Він сидів надутий хвилину, другу. Мовчала й дівчинка, скоса кидаючи на нього швидкі погляди. Потім тихо взяла його за плече:
— Сашо…
Насуплене й застигле, наче вилите з воску, обличчя Сашка потроху змінилося. Віск розтав, з-за насупленої машкари уже всміхалося тепле й рідне лице Чайки — до нової суперечки.
Одного разу Сашко попросив:
— Галино, напиши мені листа.
— Навіщо це?
— Ну, так. Усі пишуть листи, коли… коли в кого дружба…
— Чудний ти, Сашо. Для чого ж писати, коли ми з тобою вдвох і ніхто з нас нікуди не поїхав!
— Галинко, а ти — так. Навмисне. Ніби я далеко-далеко за морем, а ти тут одна. Напиши, Галино. Ну, яка ти — не хочеш! А мені… мені так хочеться, Галинко, одержати від тебе листа! Хоч записочку, хоч двоє слівець…
Галина кивнула головою.
— Напишеш? — зрадів Сашко.
— А відповідь буде?
— Три відповіді, десять, сто!
— Гаразд.
Незабаром велика радість завітала до Галини. Повернувшись із школи, вона побачила на столі листа, адресованого батькові. Почерк здався дівчинці дуже знайомим. Раптом вона зблідла. Їй перехопило подих. Тремтячою рукою дівчинка взяла запечатаний конверт. Рідний, знайомий почерк. Наче ось тут, у кімнаті, війнув запах маминого одеколону, наче майнули в повітрі широкі рукава її домашнього блакитного халата.
Конверт тремтить у руці в дівчинки. Це лист від матері.
— Мамо, — шепоче Галина, — мамо…
Батько повернеться додому не скоро. Не можна його чекати — це вічність. (Чому так тремтять пальці?) Мама! Рідна, кохана мама! Галина думала про неї, щодня думала, тільки нікому-нікому не казала про це — ні батькові, ні Сашкові… Вона ретельно вчила уроки і ніколи вже не мала поганої оцінки… Вона — відмінниця, але хто знав про те, що дівчинка часто просипалась уночі й гірко плакала в подушку від пекучої туги.
Галина зціплює зуби і розриває конверт. Її обличчя горить жаром, очі блищать. Мов у тумані, читає дівчинка дорогого листа. Мати пише, що вона вже майже зовсім-зовсім вилікувалась, цілує свою кохану дитину, свою дівчинку-школярку і питає про її успіхи в школі. І головне — збирається незабаром повернутись додому.
Мати приїде!
Галина почуває зненацька страшну втому. Безсило лягає на стіл рука. Як довго вона чекала цього дня, цієї радості… Мати приїде… Вона здорова…
І тоді несказанна, буйна радість заступає все на світі — і розірваний конверт, і тата, і втому від несподіваних хвилюючих переживань. Дівчинка кружляє по кімнаті, вона кружляє в дикому, химерному танці, дрібно стукотять по підлозі її маленькі каблучки.
Радість — велика, захоплююча, сонячна радість, як сині морські хвилі, хлюпає в серці.
Батько прийшов пізно, як завжди. Галина вибігла йому назустріч. Глянувши на збентежене обличчя доньки, лікар відразу зрозумів, що трапилась якась незвичайна подія.
— Ну? Що? — допитливо дивився на Галину.
— Відгадай, тату!
Батько побачив, як дочка ховає за спиною руки, і враз неясна догадка схвилювала його. Але він мовчав. Він боявся відгадувати. Лист від дружини?..
Галина не витримала:
— Від мами!..
Конверт майнув у повітрі, у батька ледь-ледь помітно здригнулися губи.
— Пробач, — вимовила дівчинка, — я розпечатала без тебе…
І зненацька в дикому захопленні кинулась батькові на шию:
— Мама видужала!
* * *
Над морем нестримно буяла рання весна. Зелений ряст вкривав усе надбережжя, ліз на кручі, на прибережні скелі, ніби й сіре каміння сповнилось життєдайними соками й почало пестити на своєму суворому лоні перші ніжні рослини. Наче саме море вийшло з берегів і хлюпнуло на Слобідку зеленими хвилями.
Тихими вечорами спалахували на темному небі смарагдові зорі, але були вони не такі, як узимку, вони збільшились, налились тріпотливим яскравим світлом і, наче злетівши з високостей, низько повисли над морем і Слобідкою. З височини долітав часом на землю далекий гусиний покрик, летіли під весняними хмарами дикі гуси, курликали журавлі, і те призивне курликання довго бриніло в теплому й тихому повітрі.
Коли добре смеркало, Василь Васильович із дзвоном відчиняв скляні двері на ґанок і виносив свій "телескоп". Він дбайливо і любовно встановлював його на тринозі і скеровував на зорі. Дітвора рясним колом обступала Василя Васильовича, і заняття гуртка юних астрономів починалося.
Коли директор школи запросив до себе Омелька Нагірного, він був певний, що хлопець серйозно зацікавиться астрономією. Адже немає, здається, такої іншої науки, яка б мала стільки нерозгаданих таємниць, як астрономія. Василь Васильович не помилився. В гурток записались, крім Нагірного, Сашко Чайка, Яша Дереза, Галина Кукоба, Дмитро Озерков, Люба Скворцова і Стьопа Музиченко. Нагірного обрали старостою гуртка, і він з першого ж дня виявив себе найзавзятішим "астрономом".
… Омелько з нетерплячкою притулився оком до "телескопа". Які почування охопили хлопця, коли він побачив перед собою величезну жовту кулю місяця!
Мовчазна пустельна планета самітно пливла в холодному міжзоряному просторі. Омелько застиг. Затаївши подих, він дивився на безконечно далекі гори й ущелини, на круглі місячні кратери. Новий світ розкрився перед хлопчиною. І якими дрібненькими й жалюгідними здалися йому, мабуть, тієї хвилини всі "таємничі ліги" і всі "таємниці гіпнотизму" порівняно з цією великою тайною мертвої планети!
І разом з тим тріпотливе серце школяра наповнилось невимовною гордістю. Це була гордість за людину, за науку, за людей — учених, які створили могутні телескопи і вивчили кожну точку поверхні, описали й дали назву кожному кратерові на далекій нічній планеті… Людина вирахувала відстань до кожної зорі, людина вивчила їхні шляхи в світових безмежних просторах! І чи не буде він, Омелько Нагірний, тим першим міжзоряним мандрівником, що сміливо спуститься на ракетоплані на цю всипану кратерами бліду планету, яку звуть Місяцем?
Школяр не відривався од підзорної труби. Даремно його сіпали з усіх боків товариші.
— Дамо йому ще п'ять хвилин, — сказав Василь Васильович.
Він розумів, що творилося зараз в Омельковому серці. Він сам переживав ці хвилини німого захоплення, коли збільшена в багато разів планета наче наближалась до очей і її поверхня робилась приступною для спостережень. Коли Нагірний, нарешті, відірвався од "телескопа", він був ніби п'яний. Його очі блищали, наче в них снувалося місячне проміння. Обличчя трохи зблідло, голос звучав глухо, неприродно.
— Я був на Місяці, — тихо сказав він.
— Ну, і як там? — серйозно спитав Василь Васильович.
У відповідь Нагірний поривчастим рухом схопив директора за руку:
— Василю Васильовичу… Дякую вам…
Далі він нічого не міг сказати від хвилювання.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ,
з якого читачі довідуються, хто відвідує ночами шкільне горище
В напруженій глибокій тиші щось зашаруділо. В густій темряві раптом метнулось проміння від кишенькового ліхтарика і вихопило шматок брудної стіни. Світла стьожка лягла на дерев'яну підлогу, посунулась далі, освітила невеличке віконце, впала на купу потертого сіна… Чорна постать стала навколішки і, присвічуючи ліхтариком, уважно почала нишпорити в кутку.
— Немає, — незадоволено пробурчав голос Олега.
Це було горище. Горище двоповерхового будинку, де заховано скарб пана Капніста.
— Немає, — знову промурмотів Олег. "Тут і шукати ніде, — подумав він, — голі стіни навколо".
Гірке розчарування (в який це вже раз!) повільно залазило в серце. Чи не час покинути всю цю витівку? Але згадка про лист відганяла зневіру. Скарб, безумовно, існує. Справа тільки в тому, що Олег не вміє його відшукати. Такий уже капосний скарб — ніби зачарований, не дається до рук!
Хлопець, звичайно, не вірить у чари. Це — казки. Але ж і пан! Зумів-таки з Кажаном приховати — удень з вогнем не знайдеш, а вночі, мабуть, і шукати годі!..
Олег ворушив у кутку купу сіна. І звідки воно тут? Чи не постіль для невідомого з зеленими очима?
Ні, в сіні теж нічого немає. Світло від ліхтарика знову метнулось по стінах.
"А чи немає тут потайних дверцят?" — майнула думка.
Олег почав обмацувати холодну стіну. Е, дурниці! Які тут дверцята? Проте хлопець не кидав шукати. Він навіть у деяких місцях стукав. Коли є за стіною якась комірчина, то по стукові це можна взнати. І тоді… Комірчина, звісно, буде не порожня. Але як її знайти?
Олег захопився. Він стукає в стіну. І ось… Що це? Ні, це не стіна. Тонкі дверцята гудуть від стуку, як бубон. Серце в Олега мало не вискочить з грудей. Він усім тілом натискує на стіну. Тріщить дерев'яна перегородка. Ще невеличке зусилля. Ще…
Хлопець скеровує світло ліхтарика в маленьку кімнатку, її дверцята були майстерно замасковані в стіні. Хлопець стоїть на порозі. Скарб перед ним'. Важкі скрині стоять у кімнатці одна біля одної… В кутку товстелезні старовинні книжки в чудових шкіряних оправах. Які оповідання про мандрівки, про небезпечні пригоди ховають вони на своїх сторінках?
"Треба віддати в бібліотеку, — міркує Олег. — Треба, щоб всі-всі школярі прочитали…"
Із стелі звисає розкішна важка люстра. Кришталь міниться і блищить, наче фонтан з найкращих у світі діамантів.
— Це буде для піонерського клубу, — шепоче захоплено Олег. — От зрадіють піонери! А Василь Васильович скаже: "Ну, Олег, не думав я, що ти такий молодець! Чудовий скарб відшукав! Ми задовольняємо твоє прохання. Ти попливеш подорожувати на величезному криголамі. До Північного полюса, дорогий Олег! Я певен, що ти повернешся героєм!" — "Інакше не може бути, Василю Васильовичу, — відповість йому Олег, — я буду героєм!"
"А що ж у цих скринях? — думає хлопець, скеровуючи на них світло ліхтарика. — Що ж у цих скринях?"
Олегова долоня лягає на залізне віко скрині. Ой же холодна яка! Яка холодна! Як стіна! Стіна… Це зовсім не скриня… Долоня притулилась до холодної стіни.
І ніякої люстри нема…
Ніяких книг…
Ніякої кімнати…
Це були мрії. Тільки мрії…
Олег зітхає. Втома оволоділа тілом. Немає ніякого скарбу. Нічогісінько не знайде Олег. Хіба не можна поїхати на Північ, не здобувши скарб? Звичайно, можна.
Олег сідає на купу сіна в кутку. Він сидить у глибокій темряві і думає, схиливши голову. Він забув про все на світі. Він забув, що знаходиться зараз на порожньому горищі… Забув, що вже, напевне, ніч. Олег прийшов сюди, коли смеркло. Скільки він згаяв тут часу? Годину? Дві? Так, надворі ніч…
І зненацька хлопчині стало ясно, що нікуди він не поїде, ні на який полюс.