Там списано все по правді. Памятай добре, що я тобі, синку, кажу...
Від того дня Остап став сумний. Йому жаль стало доброго діда. За смерть він йому ніколи не говорив, аж тільки тепер. Від того великий сум заліг йому на душу. На діда дививсь з страхом і жалем, наче б бачив його послідній раз. Остап не знав, як чоловік умирає, бо не бачив того. Дід, певно, знає се добре... Йому тепер прийшлося тяжко жити.
Дід нездужав. Цілу зиму дуже кашляв і не злазив в лежанки. Про все мусів дбати Остап. Аж з весною старому полегшало. Як пригріло сонце й розтали сніги, як трава стала виколюватись і бжола забреніла, дід вийшов на двір, підпираючись палицею й став ходити по дворі, гріючись на сонці. Він страшно змінився. Згорбився, голова та руки тряслися, та дуже змарнів. Він присів на камені під печерею й похнюпив голову.
— От, славити Бога, діду, тобі вже легше, говорив зраділий Остап. — Буде тепліше, то подужаєш зовсім. Я тобі меду з льоху принесу.
— Сідай тут біля мене, мій синку любий, сідай, я на тебе подивлюся, ти моя втіхо, підпора моєї старости...
Остап присів біля ніг старого й дививсь йому в старечі очі, а дід гладив його кучеряву голову.
— Мені, справді, може влітку полегшає, але тієї зіми я вже не переживу... Мені пішло вже на вісімдеся.ь шостий. Моїх ровесників вже, либонь, нема на світі...
В ту мить схопилися з землі пси й полетіли, сердито, наїживши шерсть, вздовж потічка...
— Що се? — спитали один одного.
— Бери, синку, рушницю, а мені подай другу. Сим боком ніхто до нас не заходить. — Старий підвівсь і випрямився. Остап приніс рушниці й побіг за псами.
— Далеко не відходь, чуєш?
А тим часом пси гавкали завзято, чути було голоси:
— Пугу! пугу!
— Хто ви? — кричав Остап, — Не наближайся, бо далебі стрелю!
— Краще ти приклич собак, — гукав хтось за кущами.
— Остапе, приклич собак, — гукнув старий, се козаки. Остап послухав. Пси перестали гавкати, а за хвилину вийшли з Остапом з-поза кущів два козаки, ведучи ва собою коней.
— Здоров, діду Охріме! Чолом тобі б'ємо, — гукали козаки, вимахуючи шапками...
— Справді! Далебі! так це ви, — говорив, врадівши, Охрім, і поклав рушницю на землю.
— Чого так забарились? — Остапе, бери від них коней та проведи в стайню. Се ж твій батько Карпо Кожушенко, а той то його товариш... От гості любі, в хату просимо!
Остап не знав, чи радіти, чи сумувати... Він увяв коней і повів у стайню та розсідлав їх, а козаки за той час стали вітати старого...
— Як раз в пору прийшли. Мені вмірати пора, то я страх стурбувався, що з хлопцем буде...
— Ти справді, діду, підтоптався, а Остап виріс, мов дубок той. Гарно виховав, спасибі!
— Я повинен тобі його віддати, та бачите, зо мною погано. Я вже... не в силі... води собі взяти... не то що. Підождіть... поки мене... поховаєте, а то сам... загину... — Старий розплакався...
— Заспокойся, діду. Ми щось інше загадали... Ти казав колись, що б ти приймака прийняв. Ось тобі приймак, мій побратим, бери його...
— Хіба б ви розлучилися? побратими?
— То ж бо й в. Ми заприсягли собі до смерті не розлучатися, та баба перебила. Мій побратим закохався в дівчину та й засватав, а задля дівчини й товариша покидає. Ну, що ж робити! Ото ж він загадав одружитися з своєю Ганною, та до тебе прийти за приймака, хіба що ти не схочеш баби на твоїм зімовнику...
— Невже так? — скрикнув старий, от Божа благодать! Поблагословив мене Господь на сконі моїх літ дітьми.
— Ходи, мій сину, хай обійму та поблагословлю тебе. Старий, плачучи з радости, обіймав Максима.
— Хоч на весіллі не погуляю, то коли ти приїдеш сюди з своєю княгинею, ще заграю на бандурі та любуватись буду, як ви обоєчко танцюватимете... Господи! Тобі слава! Який я тепер щасливий! Гей, Остапе, а чого ж ти там приріс?! Ходи сюди, гостей приймати... Ото радість... Гарно ви се вигадали!
Старий наче помолодшав, випрямився, лице повеселішало, вигладилося... погладив вуса...
— Мені б поголитися слід. Не голився цілу зіму. Виросла борода, мов у цапа.
Підійшов Остап:
— Я, діду, коням сіна давав.
— Здоров будь, синку, сказав Карпо, — от хлопець, хоч куди козак. Став його обнімати...
А тим часом дід Охрім, не зважаючи на свою неміч, порався біля печі, щоб гостей нагодувати. Остап його виручав... Як козаки підкрепились, питає старий:
— Що на Україні чувати?
— Та погано, — говорив сумно Карпо. — Руїна. Народ обороняється, як може й гине серед заколоту. Тільки й слави, що Запорожжя. В гетьманщині нема ладу. Старшина козацька до панства тягне, в царя та бояр ласки запобігає, хоч і на Польщу оглядається, а простий народ в Москві бачить увесь свій порятунок. А Москва впинає щораз глибше свої кігті в українське тіло.
— Від Москви не ждати нам спассння, — говорив дід Охрім. Був я при переяславській умові. Здавалося, гаразд буде під московським православним царем, а потому ту умову нищчили пункт за пунктом. Наших найкращих людей в Сибір загнали, й то зрадою, без суду. Згадати страшно.
— Я кажу, що ні на кого не можна покладати надії вкраїнському народові, тільки на власні сили, — казав твердо Карпо.
— І я це кажу, щоб лиш єдність була, щоб Бог послав нам такого чоловіка, щоб здолав усіх з'єднати, а тоді нам ніхто не страшний. У нас буде така сила, що й Москву й Ляхів проженемо з нашої хати, а Туркові скажемо: зась! А що ж ви, козаки, тепер робите?
— Ворога б'ємо по давньому. Татарву шарпаємо, панів польських караємо, часом і Москві достається.
— Така робота нічого не варта. Коли навкруг себе крутитимешся, то не далеко зайдеш... Вам би поперед усього розбити одно, а тоді вже обертайся на друге...
— А хто ж би, по-твойому, мав бути перший? — питає Карпо.
— У давнину нам треба було поперед усього здавити татарщину й зайняти Крим та там запустити корінь. Воно може б і тепер не було пізно. Та тепер нема вже такого завзяття на татар, бо вони теж охляли... Тепер би прогнати з правого берега Дніпра всю шляхту — панів, щоб уп'ять козацтво розрослось та в пірря поросло. Та тільки те козацтво має бути без високої, панської старшини, без реестра, щоб усі були вільні та рівні. А впоравшись з Польщею можна б і за Москву взятись... Та до такого діла треба голови розумної та щирого серця...
Довго так балакали. Тепер ще холодно було спати на дворі.
Козаки постелили собі в першій печері. Другого дня, тільки на світ поблагословилося, Карпо з Максимом вже вирушили.
Старий покликав Остапа та й каже:
— Нам, синку, незабаром прийдеться розлучитись. Коли приїде сюди Максим з жінкою жити, ти поїдеш з своїм батьком на Січ. Про мене ти будь спокійний. Мої приймаки будуть мене доглядати добре. А тобі в світ треба, розуму вчитися, слави добувати...
— Хіба ж мені, діду, біля тебе недобре? — говорив засмучений Остап. Хай живуть тут і Максим а жінкою, я їм перепиняти не буду.
— Не в тім діло. Тут могло б жити двадцятеро людей, і не були б голодні, та тобі годі тут сидіти. Поїдеш з батьком на Січ, так мусить бути для твойого добра. Ми більше не побачимось. Згадуй мене в молитві, бо я до тебе щирий був і дуже тебе люблю.
Остап став плакати, обнімаючи діда за шию:
— Дідусю, не проганяй мене від себе.
— Я не проганяю, а так мусить бути. Ти маєш бути козаком, а не свинопасом. Не в лісі тобі вікувати, а серед світу широкого, для України треба щось зробити, бо се святий обов'язок кожного. Я вже не піду, своє відслужив. Тепер саме твоя черга. Так воно, дорога дитино, для України так треба, чуєш? А там, на широкому світі, не дай заманитися спокусам сатани, не зляшись, не змосковись, не дай панам заманитись на почести й багацтва, а служи вірно свойому народові, тій бідній неньці Україні, розшарпаній на шматки, пам'ятай, що лиш той тобі брат, хто твоєю мовою говорить, однаково з тобою Богові молиться; той тобі брат, хто не пан, чи він польський, чи московський, чи козацький. А коли так житимеш, будеш щасливий, а я з могили буду тебе благословляти. Пам'ятай, Остапе, що коли б ти відступив від сього мого заповіту, то я, хоч як тебе люблю, прокляну тебе, як Каїна. Так. моя дитино, люба, — ну, обніми мене кріпко й не протився моїй волі, бо така й Божа воля. Мною й так не довго потішився б ти... в мене кожний день дарований... не довго вже того віку — ну, не плач...
Вони обоє заходилися порядкувати першу печеру для прийняття молодих. Остап заспокоївсь і приготувався до свого від'їзду.
Минуло з того часу два тижні. По зимі й сліду не стало. Усе зазеленіло, замаїлось, мов у раю. Старий з весною прийшов трохи до себе.
Над'їхали сподівані гості на трьох конях. На однім сиділа гарна чорнобрива молодиця Ганна.
Старий не знав уже, що робити з радощів. Поцілував усіх та й повів у хату. Молодиця цікаво до всього придивлялася. Вона була сирота, не було їй за ким тужити, жалувати. Старого полюбила вона відразу, їй тут дуже подобалося, тому що тут було захистно. Трохи налякалася, переходячи печерою над потоком, але се скоро минулося. Їй здавалося, що йде до пекла, а вона попала в рай...
Розділ 8
Третього дня після того держав Максим перед печерею пару осідланих коней, а старий Охрім держав в обіймах Остапа й плакав. Його серце кривавицею обливалось, коли прощався з своїм любим хлопцем. Карпо стояв збоку й собі втирав сльози.
— Нічого вічного на світі, — заговорив старий, пускаючи Остапа. — Щаслива вам дорога, Боже вас благослови! Пішли.
Старий хрестив їх, поки не сховалися за кущами ліщини. Максим відвів їх аж до печери.
— Прощай, побратиме! прощай!
Обнялись обоє сердечно. Максим поцілував ще хлопця, й вони пішли в печеру.
На дорогу вирядив старий обох мов на весілля. Подарував багату одежу й зброю. Та Остап такий сумний був, що сі подарунки його не займали.
В тій печері він не був ніколи. Йому аж страшно стало в тій пітьмі брести водою.
Вийшовши на світ божий, вони посідали на коней і їхали зразу на південь, поки не здибали пригожого місця до переправи. Тут перейшли на другий бік і опинилися в степу. їхали мовчки. Остап такий був занятий недавною минувшістю, що ні на що не звертав уваги. По дорозі здибали руїну селищ і панських замків. Карпо пояснював йому, від чого се сталося. Козаки карали панів і руйнували замки. Пани відплачували тим, що палили, руйнували села...
Це вирвало увагу Остапа з задуми.
— А де ж люди поділися, що тут жили? — питає.
— Кого не зарізали, не повісили, то пішов світ за очі.
— І довго, таке тривати буде?
— Поки всіх панів не виженемо...
Їхали днями, ночуючи в степу, поки добралися до Дніпра.
Остап, побачивши таку велику ріку, не міг досить надивуватися: йому здавалося, що стоїть уже над берегом моря.
— Се Дніпро-Славута, — пояснював Карпо, — перехрестись сину...
Добились нарешті на Січ.