З одного боку — повага за безперечні успіхи, найвищі оцінки за всі чотири курси навчання, грамота від самого міністра за наукову роботу, натяки керівників кафедр на можливість запросити Карналя до себе в аспірантуру. А з другого — насторожене недовір'я, уперте переслідування за ймовірні гріхи, звинувачення в недозволених намірах, прозорі натяки на його біографію.
Останнє обурювало Карналя найбільше.
— Яка біографія? — кипів він перед Кучмієнком.— Я в шістнадцять років пішов на фронт. Багато знайдеш таких? Тобі ж було двадцять, а не шістнадцять!
Кучмієнко стріпував чубом тепер не легковажно, а солідно, з якимсь прихованим значенням.
— Головне не в тім, як почати війну,— повчально казав Карналеві,— а як її закінчити. Ти не зумів достойно закінчити.
— Трагічний випадок.
— Після трагічних випадків не лишаються живими.
— Ти звинувачуєш мене в тому, що я живий?
— Ти зберігся, а це вже трагедія іншого порядку.
— Але ж і ти зберігся!
— Я належу до переможців, а ти...
— Цікаво, до кого ж належу я?
— Ти до врятованих.
— І врятував мене ти.
— Можна сказати й так.
— Інтенданти мене не рятували.
— Я був серед воїнів, не забувай.
— А я серед убитих. А тепер воскрес, щоб жити знову, жити за моїх товаришів і зробити щось у житті також і за них, чорти його бери. Затям це собі, Кучмієнку!
Кучмієнко був добрий і великодушний.
— Чудний ти, Карналь. Я ж хочу для тебе краще. Нам аби ідейність.
— Чому ти вважаєш, ніби лише ти маєш те, що називаєш ідейністю? — обурювався Карналь.— Звідки таке виняткове право?
— А хто ж тоді й має, як не я? — щиро дивувався Кучмієнко й знову стріпував чубом.— Раз я тебе критикую, а не ти мене, то виходить, що в мене є таке право. Для тебе ж роблю як краще, а ти не розумієш через свою впертість. Спитай кого завгодно, і кожен тобі скаже про твою впертість.
— Без упертості вченим стати не можна.
— Ще й невідомо, хто стане вченим, а хто ним не стане.
— Чи не наміряєшся ти стати вченим? — сміявся Карналь.
— Побачимо, побачимо,— поплескував його по плечу Кучмієнко,— все може бути.
— Тоді я б не хотів бути в науці.
— Будемо вважати такі заяви передчасними. Ти даремно гніваєшся, Карналь. Ми ж з тобою друзі. Згадай перший і другий курси, згадай, як відбивалися від вовків. Як гранатами од фашистіві Нікому не вдасться мас посварити і роз'єднати. Дивуюся, як ти цього не розумієш.
— Іноді мені починає здаватися, що ти знаєш навіть те, чого знати неможливо, і маєш від цього найбільшу насолоду. Тобі легко жити, Кучмієнку. Мабуть, ти й умиратимеш, як один великий англієць,— співаючи. Але я вмирати не збираюся ні співаючи, ні плачучи.
Вони розходилися, хоч Карналь знав, що ненадовго й недалеко.
Хоч як дивно, але сам Кучмієнко перший приніс Карналю звістку про те, що до їхнього університету приїхав той самий ленінградський професор Рем Іванович, який так високо оцінив Карналеву студентську роботу.
— Прочитає в нас лекцію про числа Ферма,— повідомив Кучмієнко з таким виглядом, ніби він тільки те й робив, що думав про числа Ферма і мав намір спростувати Ейлера, який у свій час спростував Ферма.— Ти ж знайомий з ним, Карналь. Він тебе хвалив, вибив тобі грамоту від міністра.
— Знайомий так само, як і ти.
— Не мене ж хвалив — тебе.
— До речі, професор доволі прихильно ставиться до кібернетики і до Вінера.
Кучмієнко зареготав.
— Коли б я був професором, то теж дозволяв би собі такі фокуси! Йому що? Він знаменитість! А от спробуй ти виплутатися з сітей лженауки, і виявиться, що без допомоги твого друга Кучмієнка ні руш!..
На лекцію вони пішли разом, відчепитися від Кучмієнка Карналь не зміг. Професор був лобатий, міцно.збудований, схожий не на математика, заглибленого в теорії, а на залізного практика, партійного або державного діяча. Енергія так і прискала з кожного його поруху, слова буквально били студентів — докоряв за нездарність, за посередність, за розумові лінощі, ніби саме зібрані в актовому залі студенти фізмату винні були в тому, що триста років ждуть свого розв'язання проблеми, запропоновані Ферма. Це був не просто вчений — борець, агітатор.
Він міг примусити забути все на світі, забути про всі плани й кинутися мерщій вирішувати невирішене в математиці, про що саме казав професор.
Під час своєї бурхливої лекції професор чіпко обмацував поглядом аудиторію, ніби шукав когось. Карналь, холонучи серцем, вирішив, що той шукає саме його, і знітився. Йому хотілося заховатися під стіл або хоч за спину Кучмієнкові, але професор жодного разу не зупинився на ньому поглядом, частіше його очі затримувалися на Кучмієнку, бо той сидів виструнче-ний, високий, час від часу картинно стріпував своїм прекрасним чубом і з таким захватом пожирав очима професора, що той мимоволі мав би зарахувати його до своїх найпалкіших прихильників.
Студенти були так приголомшені ерудицією і наступальним пафосом ленінградського професора, що не спромоглися на жодне запитання. Проректор по науковій частині, який представляв гостя перед початком лекції, подякував йому, і на цьому зустріч мала б закінчитися, але професор жестом пам'ятника викинув руку наперед, сказав, звертаючись до всіх:
— Коли тут присутній студент Карналь, то я б просив його залишитися.
Всі погляди звернулися до Карналя, він почервонів, повільно підвівся і серед загальної тиші підійшов до професора. А за ним, як тінь, ніби прив'язаний, посунув Кучмієнко. Це було так несподівано, що студенти не ворухнулися, чекаючи, чим закінчиться ця досить кумедна ситуація. Проректор, тихий, спокійний чоловік, ніяково протирав окуляри, а ленінградський гість, видно, впевнений, що Карналь саме той високий і гордо-чубатий, завчасно радіючи своїй проникливості, спитав насмішкувато переднього, пригорбленого, розцвіченого рум'янцем ніяковості:
— А ви теж до мене?
— Я Карналь,— сказав справжній Карналь.
Провидців не можна ні осоромити, ні засоромити. Професор миттю накинувся на Кучміенка:
— А ви? Хто ви і що ви?
— Я друг Карналя.
— Прекрасно. Вітаю вас і заздрю. І миттю переключився на Карналя:
— Виберіть час і зайдіть до мене в готель. Я зупинився...
— У Лондонській,— підказав проректор.
— Номера не пам'ятаю, там спитаєте.
— Теж мені математик, не може запам'ятати, в якому номері готелю зупинився,— бурмотів ображений Кучмієнко, протискуючись слідом за Карналем до виходу.
До готелю Карналь так і не зібрався. Йому завжди бракувало рішучості в останню мить. Згадував лобатого професора, його манеру трибуна, енергійну наступальність і розумів, що не має про що з ним говорити. Такі люди не знають і ніколи не захочуть довідатися, що таке непевність, сумніви, їм невідомі глухі кути, вони не лякаються переслідувань, високе сонце істини сяє для них незгасно, і вони йдуть до неї, незважаючи ні на що. А хіба він, Карналь, належить до таких людей?
Коли вже вони мали познайомитися з професором саме на теорії ігор, то Карналь з повним правом міг би сказати, як англійці: коли ти не можеш робити того, що тобі подобається, то хай подобається бодай те, що ти робиш.
Але професор належав до людей, які не відступаються від свого. Він покликав Карналя вже не до готелю, а на третій поверх гуртожитку, де в двох маленьких кімнатках жив разом із своєю молодою дружиною, привезеною, як казали, з Грузії, секретар університетського парткому Проичеико.
Якийсь студент-першокурсник постукав у двері кімнати Карналя й сказав, що його просять до Пронченка. Пронченко був кандидат наук, він вів на їхньому факультеті семінар з механіки, але Карналь не відвідував семінару. Пронченка знав лише зовні. Дуже високий і дуже вродливий чоловік, очі, як на візантійських іконах, завжди ледь усміхнений, все обличчя випромінює доброту. Як і всі фронтовики, ходить в офіцерській формі. Розповідали, що він був танкістом, горів у танку, має багато орденів за фронт, хоч ніколи чомусь не носив навіть колодочок. Може, через скромність, а може, щоб не надто вирізнятися серед тих викладачів, які на війні не були,— хто через похилий вік, хто через хворощі, хто "заброньований", як цінний спеціаліст, до яких Пронченко належати не міг, бо захистив дисертацію вже по війні, вийшовши з госпіталю, де лікувався так довго, що встиг познайомитися з своєю майбутньою дружиною, закохатися в неї, вона закохалася в нього, і ось так вийшло, що цей гарний українець викрав прекрасну грузинку з Тбілісі й привіз її сюди. Дружину Пронченка студенти часто зустрічали в гуртожитку, вона була так само вродлива, як і чоловік, очі в неї трохи сумні, темні, задумливі, обличчя ласкаве, і вся вона якась ласкава, з кожним віталася, так ніби була їм сестрою або однокурсницею, хоч нічого спільного з студентами не мала, викладала в школі мову й літературу, завжди носила стоси зошитів, які мала перевіряти й на які математики зловтішно вказували філологам: ось ваша майбутня доля.
Коли ти вже п'ятий рік в університеті, то можеш більше або менше знати про кожного викладача. Ясна річ, про ректора чи університетських проректорів знання твої відповідно більші, так само трохи більші щодо Пронченка, який викликає не меншу цікавість, ніж сам ректор, але все це так звані паралельні життєписи, евклідова геометрія, ніяких схрещень, ніяких дотичних з життям-буттям якихось рядових студентів типу Карналя воно не має і не може мати. І зненацька Пронченко запрошує Карналя до себе додому! Щоправда, теж у гуртожиток, у такі самі кімнатки, як і в студентів, так само стоїть у черзі до загальної плити дружина Пронченка Веріко Нодарівна. Але водночас існує грань, яку перейти не дано нікому. Для справ у Пронченка є кабінет в університеті, наукові питання вирішуються на кафедрі й у деканаті, і в ті дві кімнатки в гуртожитку можуть ходити до Пронченка лише найближчі друзі. А який же йому друг Карналь, коли вони до пуття й не знайомі?
Карналь не любив, коли його кудись кликали, не дуже любив навіть коли запрошують. Бо ж однаково вчував загрозу для власної свободи* відразу переставав належати сам собі, мовби переходив у чужу власність, і все його єство протестувало, бун-тувалося, ремствувало. З часом у нього виробився спротив до будь-якого примусу, зазіхання на свободу вчинків він убачав навіть тоді, коли доводилося кудить їхати.