Мала вона тільки той обов'язок, щоб, як каталізатор, бути приявною на лекціях Миколи Віталієвича, і нічого більше. Чому, коли у нікого іншого з професорів не бувало такого "присяжного" свідка? Найпевніше, що була це форма своєрідної "цензури" чи догляду "за сепаратизмом", або, принаймні, за його "тенденціями". Якщо це справді було так, то треба зазначити, що "цензор" дуже мало надавався до своєї функції, бо до Олександри Максимівни Микола Віталієвич здебільша звертався по— українському й дуже з нею приятелював...
Ноель швидко повернулася з нотами, але, як звичайно, прийшла на лекцію непідготовлена. Професор помітив це з першого акорду. Напевне, вже раніш був чимсь роздратований, бо зненацька розгнівався на свою ліниву ученицю.
– Та що ж ви, власне, робите? Хіба ж ви не мусите вправлятися щодня? Ну, що? – Він діткнувся до теки, повної всяких нот. Та ж, мабуть, тека була не зав'язана, бо вона розтулилася і з неї пташками полетіли по бібліотеці білі аркуші. Микола Віталієвич підхопив деякі з них. У його очах з'явилось здивування, що враз перейшло в лагідний, приязний настрій.
– То ви це співаєте? – запитав він, несподівано звернувшись до Ноель по-українському, тримаючи в руці власну композицію "На що мені карі очі?" За нею вийняв із купи нот, переважно еспанських, знов своє "Ой одна я, одна". Переглядаючи далі, знову натрапив на українські тексти.
– Так ось чим, панночко, бавитесь, замість студіювати вправи, – уже жартував маестро. – А я бачу: ледача чужинка, дарма, що чорнобрива. І ви читаєте по-нашому?
Ноель, усміхаючись, хитнула головою.
– Ну, заграйте ще раз.
Тепер, схвильована несподіваною пригодою та милою ласкавістю професора, Ноель ще дужче почала збиватись у такті, хоч загалом легко й швидко "читала ноти з аркуша", що й бувало головною причиною її непідготовки до лекцій. Микола Віталієвич, помагаючи тримати такт, підспівував без слів мелодію п'єски. За якусь хвильку він відкинувся на спинку стільця й заспівав словами:
Зоря з місяцем над долиною зустрічалася...
Ноель обернулася і побачила, що її професор заплющив очі й співав, пишучи пальцем у повітрі невидні ноти. В першій хвилині не догадалась, що маестро виборсався з марудної шкільної праці й полинув
...на Пегасі невговканім аж там,
Де мрія сяйвом семибарвним світить,
Де із землею небо єдиниться
І де не знаєш, що є, а що – сниться...
Але потім поглянула на Олександру Максимівну й зрозуміла.
А тим часом Микола Віталієвич легенько відсунув ученицю від рояля, взяв акорд і заграв нову, прекрасно-трагічну мелодію з обірваними акордами.
До білої зорі дожидалася... Не діждалася...
Півгодина скінчилася. З-за дверей виглядала вже чергова учениця, що мала грати далі Миколі Віталієвичу. Та він зупинив свою гру, попрощався з Олександрою Максимівною, потис руку Лячерди і, перепросивши ученицю, що чекала черги, пішов до виходу, похитуючи головою.
Так Ноель була приявна при народженні прегарного романсу. Бачила те, що потім згодом розповідав їй другий славний український музика, Олександер Кошиць, про свою творчість:
– Ось не було пісні, і стала пісня!
З того часу Микола Віталієвич ставився до Ноель, як до знайомої. Розпитував про родину, про її походження, про те, де і як навчилася української мови, а одного дня приніс їй написані власною рукою ноти "Зоря з місяцем". Угорі був напис: "Моїй учениці".
І Ноель зберігала Лисенків автограф серед своїх улюблених зшитків аж до війни, на яку не взяла з собою й найдорожчих речей... Що любі речі?..
Нема вже давно й любих, любих лодей... Залишаються тільки самі згадки… І ця, що її так хочеться кинути пелюсточками запашними з далекого далека, мов скромну жертву на могилу Вчителеву. Хай полетять вони на Байкову гору в Києві, як летіли з рук давніх еллінів дорогим їхнім тіням в Елізіюм, як пливти з рук давніх наших прадідів до далеких "рахманів" на могутні гіндуські води...
Чомусь схвильована фактом, що бачила процес народження мистецького твору, Ноель майже не чула дальшої лекції з природознавства, або, як говорили з-московська, "естествєнной історіі", її дуже любила вона, пік само, як професор Копецького, що його безнастанно висміювали інститутки.
Був це правдивий "монстр" і унікум. Жив десь не в Києві, а на Ірпені, де над болотяною річечкою мав власну віллку й невелике господарство коло неї. Вкупі з дружиною вони жагуче любили звірята й тримали їх більше для своєї розваги, ніж для якоїсь іншої мети. Говорилось, що професорова ще цікавиться й окультними науками, але якими саме – інститутки собі не уявляли. Катря, довідавшись про те, відразу зложила вірш, що починався:
Він — аматор "єстєства",
А жона його не проста:
Коли він над мікроскопом
Вертить у мізку черепи,
То вона над гороскопам
Пише долю для курей.
Чи пані Копецька цікавилася гороскопами, цього не знав ніхто, аж про її "куряче господарство" ходили легенди, особливо про "чепці" па гребенях курей і півнів, що хоронили ті курячі оздоби перед відморожуванням у часі холодної зими. Взагалі, була вона, мабуть, дбайлива господиня, коли професор у мотузяній сітці, що її тягав за собою, мов рибалка, цілісінький день, мав склад таких речей, які бували хіба що в чародійних скриньках.
Пляшка з білою кавою, скляночка, загорнена в рушник, холодні котлети, кислий огірок, печене яблуко, пиріжки й булочки нашаровувались із дірчатою бляшанкою, повною жаб, із коробочкою скойок чи іриць. Живий півзомлілий рак часами апатично вигребувався з тих "чудес" на світ Божий, накриваючи собою слоїк, наповнений водою, де квапливо поринали великі жуки-плавунці і все інше, що було котись у Ноєвім ковчезі.
– Найбільші драми, mesdames, відбуваються в природі здебільша там, де їх найменше сподіваєтесь, – починав професор свою лекцію. – Вам, річ видима, добре знайома протоплазма...
І дарма, що, властиво, Копецький – правдивий аматор свого "предмету" – викладав майстерно й умів зацікавити інституток; названий "Протоплазмою", проте був предметом вічного глузування й дотепів. Уже самий факт, що він єдиний на цілий інститут нюхав табаку й робив це навіть на лекціях, викликав нестримний сміх і забаву. Але професор того всього не помічав. Здавалось, що він, котрий так майстерно й захоплююче говорив про неправду, насильство й зло в світі тварин і рослин, взагалі не був здібний помічати злого між людьми. Та ще було питання, чи помічав він самих людей?!
І тепер, закинувши голову, він надхненно продовжував:
– У цім дрібнім, невиднім неозброєному оку світі відбувається жахлива боротьба, відбуваються неуявні прояви насильства, з якими вам ніколи не доведеться здибатись у житті... Мільйони істот жагуче чіпляються за життя, нещадно переслідують одне одного за шматочок їжі чи життєві зручності нищать, калічать, по-ожирають! (він роззявляв, як міг, широко рота, щоб наявно показати жахливий процес "пожирання"). Під позірним спокоєм, що існує тільки про око, в цій прекрасній, часам аж чарівній природі, скрізь і всюди – страждання, неспокій, турботи й боротьба на смерть. Ось перед вами прегарний, блакитний став... А загляньте в нього...
Інститутки слухали, притаївши духа. Але по лекції Катря вже вияснювала, що слова Копецького були тільки алегорією. В дійсності ж той "прекрасний на погляд" став, де всякі жаби та іриці "пожирають" або, принаймні, калічать одна одну, а всіх їх наміряються знищити сині пажори-акули, – це ніщо інше, як інститут "благародних дєвіц" з його класовими дамами та іншим начальством.
8
НАПРОВЕСНІ
Поганські спомини. Поминальні проскурки. Оздоба церкви.
"Христос воскресе!" Великодня ніч. Останні лекції.
Нетерпелива Іза. Конклав. "Шпоньчин" жах.
Минали тижні Великого посту, наростали поважніші акорди Великої Драми, такої пам'ятної людству взагалі, та й не байдужої навіть і тій його частині, що не хотіла про це згадувати. Наближалася страсна седмиця.
Приходила вона вже на тлі весни, що наближалася й викликала в юних дівчаток вибухи безпідставних, тваринних радощів. Той контраст неначе все дужчав, немов природа сама не допускала людства до повної безнадійности, обіцюючи по смутку велику радість, що вже була ось тут, за дверима.
Ноель часто сиділа біля вікна з книжкою, якої не читала. Думки – невловні, неокреслені й нестримні – буяли десь далеко. Народжувались і зникали, мов весняні хмарки, мали різні обриси й барви та глухо в душі змагались, хоч і не творили дисгармонії. Бо ж іще такі живі були в пам'яті навчання черниць, містичні переживання в тім часі, коли ввесь Великий тиждень не було чути голосної мови, а вже й нічого казати про спів чи сміх. Дитячі душі завмирали на порозі Вічної Таємности і вічної перемоги Невмирущого. Згадувала Ноель трагічно-суцільні врочисті церковні співи, процесії Semano Santo (Святого тижня) й повні гарячого пориву "Saete" (співи-експромти на побожну тему), що в них перепліталося Божеське з людським, як вогненні гранатові квіти з темною зеленню сумних кипарисів. І в той час, як душа припадала навколішки ниць перед безкрайньою великістю Божої любови, –серце тремтіло поганською радістю життя й наливалося нею вщерть, як повна вина важка амфора, що її ледве можна втримати в руках. Годі донести її, хоч як ступай обережно, щоб не розхлюпати. Стати? Ні, треба йти вперед і треба донести своє вино в побожній прощі до закритої покривалом, як Саїська богиня, таємної мети життя.
Згадка про богиню зворушила хвилясто-тиху поверхню дрімаючих, але таких близьких споминів. Там, на сонячному Півдні, де все просякала поганська радість життя, там і стародавні боги були так близько від смертних, що навіть поміж стінами монастиря почували вони себе "своїми" чи, принаймні, "не чужими". Ніби й самі вони вклонились Воскреслому й увійшли в нове життя.
Черниці раз на тиждень викладали своїм вихованкам те, що в простодушній монастирській термінології мало назву: "L’histoire Sainte des Anciens" ("Святе Письмо стародавніх").
І фактично була це передмова чи вступ до Старого Завіту. Був це стихійний відгук, голос римських попередників, що кланялись латинським богам, додаючи до них культи грецькі та сирійські, занесені сюди римськими легіями.
Ноель зрослась із тими стародавніми "безсмертними", любила їх ще з дитинства, пам'ятаючи їхні наймення та зображення, які бачила в старому парку своєї бабуні, в бібліотеці маєтку, ще в тому старому гнізді, на Волині.