Ви надіялися від нас на допомогу, але для цього вам треба перш за все помиритися з Радянською владою. Всі ваші гріхи їм відомі, і така допомога стала б одною із причин для конфлікту. Вам треба спокутувати свою провину. Я розумію, шановний Гайсине,— принципи, гонор, дворянська честь. Чим скоріше ними поступитесь, тим буде переконливіше, що ви хочете прислужитися Радянській владі. А в органах, очолюваних вашим земляком, такі грішники, що розкаюються, дуже бажані.— І вже багатозначно закінчив: —Тоді ви можете надіятися і на нашу допомогу.
Присутність третьої особи заважала Гайсину почати з Джойсом одверту розмову. Не вірить він, щоб янкі, які тільки вчора посилали своїх солдатів задушити Жовтневу революцію, сьогодні обернулися в добрих дядів. Не повірить він і в те, що джойси, які раділи разом з ними із злиднів на просторах колишньої Росії, враз стали уболівати за долю людей, що набили білим і джойсам морду. Скорше за все, що ці ARA викликані не стільки бажанням допомогти європейським країнам, як для зміцнення економічних і політичних позицій США і для боротьби з революційним рухом, який ширився на Європу. Маневр хитрий. Він ладен допомагати їм у цьому. Проте нотація Джойса збила його з толку, збентежила. Він рвучко повернув до дверей:
— До цього легко додуматися і без вашої поради, сер. Але даруйте!
— Я ще раз питаю, згодні прийняти нашу пропозицію?
— Так ураз? Подумаю!
— І завтра теж о шостій заходьте. Надіюсь, що договоримось.
Щоб за ним не зачинилися сюди двері назавжди, Гайсин уже більш примирливо додав:
— Розумієте, наскільки це серйозно. Треба ще подумати.
— Ми теж подумаємо. А може, вже й подумали. Гуд бай!
Тільки пройшовши цілий квартал, Гайсин зметикував до кінця, чого від нього вимагають. Він мусить попрощатися з мріями вирвати Росію із рук чумазого, що збунтувався, має не тільки не перечити експериментові більшовиків, а навіть допомагати щ у цьому. Він мусить стати червоним. Стати "товаришем"? Гайсин зареготав так, що дівчатка, які поспішали кудись гомінкою юрбою, шарахнулися від нього. Якийсь вар'ят!
Чи то молоді личка дівочі, чи їхні дзвінкі й чисті голоси навернули його на думку до Людмили Забойської, а разом з тим і до її медальйона. Де вона? Чому її медальйон опинився у Зосі? Яке відношення до Людмили Забойської має ця шлюха? Зося теж ніби провалилася крізь землю, але він її будь-що знайде.
ПАПЕРОВІ КВІТИ
На далекій околиці міста, де гніздилася у хатках із віконницями ремісники, перекупки й візники, наймала собі кімнату і Зося. Одного вечора повернулася з міста не сама, а з гостем. Він був довговусий, у чумарці й чоботях. Надворі вже сутеніло, і вікна дивилися, як сліпий більмами.
— Значить, моя сусідка десь забарилась,— сказала Зося.— Ну, то й краще.
— Яка сусідка? — насторожився гість.— Я людина, знаєте, відповідальна.
— Не турбуйтесь. Вона більше сидить дома.
— А хіба не краще було б самій?
— Якби ви про це думали, коли платите.
Через сіни зайшли до хати. Гість заторохтів коробкою, спалахнув сірник і освітив його товсті пальці, обвислі вуса й вишиту сорочку. Маленькі очі нишпорили по стінах.
— Та де ж ваша електрика? — голос у нього був на днію тоненький.
Зося хутко налагодила лампу, і після другого сірника кімната наллялася жовтим світлом і припахом гасу. Попід стінами стояло двоє ліжок, над ними висіли фотографії і паперові квіти, а посередині кімнати стіл, завалений дротяними каркасами та готовими абажурами.
— Промишляєте? — запитав гість, потираючи волохаті руки.
— Мила.
— Хто, хто?
— Моя подруга Мила. По-нашому — Миля. А вона з благородних.
— На базар?
— В якусь крамницю здає.
Зося скинула з себе верхній одяг і, вихиляючись, почала роздягати гостя. В цей час із хатини вийшла струнка панна з тонкими рисами обличчя і рівним носом. На ній була сукня хоч і не нова, але пошита до смаку.
— Мила, ти дома? — здивувалася Зося.— От тобі й раз! Ну, викидайся на вітер. Бачиш, яке золото прийшло до мене — Іван Семенович Кваша пожалували. Відповідальний!
Гість блаженно посміхався й потирав руки, як перед смачною їжею.
Мила була червона. Великі її очі хворобливо блищали.
— Нікуди я не піду,— проказала вона тихо біля свого ліжка.— Мабуть, застудилась.—Вона зажмурилась і приклала до лоба тонку руку з довгими пальцями. Потім через плече спитала: — Ти знову взяла мій медальйон?
Зося на якусь мить розгубилась.
— Ні, не брала я твого медальйона.— Потім враз роз-приндилась: — Потрібний мені твій медальйон!
— А де ж він подівся?
— А я знаю? Може, хазяйчина дочка зцибрила. Вона така. Ну, викидайся на вітер!
— Нікуди я не піду.
— Ти на зло це мені робиш?
— У мене жар.— І вона впала на своє ліжко.
Зося брутально вилаялась, що гість аж голову втяг у плечі. Але й він почав умовляти її нетерпляче:
— Пішли б купили собі карамельок. Ось нате. По сьогоднішньому курсу це буде гривеник.
Мила мовчала. Тоді Зося сердито загримала стільцями й потягла гостя до свого ліжка:
— Киньте з нею балакати. Баришня розприндилась. Давайте гроші. Я сама збігаю за карамельками.
— А може... сьогодні нічого не вийде?
— Гривеника шкода, вийде!
Столом і поставленими на нього стільцями вона перего* родила кімнату. На стільці кинула своє плаття і сердито гукнула до гостя:
— Чого стовбичите? Роздягайтесь. Тільки гроші вперед.
— Не довіряєте,— образився гість.— Мені банк трильйони довіряє. Гривеника сюди прищитаємо?
— Ех ти, шкура,— презирливо сказала Зося. Гість засопів.
Мила важко підвелася з ліжка і вийшла до хатини. А коли повернулася з головою, обв'язаною мокрим рушником, в кімнаті вже було тихо. Вона знову прилягла на ліжко й склепила гарячі повіки.
їй здавалося, що вона не спала. Тільки годинник показував, що минула вже добра година. Прокинулася від чиєїсь руки, що куцими пальцями обмацувала її пазуху. Відкрила очі й побачила над собою круглу вусату голову. Кваша, полохливо озираючись на Зосине ліжко, шепотів:
— Баришня, тихенько, тихенько... Я вам ще більше заплачу... Яка ж ви гарненька... Дозвольте прилягти.
Мила зібрала всі свої сили і обома руками штовхнула Квашу, що аж підстрибнули його вуса, а задом він звалив усю Зосину споруду.
— Геть звідси... Не підходь! — закричала вона істерично.
Ошелешений Кваша підвівся з долівки і замахав руками:
— Тихо, тихо, панночко!
Але гуркіт розбудив Зосю. Вона зразу здогадалася, в чім справа, й розпатлана, мов фурія, підбігла до нього з кулаками:
— Так я вже тобі не до вподоби? Забирайся з хати, відповідальне опудало!
Кваша, навіть не встигши як слід одягтися, плечем відчинив двері і зник у сінцях. А Мила знову пірнула в забуття.
Щоб прийти нарешті до якогось висновку, Гайсин вирішив піти ще порадитись з одним знайомим по кадетському корпусу пз. В кадетському корпусі його вважали за розумного, принципового і чесного юнака і пророкували блискучу кар'єру на військовій службі. А він. на диво всім, під ч;к: Жовтневої революції перекинувся на бік червоних, хоч був уже капітаном гвардійського полку. Тепер командує у більшовиків якоюсь дивізією. Начальник дивізії, і тільки, бо персональних військових звань у Червоній Армії не вживають.
Така поведінка з боку гвардійського офіцера шокувала псе знатне офіцерство колишньої царської армії. Зорганізовані в денікінську армію, білогвардійські офіцери винесли Лому заочно смертний вирок. Гайсин теж брав у цьому участь.
"Знає про це начальник дивізії чи ні? — запитував себе Гайсин.— А коли знає, то як поставиться до свого колишнього приятеля. Не може бути, щоб їхня дружба не взяла гору над теперішніми способами пристосування кожного з них до життя".
З цими думками Гайсин переступив поріг особняка, в якому мешкав начдив. Зустріла його скромно одягнута жіночка і сказала, що Михайло Іванович на кілька днів виїхав у розташування військових частин.
Залишалося самому розв'язувати питання "Бути чи не бути?". Пішов за звичкою тинятися по місту. Правда, тепер у нього була мета — знайти Зосю.
Ця думка привела його на знайоме місце на березі річки. Але сьогодні не видно було тут ні вогнища, ні людей. Тільки вітер качав по мокрому піску віхті соломи, що була комусь за постіль, брижив холодну воду.
В такі хвилини тягло до людей. Біля них наче ставало тепліше,на серці, наче виправдувалось і саме існування.
Гайсин зійшов на Університетську гірку. Оглянувся. Як струна рівна, лежала вулиця. По ній бігли трамваї і машини, а в кінці схоплювалися клубки диму і чулися гудки паровозів. Рябіли вивіски. Мов повінь, текли люди, заклопотані своїми справами. Ще так недавно вони викликали в ньому мстиве бажання стерти їх на порох. Зараз він уже не відчував цієї злості, і це починало його бентежити. Значить, іти до Джойса і казати: "Я згоден!"
Біля входу до пасажу на залізних плитах щулився від протягу жебрак. Біля коліна стояла дощечка з надрукованим словом "Глухонімий". Він був рудий, брудний і волохатий. На колінах скімлило дитинча, вкрите виразками. Вигляд цього жебрака ніби став за краплину, від якої проливається вода. Гайсин враз оскаженів і ударив брудним чоботом жебрака в бік:
— А завтра комісаром будеш!
Від несподіванки "глухонімий" крикнув:
— РаклоІ Хуліган!
Але Гайсин уже посміхався: він, здається, знайшов відповідь для Джойса.
Ледь дочекавшись вечора, Гайсин знову поспішив до контори ARA. Але йшов розгублений: рішуча відповідь, до якої він був прийшов у пасажі, за день, на досаду йому, розвіялась. На кожному кроці він усе більше переконується, що Радянська влада стає формою правління, за яку народ буде боротись. Не тільки голодні селяни, а й робітники ремствують на нестачу найбільш необхідного, а спробуйте зачепити цю владу, як одні хапаються за коси, а інші за рушниці. Інтервенція чотирнадцяти держав не могла поставити більшовиків на коліна, то що можуть вдіяти армії безбатченків, яких наймає Антанта? Заради бельгійських, французських чи англійських компаній ми, дурні, будемо накладати головами, а наші діти і онуки виплачуватимуть їм "видатки" на війну. Ні, треба братися за розум!
На цей раз він уже більш рішуче зайшов до кабінету. Джойс сьогодні був привітніший, ніж учора. Навіть подав йому стілець:
— Прошу, капітане.
Гайсин був зворушений такою увагою і вирішив скоріше порадувати господаря.
— Ну, товаришу Джойс, пробачте — містер Джойс, багато передумав я за цей час і вирішив твердо...
Джойс кивнув головою:
— В цьому я переконався ще вчора: ви непорушні, як скеля.