В середньовіччі це, можливо, й було б теє...
— Авжеж. Слідчі про це не знають. Але вони мали неспростовні докази. Ну, наприклад, склад отрути, яку вони знайшли в її помешканні... Ви, мабуть, знаєте, що кожна хімічна сполука містить певні домішки, залежно від первинної сировини. Так ось, складові отрути були однакові, що в тілі покійних чоловіків, що в самій отруті. Було ще багато інших доказів... Але коли оця потрапила сюди, ми зафільмували її ауру. Там виявилося два кокони енергетичних оболонок. Так що помилки немає.
Завваживши, що Тищенко роззирається довкіл, Дряпун сказав:
— Ви, мабуть, видивляєтесь приміщення оператора? Воно — за холом. Черговий нас бачить — тут усюди сховані об’єктиви телекамер. В норах — теж.
— А як він годує в’язнів? Це ж небезпечно. Один чоловік, хоч би який він був дужий...
— З другого боку камер є паралельний цьому коридору ходок, який з’єднується з кожною камерою віконцем. Система та призначена для вентиляції і водночас для подачі їжі й такого іншого. В камеру оператор не зайде, бо для цього він мусив би спершу відімкнути замок, натиснувши на пульті відповідну кнопку; а це значить, що весь час, поки він ітиме до камери, в’язні по суті будуть вільні. Камеру можуть відімкнути тільки на мою або Івана Івановича вимогу. Але таке траплялося всього двічі: коли ми впустили оту жінку до секс-садиста і тоді, коли витягували його бездиханне тіло. І ще — медична допомога не надається... Та вона їм і не потрібна, бо люди сюди добираються фізично здорові. За винятком в’язнів останніх двох камер. До речі, здоров’я — необхідна умова, щоб тут опинитись. Оце, — водій-секретар показав ліворуч, — чоловіча частина, це, — показав праворуч, — жіноча. І там, і там чимало порожніх камер.
Тищенка раптом пройняло холодом.
— Послухайте-но, виходить, отой слідчий збирався спровадити сюди й мене? — сказав він, тамуючи тривогу в голосі.
Панас Дряпун якийсь час ішов мовчки, а тоді озвався:
— Про цю в’язницю не знає не тільки якийсь там слідчий, а й будь-хто. Втаємничені тільки ми з Іваном Івановичем, голова асоціації та двоє з п’ятнадцяти його співголів. Але одна з цих камер таки призначалася для вас... Ну, не для вас теперішнього, а для того — провідника.
"Воістину сказано: "Не може бути спілки з темним, може бути тільки рабство у темного", — майнуло в голові у Тищенка. Натомість він зауважив:
— А чи не простіше було б порішити?
— Простіше, але недоцільно... Я не сказав вам головного. Оцих, — він кивнув на двері, — доправили сюди не з гуманних міркувань і навіть не за рекомендацією колег Івана Івановича. Все це — матеріал для перевтілення. Якщо хочете — скафандри для сутностей, що їх ми плануємо повернути в матеріальний світ.
— Але ж їх зідентифікують із злочинцями, в тілі яких вони опиняться. І станеться те, що вчора сталося зі мною.
— Не станеться. "Порядок" — це асоціація держав. Ми направимо їх на роботу в такі регіони, де про них і не чули. Ті, — Панас повагався, вибираючи точніше слово, — істоти будуть наділені найвищими повноваженнями. З часом ми замінемо ними всі вузлові посади в суспільстві. Власне, в матеріальний світ прийдуть люди, котрі колись будували асоціацію... Якби про це довідалися опоненти "Порядку", то сказали б, напевне, що суспільством керуватимуть мерці. Казати можна все, що завгодно. А яка в принципі різниця: чи в світ людей будуть штучно повернені сутності, які колись тут жили, а чи вони — ті сутності, втіляться природним шляхом? І так і так відбувається ротація. Свого часу втілилося, можна сказати одночасно, багато душ, які, підрісши, перевернули світ. Але це була щаслива випадковість. Тепер же самопливу не буде. І свідчення тому: ви, я, Особа.
"Все в дусі діяльности "Порядку", — подумав Тищенко. — У потойбічний світ відправлятимуть покручів роду людського, таких, котрі можуть убити одного, двох, десятьох подібних до себе, а натомість повернуть таких, котрі винищать десятки мільйонів".
Вони опинилися в холі, а потім — у вузькому ходку. Панас увімкнув ліхтарик і причинив потаємні двері.
В обмеженому просторі голос Тищенка прозвучав глухо:
— Для подорожі в потойбіччя потрібні добровольці. До того ж такі, енергетичні кокони яких не дуже зріднені з тілом. Чи відповідають цим вимогам ті, кого ми бачили?
— Звичайно, ні. Але Іван Іванович розробляє методу, за якою згоди не буде потрібно. Суб’єкта посадять під арку, ввімкнуть... І грішна душа покине тіло.
— А чи не простіше без арки?
— Ні-і, бо якщо таке зробити із застосуванням, скажімо, дошки, якою вас молоснув слідчий, то можна пошкодити скафандр, якщо ж із застосуванням біохімії, то є загроза зіпсувати систему управління скафандром — ну, нервові клітини там, таке інше. Отже, вміст слід виймати обережно, щоб не пошкодити посудини.
— Припустимо, суб’єкта розвтілили. А як ви знатимете, що в порожній глек повернеться саме та сутність, що вам потрібна? І чи взагалі вона повернеться? — запитав Тищенко.
— Ну, це не складно. Потрібен провідник.
— Оцей, в тілі якого живе моя сутність, ну, Тищенко — він же не сам привів Особу. Її розшукав Компанієць, тобто той, хто добровільно поступився своєю плоттю; по суті, домовився з Особою. А як поведеться сутність, скажімо, людини-вампіра, коли опиниться в потойбіччі? Вона що, кинеться розшукувати потрібну вам людську душу?
— Потрібні нам сутності самі кинуться до нього, — сказав Дряпун.
— До нього кинуться ті рідні й близькі, котрі пішли з цього світу раніше від нього, а не ті, що потрібні.
— Річ у тім, що всі оці покручі, — я не боюся цього слова, — пов’язані родинними зв’язками з тими, хто зустрічатиме, будуть і наші. А вже завдання провідника — дати їм знати, що від них вимагається.
Вони вийшли з тісного ходка в тунель, де пролягала залізнична колія.
Водій-секретар, поводивши променем ліхтарика, сказав:
— З того боку в’язниці є такий самий, але робочий, тунель; по ньому бігають поїзди метро. Сотні тисяч людей проносяться щодня в кількох кроках від в’язниці. До речі, електрички виконують роль поршня в тунелях; у камерах завжди свіже повітря.
Незабаром попереду заясніло. Вони наближалися до підземного майданчика, де стояло авто.
6
Іван Іванович дорожив своїм сталевим кітелем. Гарно скроєна одіж ховала всі ганджі тіла і водночас була ознакою приналежности її власника до найвищої суспільної касти. Навряд чи хтось звернув би увагу на підтоптаного чолов’ягу з широким лицем і невиразними великими очима, якби він був зодягнений, як усі. А ще наказ людини в такому одязі мав силу закону для представника будь-якого рівня влади. Тим-то Іван Іванович, попри демократичний характер і світогляд типового вченого, не розлучався з кітелем навіть у спеку.
Коли Тищенко з Дряпуном увійшли в лабораторію інкарнації, кітель висів на спинці стільця, а його господар, у халаті, сидів біля столу і щось писав. Уздрівши прибульців, керівник Центру підвівся і запитав у лже-Каламуса:
— Ну, як вам наше господарство?
— Точніше — склад скафандрів, — відказав Тищенко. — Розумна ідея.
— Авжеж, авжеж, — погодився Іван Іванович. — А от наповнити ті ємкості змістом, це великою мірою залежатиме й від вас.
Тищенко прикипів до нього очима, очікуючи пояснення.
— Скоро стануть потрібні провідники. Найкращий був отой, котрий поступився вам своєю плоттю. Втім, поступився не те слово... Так от, у кооперативі, де він директував, є ще кілька осіб, що їх можна було б задіяти. Щоправда, зв’язок душі з тілом у них значно тісніший, аніж у їхнього колишнього лідера. Але це — люди з миттєвою реакцією. Крім суворого тестування, їх не раз уже апробовано в надзвичайних ситуаціях. Віталій Тищенко для них — незаперечний авторитет, котрий, до речі, заробив велику суму грошей. Тим людям "Порядок" платитиме стільки ж.
— Та їм можна й менше, — зауважив лже-Каламус. — Нащо марнувати кошти?
— А ми й не марнуємо, — на обличчі Івана Івановича промайнула іронічна посмішка. — Ми перекладаємо гроші з однієї кишені в іншу. Адже "Експарка" тепер наша.
— Ну, ви не дуже... Директор кооперативу — посада вибірна. Якщо мене, тобто Тищенка, переоберуть, то і зв’язок з "Еспаркою" обірветься.
— Хто б то вас переобирав, якщо завдяки вам у банк кооперативу тектиме така грошва?
Тим часом батько "Еспарки" прикидав подумки, кого має на увазі керівник Центру перевтілення. Кілька сот людей обслуги він відкинув одразу. Отже, йшлося про осіб із нечисленої оперативної групи — "каскадерів". Це були не просто обдаровані, а унікальні люди. Натомість Тищенко сказав:
— Наскільки мені відомо з пам’яті цього ось комп’ютера, — він тицьнув пальцем у чоло, — головною дійовою особою в процесі перевтілення є не провідник, а той, хто поступається своєю плоттю. В нашому випадку це буде істота з підземелля. Яким чином сутність нелюда, опинившись у потойбіччі, знайде собі заміну?
— Нелюд — він тут. А там він — елементарна частка Вселенського Розуму. За законами потойбіччя його зустрінуть сутності рідних і близьких, котрі пішли з цього світу раніше. Складність полягає в тому, щоб залучити в гурт тих, хто зустрічає, потрібну нам сутність. Найновіші досягнення в галузі інкарнації свідчать, що для цього досить накачати людину відповідною інформацією про потрібного нам родича. Ну, всілякими моментами з біографії, там вчинки, не обов’язково моральні... Аби тільки все те врізалося в пам’ять. При цьому використовуються відео— і звукозаписи, фото, листи й таке інше... Збиранням матеріалу вже займаються відповідні органи. Тим часом мізки декого з в’язнів очищаються — їм не дають газет, літератури, не вмикають радіо, вже не кажу про телебачення. На зголоднілий на інформацію мозок буде обрушено лавину фактів із життя родича; пам’ять всотає їх, як губка. З цим свіжим багажем знань ми і відрядимо суб’єкта на той світ. Природно — з провідником.
— Ви кажете, що інформацію збирають відповідні органи. Виходить, що про в’язнів знаємо не тільки ми.
— Ні. Про мешканців підземелля збирачам матеріалу відомо тільки те, що їх розстріляно. До речі, там усе чисто... Ну, протоколи розстрілу і таке інше, все, як належить...
— А як провідник, який вперше опиниться в потойбіччі, розпізнає поміж кількох сутностей саме ту, яка потрібна?
— Ну, в потойбіччі таємниць немає і кожну сутність можна розпізнати.До того ж провідника так само накачають інформацією...