Ченці, що стояли півколом навколішках й тихо співали літанію конаючих: sancti angeli et archangeli... sancte Abel... стишили голос. Отець Герхард підсунувся до нього, не встаючи з колін, й обережно, як мати хворій дитині, підвів голову слабому. Зігнутий віком патер Сильвестр скинув свій плащ, згорнув його сувоєм й легенько підсунув під голову Нарцисові. Гвардіян перехрестив обох і щільно прихилися до конаючого брата, відмовляючи над ним молитву розгрішення:
— Indulgentiam, absolutionem et remissionem peccatorum...
Але брат Нарцис напружився, зібрав останні сили й досить голосно промовив:
— Бачив!.. Я бачив його!.. Тут він знову!..
— Кого бачив, брате? Кого запитав отець гвардіян.
— Дияво... — несамовито розпачливо зойкнув Нарцис, але урвав на півслові.
Піна пішла йому а уст. У грудях, у горлянці булькотіло. Він хрипів, як людина, котру душать за горло. Підкинувся всім тілом. Випростався й глибоко врився в товсту верству соломи, ніби сховався від незримого страхіття.
В святочній тиші пролунав тихий і рівний голос патера гвардіяна:
— Відійди, душе християнська, зі світу сього в ім’я Господа Отця Всемогутнього, що створив тебе. В ім'я Господа Христа...
Різкий удар молотка увірвався в тиху молитовну хвилю. За ним другий-третій. Хтось нетерпеливо й уперто клепав у браму. На рух гвардіянових очей двоє ченців підвелися і нечутно вийшли з келії... Всі інші, закаптурені й мовчазні, схилились над мертвим.
Бертольда не було ні серед тих, що схилились над небіжчиком, ні між тими, що вийшли відчиняти браму.
* * *
Для несподіваних подорожніх, що прибули до кляштора, брат госпітальєр попрохав у брата келаря лише два келихи гарячого, заправленого корінням вина та два шматки намащеного медом хліба. Відомо-бо, що й вино так не розігріє охололого, як липовий мед. Жодних інших підготов до прийняття гостей не робили: мабуть, подорожні завітали на хвилину.
На ранній службі Божій, першій по братові Нарцисові, ченці зауважили в темному закутку чужинця, не з їхньої країни. На вигляд це був слуга. Інших чужинців у церкві не було, хоч брат госпітальєр вночі брав підкріплення на двох... Це турбувало братію й заважало належно молитись за душу померлого.
По службі Божій покликано до патера гвардіяна брата Бертольда. І хоч байдуже дивився на старого Бертольд, все ж таки не міг не помітити, як за що ніч піддався патер Герхард, немовби повернувся до кляштора по кількох роках мандрівки.
— Прочитайте, брате! — подав гвардіян Бертольдові листа.— Читай вголос.
В листі; писанім розбірним почерком, доброю латиною стояло:
"В ім'я пресвятої Тройці й святої заступниці нашої Діви Марії — Ерентруда, абатиса й служниця Божа, високодостойному отцеві гнардіяноні, кляштору францісканському під Фрейбургом, привітання побожне посилаючи, молитвам своїм себе доручає.
Насмілюся ним листом своїм превелебність твою, всечесний отче, турбувати, бо інакше вчинити не смію. Сестра наша у Господі Адельвіна, що в світі злопам’ятної слави наймення Колумби мала, вчора ранком, з волі Всевишнього, земну свою мандрівку скінчила. А перед тим, як відійти в життя вічне мала видіння не інакше, як Господом їй послане, ясно бачила. Праведного життя та чистого серця була ця невіста Христова. Нe тільки ми, грішні сестри її в Господі, це стверджуємо, але ж і сам його милість пресвітлий єпископ наш, і навіть свята інквізиція це визнали.
У видінні ж своїм передсмертнім бачила сестра Адельвіна, як з вашого праведного кляштора дим чорний вихопився й стовп вогненний за ним у небо звівся. При тому тілесним носом своїм огидний і богомерзкий сморід, явно сірчаний, сестра чула. Чула ще й гуркотіння, як голос грому великого, мов тисячу громів, докупи злитих. І бачила — по тім громовищі страшнім — як стіни кляштора вашого, мов стіни стародавнього Єрихона, розпалилися й порохом розсипались. І лишилася тільки та частина нави храмової, де святий вівтар. Та на цвинтарі вашім нерушена зостала могилка свіжа, на котрій віночок з квіток немортики.
І ще казала сестра Адельвіна: бережіться! Пильнуйте уважно, стёжками покори Божої мандруючи. Супротивник відвічний не спить! Між вас він блукає. Між вас блукає! — так небіжка повторяла".
Далі йшли побожні формули на закінчення листа.
Гвардіян простяг руку за листом:
— Гріх і нерозум, брате, нехтувати попередженням Діви праведної,— проказав він,— Чи ж не так?
Бертольд мовчав, схиливши голову. Вчував досаду: певне, почнуться якісь перешкоди в праці, котра саме вчора вночі, нарешті, почала оживлюватись, захоплюючи його колишнім натхненням. Так отже ж, вирветься ота Адельвіна чи Колумба! Колумба, що її ім'я ще так недавно грало неокреслено-журливими струнами його серця, тепер була йому більш як байдужа. І те, що вже вмерла вона, не відбилось болістю в його серці. Навпаки, в голові гадючкою звивалася зла й глузлива думка:
"Але ж і дався взнаки той диявол ченчикам!.. Чого ж йому, Бертольдові, той нечистий ніколи не заважає? Про мене: хай би сидів у моїй лабораторії... принаймні роздмухував би вогонь у горні".
— Так, брате, будь там з вогнем обережніше. Сказано-бо: сатана не спить, а, мов той лев рикаючий, блукає, готовий поглинути...
Ледве вловлювало Бертольдове вухо гвардіянові навчаючі слова. В душі ж він кпив по-хлоп'ячому над гвардіяновими навчаннями й пересторогами. І звідкільсь здалеку його обвіяло давноминулим. Ось перед ним — замковий "Пілат" — джерело безупинно текучих, премудро-нудних навчань. А він — Бертольд... ба, ні — тоді ще Константин — слухає його цілими годинами, але ж таки достомитно не чує й слова... Не чув і тепер, лиш чекав на звичайне Герхардове закінчення:
— Йди ж у спокою, брате!
Але чекав марно: схвильований гвардіян ніяк не міг спинитись.
"Ну й розмоталася стара ветушка! Чисто псальми над мертвим вичитує",— переступав Бертольд з ноги на ногу. — ...Знайшла вже безсмертя, життя вічне...— знов за якийсь час відбилося в його вухах, й він тяжко зітхнув, а в духу глум задиркувато вишкірив зуби: "безсмертя блаженних", безсмертя кляшторних рефектаріїв. Там про цих "безсмертних" день у день гугнявлять, поки братія давиться немащеним горохом. І на кожен день року — мало не з десяток їх, тих "безсмертних", припадає. Тільки ж що навіть і той, хто їх описував, напевне про них уяви не мав..."
Іронія переходила її сарказм і пересмикувала його думки. А гвардіян все ще "вичитував". І раптом Бертольдові стало так ясно й самозрозуміло, що правдиве безсмертя не те, що його здобули "вмерлі за свою правду". Ні, безсмертя належить тим, котрі за "свою правду" вміли й мали відвагу посилати на смерть інших, не зважаючи на всяку мізерію довкола, йшли вперед, до своєї мети, не помічаючи маси покірних їхньому наказові рабів. Герой Македонський... Цезар... Карло Великий... Це — справжні безсмертні — і поза чернечими рефектаріями. Це —— герої, напівбоги, що здобули собі вічне життя через смерть інших...
Барви, образи, рухи — як шум на водоспаді — бушували в Бертольдовій уяві. Мінились, миготіли, осліплювали. На хвилину перед очима зачервонів пурпуровий плащ, змучене, кротке, божеське обличчя. Зв'язані руки, терновий, закривавлений вінок. Тихим відгуком, мов тінню голосу, десь далеко зітхнуло: "Ессе homo..."
Але те шепотіння враз вкрила хвиля переможних вигуків, що злилися в один тріумфальний рев тисячоголового натовпу: "Ecce deus!"
І на темному небі, небі віщуючім громовицю,— засяяла розпеченою міддю, облита сяйвом, сліпуча, велетенська постать: міцний, голий боєць переможець. Залізні м'язи. Волова шия. Бездумне, низьке чоло, бездушні, гордо-злісні очі. Схрестивши масивні руки па широченних випнутих грудях, твердою ногою і стояв той атлет на земній кулі, сповненій безпросвітною темрявою. А з темряви ревло:
— До дідька милосердя страхополохів! Геть із почуттям слинтяїв!.. Варавву!.. Дай нам Варавву!
Бертольд хитнувся й вхопився за руку гвардіяна.
— Ти хворий, брате? Чи, може, не спав?.. Що тобі?..Ну, йди вже в спокою. Тільки ж— чуєш?— як отямишся трохи, то віднеси зараз же гадючнику з сіллю патерові Бертрамові, що повернувся до нас уночі...
"Бертрам" — мов вибух, вдарило Бертольдові в тимпанні перетинки.
— Бертрам тут!..— Метнувся, але ж тепер вже патер Герхард затримав його на руку:
— Мило мені бачити, брате, милосердя твоє, що рветься до послуги, як олень прагнучий до джерела водяного. Але дай же доказати... Пошкодив собі патер Бертрам ногу в дорозі, й костоправові — братові — не схотів її показати, дарма що видко по всьому страждання його. Аж в обличчі змінився — тяжко й пізнати: мов і він — і не він! Просить лише твого чудодійного ліку з гадючника, що ним ти поміг патерові Цірінусові.
Весняною повінню затоплювала серце Бертольдове бурхлива радість. Кров булькотіла в скронях, рум'янець залив оливкове обличчя, рожевіли думки. З великим зусиллям примушував себе стояти на місці, радіючи всім своїм єством, що тепер одверто, з наказу самого гвардіяна він буде невідлучно при найдорожчій для себе істоті.
— Не кидай його,— докінчував патер Герхард,— коли треба, то й уночі. Будь йому за янгола-охоронця...
* * *
Вхопивши слоїчок з готовим ліком, Бертольд притиснув його до серця в своїй лабораторії, як приятеля, що привернув йому втраченого друга. Поглянув на світло: лік був прозорий, мов учора приправлений. Сяючи радістю, мов серпанком прикрита ліхтарня, Бертольд швидким кроком вийшов на коридор. Було перед полуднем, але темні хмари затягли сонце й під довгими кляшторними склепіннями стояла напівтемрява. Дзвонили кляшторні дзвони. Тихими повільними кроками в поперечнім коридорі посувались парами ченці. Каптури затуляли їхні обличчя, руки сховані в рукави, голови схилені. Бертольд, захоплений власними почуваннями, влетів у сумний провід.
— "Куди ж це вони? Таж на обід не ходять, і півдня ж ще нема?!"
Притримав за рясу останнього з проводу, що йшов сам, без пари. Був це патер Сильвестр,малесенький, зігнутий довгими літами. Він повернув свою суху, мов у мерця, голову, що трусилась на тонкій, жилавій шиї й трохи відсунув кобку назад. Безбарвні, колись блакитні очі глянули на Бертольда сумно й темно.
— Куди?.. Молитися за праведну душу брата Нарциса...
Нарциса, що саме тебе любив найдужче зі всіх братів,— зашамкав патер Сильвестр, поки похід на хвилину затримався, щоб дати першій парі ченців час ступити в присмерку на сходи.
Йдемо молитися, щоб душа Нарцисова праведна і за нас, грішних, заступилася перед престолом Всевишнього.