще другий, молодий був хлопець, Грицько... а здоровий був, як тур!.. "Ми його,— кажуть,— приставимо". І приставили!
— Та как же вони його приставили?
— А так, що на дорозі перейняли. Перейняли, та назад руки скрутили, та рота ганчіркою заткнули, та й ведуть... Довели до нашого ярка... був там у нас такий ярок, що ми в йому збиралися... Один же побіг товариство кликати, а Грицько берегти зостався.
— Зачим товариство?
— Щоб суд був... Не хотіли самі порядкувать... Ну, збігав... Мало не все товариство зібралося. Стало кружка, а його посередині... Одіткнули йому рота,— кажи, коли хочеш!.. А він стоїть проти місяця білий-білий та труситься...
— Ну?
— Ну, й присудили! — І Кучма вихилив чарку.
— Шо ж йому здєлали?
— Шо здєлали, то здєлали, а тольки більше нікого не паскудив!.. Як закопали на тому ж місці, то так і зогнив,— ніхто не шукав... А хоч би й знайшли, то ніхто б не виказав, бо всі хлопці добрі та й били всі... по черзі кожен брав кийок та й бив... щоб усім винним бути...
— І ви там були? — спитав Лукаш.
— Може, був, а може, й ні,— одказав Кучма, наливаючи нову чарку.— Так у старовину було! А тепер розпуста пішла, ніхто не шанується, ніхто честі не знає: виказав на товариша та й прав, і ходить собі на волі, мов і нічого не зробив. Хіба що попоб'ють іноді, та й то не дуже...
— Ну, не очинь то й тепер будем прощать...— стиха, але гостро промовив Ярош, і його холодні, злі очі блиснули.
— Ні, що не кажи, а в старовину не так було! — знов правив своє Кучма.— Тоді ти знав, що ти в товаристві воїн і що всі за тебе, як один, стоять! По правді робили! А тепер такого вже нема... І того не було, щоб коновод поганив руки пальтом яким абощо. Тоді кожен знав: наше діло — степ! Там ти собі вольний,— шукай вітра в полі! Та й коноводи ж які були! Хоменко, отаман, дак той раз за одну ніч сам вивів п'ятеро коней!.. Ото люди!.. А тепер що? Пху!.. Дрібнодухі всi!
Кучма вже здорово випив, а випивши, він завсігди вихваляв старовину, що як добре тоді було, і лаяв молодих...
— Брехня! — гримнув кулаком по столу Патрокл, аж пляшки й чарки задзвеніли.— Брехня! Є й тепер такі коноводи — орли!
— А де ж ти їх бачив? — спитав, глузуючи, Кучма.
— Де? На Кубані!
— А хіба ти там був?
— О, стультус малоумний! Да ти спитайся, де я не був!
— Ану ж, ну, розкажіть про Кубань! — попрохав Роман.
— Слухайте! Почну ab ovo, спочатку. От як турнули мене з кондукторів, заходився я торгувати. Голки-шпильки, пундики-мундики, табачок-сірничок — ат, чорт зна що! Бачу, що воно не підходить ні до мого імені, ні до моєї хвамилії, ні до мене самого. Бо ім'я в мене геройське, хвамилія — образець, та й сам я такий, що хоч зараз іди троянців воювать. А тут голки-шпильки!.. Чорт зна що! Ліквідація і аква віта.
— Шо, шо? — питали Роман та Лукаш.
— Азінуси й стультуси! Те, що продав свою бакалію, а гроші з горя прогуляв. Ну, зоставсь у мене в кишені, якось завалявся, карбованець. Подивився я на нього: ге-ге, братику, з тобою довго не проживеш!.. Ні, тісно тут жити!.. Махну на Кубанські степи! Хоч з черкесом буду биться,— усе лучче, ніж із п'яницями в трахтирі. Ну, иду до знакомого кондуктора: "Пусти на Кубань!" Посадовив у кондукторську, а на другий поїзд другому кондукторові здав... От я вже й на Кубані... Добра штука Кубань, да тільки біда, що й останнього карбованця в дорозі проїв.