Гомер теж охає, проте не замовкає, голосно кидає розбійникові зневажливе:
— Мав би я очі — хоч би раз-разочок глянув на твою паскудну душогубську пику!..
Гомерові за себе байдуже. Бо не на цій дорозі, то на сусідній зустріне смерть — хіба не однаково? Це ж не те, як колись його вели до смертної скелі в Евбеї. Уже він що міг — зробив на цім світі. А більшого звершити, певно, не дано. І таки не дано... Бо ні сили, ні натхнення не залишилося. Що ж, випало так — то, може, й краще: ніхто не дорікне, що його пісня вже набила оскомину, що його вогонь давно зачах, що він сам з кожним днем стає все більш нікому не потрібен... Та болить за оцих людей, що лежать пов'язані поруч з ним. Він відчуває їх часте дихання, їх затяте мовчіання — йому болить за них! Вони чесно робили свою земну справу і ще довго так само чесно робили б її. Вони навіть його, сліпця, не зобидили жодним словом. А хлоп'я-поводир — то й зовсім невинна душа. Чим же він прогнівив безсмертних олімпійців, що ті відмовили йому у своїй ласці?!
Тим часом рожевоперста Еос відчинила ворота, і з берегів Океану виїхав на небо в золотій колісниці світлосяй-ний Геліос. І пойнялися золотом вершини гір, і бризнули іскристим сяйвом роси на травах. І пробуджена земля радісно заспівала-задзвеніла тисячами флейт.
— Обшукати куріпок! — лунає команда старшого. Гомер здригається. Йому здається, він колись уже чув
цей голос. Десь він його вже чув. Проте як не напружує пам'ять, пригадати так і не може.
Кроки ватага шурхотять усе ближче, ближче... І тут несподіваний вигук:
— Хлопці, та це ж Гомер!
Розбійники скупчуються довкола старшого. Підходять і ті, що в'ючили ослів та мулів. А ватаг здіймає руки до неба:
— Ось Геліос свідок, це сам Гомер! Похоплюється:
— Та розв'яжіть їх! Усіх, усіх розв'яжіть! І поверніть усе забране. Тут Гомер, розумієте?! Земля нас не прийме, якщо зобидимо Гомера...
І вже сам полосує ножем по мотузці, якою зв'язаний сліпий аед.
— Я — Евпейт. Пригадуєш? Евпейт. Ти мене в Дельфах благословив на вільне життя. Пригадуєш?
Гомер пригадав той день у священному місті срібнолу-кого Аполлона. Пригадав, як просив у нього поради чоловік, який недавно втратив сім'ю і на якого чатувало довголітнє рабство за борги. Тоді він, Гомер, сказав тому чоловікові своє звичне: "Не хочеш бути рабом — не будь!"
І зовсім не було радості від того, що руки звільнилися від мотузки, що його життю ніщо не загрожує. Було гірко і до страшного порожньо на серці.
— Хіба я радив тобі йти в розбійники? А Евпейт усміхається:
— Радив, Гомере, радив. На цьому світі всі люди — або раби, або розбійники. Інших немає. Хіба хоч до одного владики прийшло багатство від чесного поту? Щось я не помічав у багатих мозолів на руках... Ти благословив мене не бути рабом — чи не так? От я і став розбійником.
Евпейт щиро радіє зустрічі з Гомером. Навіть такій, розбійницькій зустрічі. І щиро похваляється:
— Тепер я сам багатий. Я можу не те що повернути своєму колишньому владиці п'ятнадцять биків — я Можу купити владику з усіма його домочадцями. Але боргу тепер не віддам. Дзуськи! Тепер владика ще мені заплатить, якщо я його перестріну зі своїми хлопцями на дорозі.
— Але живуть же люди й чесно. Не раби, не розбійники, а живуть! — вигукує Гомер.
— То — святі, то — такі, як ти. Таким поклонятися треба. А я не святий, я — як і всі.
Розбійницький ватаг несподівано ляскає себе долонями по стегнах:
— Чекай! Це ж караван не твій? Ну, я так і знав, що ти тільки з порожньою торбою. Хочеш, я подарую тобі цей караван з усім добром? Ні, ні, твоєму переляканому купцеві я нічого злого не зроблю. Я просто куплю в нього весь караван і віддам тобі. Ми з ним сторгуємося, не переживай... Чи, може, насипати грошей у твою поношену торбу? Вибирай сам — що тобі?
Гомер мовчить.
— Невже нічого не хочеш? — дивується Евпейт.
— Хочу,— нарешті мовить аед.— Хочу, щоб тебе гроші не зробили сліпішим за мене... І йди собі, а то караванові вже пора в дорогу...
Через якийсь час, як люди купця Меандра трохи оговталися після нальоту розбійників і примостили на носилках важко пораненого охоронця, караван пішов далі. Але перш ніж подати знак передньому погоничеві рушати, Меандр упав ниць перед Гомером і обхопив його ноги.
— Прости, — молив сліпця.— Якщо можеш — прости. Винен я. Перед богами і перед тобою винен. Не казала тоді мені Єлена тих слів. То все Аліферс. То все його придумка. Він мені тоді сорок п'ять бичків-дволіток дав за те, щоб я скоріше тебе з поліса забрав та подалі спровадив... А з Єле-ною я навіть балачки не мав... Прости мені, Гомере...
Сліпий аед рвучко нахиляється, хапає купця за плечі, стискує, мов кліщами, трясе перед собою:
— Ти!.. Ти!..
Не знаходить слів.
— Ти!..
— Прости...— белькоче Меандр.
Чи то крик, чи стогін виривається в Гомера. Ніби не з уст, а десь із глибини душі.
Потім руки обм'якають, Гомер відпускає плечі купця. Понурює голову і так стоїть. Довго стоїть. Тоді стиха мовить:
— Ех, Евпейте, Евпейте! Чому ж ти нас не перестрів двадцять років тому?...
* * *
Управитель тінню прослизає до Аліферсової спальні:
— Дозволь, господарю.
Видно, давно чатував, коли господар прокинеться. Бо щойно той звівся з ліжка, як управитель уже виріс у дверях. Аліферс, смачно позіхаючи і потягуючись, нерозуміюче кліпає:
— Чого ще? Я не кликав.
Навіть управитель не має права являтися господареві на очі без виклику.
— Є новина, господарю.
— Новина?
Тільки тепер починає доходити до Аліферса, що неспроста наважився управитель порушити заведений порядок і по своїй волі з'явитися прямо до спальні господаря. Певно, трапилася якась виняткова подія.
— Мм... Новина, кажеш? — перепитує Аліферс. Зиркає у сторожко зачаєні очі управителя — на самому
денці чорних озерець морозиться переляк. І відчуває Аліферс, як ураз невидимі крижинки {захолодили і його спину. Сухо розпоряджається:
— Звели рабові, хай стане за порогом і щоб нікого-ні-кого сюди й близько.
Управитель мовчки виходить, а через хвилю повертається — Аліферс так і не встигає напустити на обличчя звичну маску зверхньої байдужості. Навіть більше того — нетерпляче ступає навстріч:
— То що трапилося?
Нікудишні нерви стають у Аліферса, зовсім нікудишні.
Управитель притишено доповідає:
— Прибули люди з Ефеса. Кажуть, бачили Гомера — збирається до нашого поліса.
— Що?! Не вигадка?
— Люди надійні, перевірені.
Аліферс ходить по спальні, прикушуючи верхню губу. Ще тільки цього йому бракувало! Тільки Гомера й бракувало!..
— Чого це раптом сліпець надумав? — міркує вголос — То обминав наше місто десятою дорогою, а то бач... Що йому тут треба? Тебе, тебе питаю,— зупиняється перед управителем.— Що йому тут треба, га?
— Про те невідомо.— потуплює очі той.
— Закортіло, значить... Ну, ну... Залоскотало... Здається, Аліферс ось-ось таки відкусить свою верхню
губу. Процідить слово — і знову гризе її.
— Залоскотало... Ет!.. Сам іде?
— З караваном купця Меандра.
— Так...
Враз зупиняється і видихує прямо управителеві в обличчя:
— Треба, щоб не прийшов сюди!
Такий поворот справи управителеві не дуже подобається. Чого доброго, так можна ще й прорахуватися. Бо тільки трапиться якась заковика, Аліферс усе звалить на нього, безправного раба, а сам вийде чистеньким... І управитель нагадує:
— Але ж Гомер, кажу, з караваном.
— Все одно! — рішуче рубає долонею повітря Аліферс— Він не повинен бути тут, зрозумів? Не повинен зустрітися з Єленою. Ні в якому разі, чуєш?!
— Купецький караван охороняється.
— Крім зброї, є ще золото... Слухай сюди. Меандр — мій давній знайомий, ми один одному вже робили послуги, їдь до нього і від мого імені скажи, хай повертає караван куди хоче, тільки щоб не сюди. Скажи: хіба на нашому полісі світ клином зійшовся?
— А коли не послухається? — мнеться управитель.
Аліферс навіть роблено усміхається — йому вже відлягло трохи від серця. Він уже прийняв рішення, він діє, а дія завжди витвережує його і заспокоює. Аліферс відчуває свою силу, свою зверхність, свою змогу.
— Самих слів,— каже повчально, як звик це робити завжди, — звичайно, що не послухається. А ти балачку з ним підкріпи оцим капшуком із золотом.
Він з показною недбалістю відчиняє кований міддю сундук, що стоїть біля ліжка, дістає звідти чималий туго набитий гаман і шпурляє його управителеві.
— Зрозумів, господарю.— Той спритно ловить на льоту капшук і ховає в кишеню.
— Ну а як усе-таки замнеться купець,— наставляє далі Аліферс, — то ти ніби ненароком запитай про здоров'ячко тих бичків, які я йому віддав двадцять років тому. Віддав за те, що він одного сліпця з моєї дороги прибрав...
"Бач, як охмурив — і не відступишся тепер",— думає управитель. Його штрикають страх і радість водночас. Бо хоч дуже непросте та ще й ганебне діло довіряє йому господар, зате на такому ділі можна добряче погріти руки. Та ще й господар віднині буде зв'язаний з ним одним шнурком — то ще невідомо, хто кого перетягне, коли випаде підходящий час. А він з допомогою безсмертних богів, які досі були такі прихильні до нього, уже постарається, щоб такий час випав якраз тоді, коли це буде вигідно йому, управителеві.
— Ти збирайся і вирушай Зараз же, — металево дзвенить голос Аліферса. — Застанеш Меандра в Ефесі — нехай забуде, в якій стороні наш поліс, зустрінеш в дорозі — хай повертає абикуди, але нехай повертає. І поспішай!
Управитель, приклавши правицю до грудей, шанобливо точиться до виходу. Та враз зупиняється.
— Ти щось не зрозумів? — свердлить його поглядом господар.
— Я хотів... А коли Гомер сам, без каравану? Коли тільки зі своїм поводирем ітиме сюди?
— Роби, як знаєш, ти — не просто раб, ти — управитель. Але Гомерової ноги тут не повинно бути!
— Зрозумів, господарю,— шелестить управитель самими губами.
* * *
ь
У цей час на жіночій половині Аліферсового палацу теж ішла мова про цю ж саму новину. Єлені принесла її Зоїла. І хазяйка вже вкотре перепитувала рабиню:
— Кажеш, про це Гомер сам говорив?
І не могла зрозуміти, що з нею діється. Спочатку, було, від Зоїлиних слів одерев'яніла. Стояла стовпом, руки й ноги перестали слухатися. І переляк лещатами серце затис.
Потім трохи відійшло. Тільки якісь дрижаки по тілі заходили, ніби з холоду, а то знов у жар кинуло.
Так і метушилася по кімнаті — розпашіла, схвильована.
— Кажеш, Гомер сам говорив про це?
— Не міг же Філій вигадати такого!
— Авжеж, Філій не такий...