Славко, який неквапом брів берегом і якого я досі не випускав з поля зору, зупинився і почав стягати з себе шведку. Я голосно закричав, але він не почув, бо відстань була не менше кілометра; до того ж, вітер віяв із моря на сушу. Тоді я кинувся бігти. Пробіг метрів з двісті по вогкому піску. Славко тим часом підійшов до води.
— Е-ге-ге-й! — заволав я, розмахуючи голубою сорочкою, яку встиг стягнути під час бігу.
Але Славко зайшов уже в піну прибою. Віддалік у хвилях мелькав акулячий плавник. Та Славко його, мабуть, не помічав, бо поволі почав заходити в воду. Я знову рвонув що було духу і пробіг ще метрів двісті. Славко тим часом зайшов у воду по коліна. Склавши долоні рупором, я знову закричав. Може, від того, що зменшилась відстань, а може, через те, що цього разу я кричав між двома подувами вітру, а тільки худа постать колеги на мить заклякла, а тоді обернулася в мій бік. Він не поспішив на сухе, але його, мабуть, насторожила панічність, з якою я вимахував сорочкою, до того ж, ззаду бігла Марія. Він так само неквапом, переставляючи ноги, немов журавель, вийшов з води.
— Що там скоїлося? — поцікавився, коли я наблизився. — Нас викрито? По нас прийшли?
— Ні, — сказав я, переводячи дух. — Нас підстерігають, — і кивнув на море: там, неподалік того місця, де щойно стояв Славко, немов скажена, металась акула.
— Ну й хай собі... Дельфіни на людей не нападають.
Я завважив подумки, що за хвилями і справді важко було розгледіти, що там мелькає. До того ж, коли ти не бачив живої акули...
— То не дельфін, — сказав я. — То — акула.
— Жартуєш? Звідки на Каспії взятись акулі?
— Це не Каспій.
— Ну, Арал.
— Це й не Арал... Якщо хочеш переконатися, що то не дельфін, зайди, на скільки дає змогу мілина, і подивись.
Славко окинув мене настороженим поглядом, чи я, бува, не кепкую, а тоді пішов у воду. Довгий, трохи згорблений, він нагадував лелеку. Мілина протяглася метрів на шістдесят, а далі з кожним кроком ставало все глибше. Коли вода сягнула йому пояса, я приготувався вже закричати. Та колега випередив мене. Він на мить зупинився, а тоді шарпнувся і кинувся назад. Прямо на нього, протинаючи хвилі, нісся чорний плавник. Його щастя (та й моє теж), що акули тут надто великі, щоб долати мілину... Який флегматичний Славко, а зараз куди все оте й поділося: він, здавалося, біг по поверхні води, не торкаючись дна. Може, це й негарно, а тільки вигляд байдужого до всього чоловіка, та що там казати — скептика, що панічно втікає, викликав у мене зловтішну посмішку, яка, правда, вмент розтанула, щойно я побачив біле, неначе крейда, обличчя колеги.
— Ху, — видихнув він, — будь вона неладна! То й справді акула! Але ж і паща! Таке і в маренні не приверзеться.
Підійшла Марія. Вона бачила все те, і з її смаглявого лиця ще не встиг зійти вираз тривоги. А Славко дивувався крізь переляк:
— Звідки такі велетенські акули? Чи, може, ми перебуваємо на березі якогось із океанів? А втім, — він злизав з вуса краплю води, — солоність, ніби як в Азовському.
Я з подивом спостерігав, як швидко опановує себе цей хлопець.
— Мабуть, якийсь акулячий розплідник, — висловив він здогад, уникаючи дивитись на мене. — Печінка акули багата на вітамін А.
Тим часом сонце підбивалося до зеніту. Його промені ставали дедалі пекучішими. У Марії, що була в короткій спідниці, почервоніли ноги, а я відчував дошкульні сонячні дотики на недавно поголеному обличчі.
— Тобі слід змастити лице, — зауважила Марія. — Ходімо.
Ми пішли при самій воді. Марія, скинувши черевики, тюпала по піні прибою. Йшли мовчки. Тишу порушували тільки шипіння піни та завивання вітру. Коли порівнялися з печерою, я запропонував зайти, забрати запас харчу — яйця "крокодилів-стрибунів", що їх я наносив у перерві між землетрусами. Славко теж пішов слідом. Сонячний промінь тепер не проникав у печеру, і там стояли сутінки. Марія відмовилась зайти, а колега відважно гулькнув слідом за мною у вузький отвір. Ми повиносили і поклали на пісок десятки два білих, завбільшки з невелику диню, яєць.
— Сам їх і їстимеш, — сказала Марія.
Я промовчав, а Славко зауважив:
— А чого б і тобі не скуштувати страусиного яйця?
— Це не пташині яйця, — сказав я.
Славко не став сперечатись. Він тільки пробубонів щось про Аравійський півострів та про страусів, що живуть тільки в пустелях.
Учителю, коли пишуться ці рядки, на небі мерехтять зорі. Ми з Марією довго сиділи біля печери, притулившись спинами до теплого каменя, і милувалися таємничим мерехтінням у темно-синій безодні ночі... Зараз Марія спить, а я сиджу поряд і при світлі ліхтарика пишу. Це вже остання ніч у пермі, і я поспішаю занотувати найважливіші події, що сталися зі мною і моїми друзями... Запах листя і диму, яким усе ще тхнуть стіни печери, вселяє почуття спокою. Я навіть відчув затишок у цьому кам’яному лантусі. Так, мабуть, відчувала себе первісна людина, яка після довгих поневірянь знаходила прихисток у печері. На мить пам’ять перенесла мене в дитинство. Наша двокімнатна квартира в старому районі Херсона була для мене і майстернею, і читальнею, і місцем, де плекалися дитячі ілюзії...
Перед тим, як лягти, я вийшов, щоб востаннє помилуватися синявою пермської ночі. У темно-синій безодні плавала золота сережка, і її тьмяний медвяний відблиск укривав тремтливу поверхню моря. Я підійшов до берега і забрів по коліна у воду. І тут почув дивний звук, який здавалося, линув з неба. Той звук нагадував бриніння струни контрабаса, він ніби народжувався з тиші і непомітно в ній розчинявся. Я постояв якийсь час у воді, прислухаючись та оглядаючи берег і ламані контури кам’яного пасма. Але звук не повторився. "Мабуть, примарилося", — подумав я, прямуючи до печери. Та про всяк випадок перед тим, як лягти, завалив вхід брилою. Засинав з думкою, що завтра, перед дорогою, зафотографую все, що може проілюструвати описане в цьому зошиті...
Мене розбудила Марія. Вона тулилася до мене і вся тремтіла.
— Там щось виє... — прошепотіла на вухо.
Мені здавалося, що я тільки-но заснув, а вже в шпарину між брилою, котра служила дверима, і отвором пробивалося слабке денне світло. Було тихо. Та по хвилі, справді, долинуло якесь завивання. Щось у ньому було від звуку, який я почув опівночі. Звук розтанув і знову з такою ж силою повторився. І тут я вловив знайому тужливу ноту. Кричав іностранцевій... Учителю, тільки такий легковажний чоловік, як я, міг не передбачити, що звірі рано чи пізно повернуться до водойми. Втім, гадка така була, але я сподівався, що це станеться, коли ми звідси виберемося.
— Зараз побачимо, що там скоїлось, — сказав я якомога спокійніше, хоча від згадки про тих потвор мене пройняла млість.
Трохи відхиливши камінь, я визирнув. Сонце ще не зійшло, але вже був день. Під застережливий шепіт Марії я вийшов з печери і роззирнувся. На піску жодного сліду, крім наших. Тим часом звук, що знову повторився, підказав мені, що небезпеку слід очікувати з пустелі... На піщаних хвилях ще сіріла тінь ночі. Я довго стояв на даху нашої домівки, вдивляючись у далечінь, яка поступово світлішала і незабаром стала рожево-матовою. Ревіння не вгавало. І тут я нарешті збагнув, що звуки долинають із розщелини. Я ще раз уважно оглянув місцевість, прикинув на око відстань до лабораторії і зробив висновок, що нам з Марією слід негайно залишити домівку диметродонтів.
...Двері лабораторії були відчинені навстіж. Славко спав на листі, підклавши під голову джинси і розкинувши худі руки й ноги. Попри вуса, в його обличчі було щось дитяче. Здавалося, це обличчя належало іншій людині — довірливій і цікавій до всього. Та щойно він розплющив очі, розбуджений нашими рухами, як воно враз перемінилося, ніби він непомітно, як це робить фокусник, накинув маску самовпевненого обивателя.
— Ще й на світ не благословилося, а вони вже товчуться, — пробурчав Славко.
Він вийшов з лабораторії. По миті я почув голос, в якому вже не було й натяку на заспаність або невдоволення. Колега прохав мене вийти на хвилинку. Він показав на пустелю. Та я й сам уже побачив, що за лінією розлому короткими перебіжками наближалася ціла флотилія диметродонтів. Рептилії, немов дивовижні вітрильники в рожевому океані, то вибігали на піщану хвилю, і тоді їх було видно, як на п’єдесталі, то зовсім ховалися за нею.
— Дивні звірі в цьому заповіднику, — озвався Славко, не відводячи погляду від пустелі. В його голосі вчувалися миролюбні нотки.
Я промовчав і зайшов до лабораторії по фотоапарат. Марія тим часом заходилася готувати сніданок...
Ми вже були за сотню кроків від розлому, як Славко, не витримавши, зауважив:
— Чи не надто ми до них наближаємось?
— Там розщелина, яка утворилася під час землетрусу... Навряд чи вони її швидко подолають, — заспокоїв я, хоча, не критимусь, мені варто було чималих зусиль, щоб іти назустріч тим істотам.
Я зупинився, коли до розлому зосталося якихось двадцять кроків. Тим часом сонце наполовину викотилося з-за моря, і в його пласких променях раптом заіскрився і ніби ожив пісок. І тут диметродонти, що короткими перебіжками наближались до розщелини, раптом спинились, ніби втратили орієнтир, а тоді почали ловити якусь живність. "Та то ж скорпіонів вони... — майнула думка. — Отже, комахи таки вибралися з пастки..."
— Що вони там ловлять? — запитав Славко.
— Комах, — сказав я, націлюючись фотоапаратом на місце бенкету.
— Не може бути таких великих комах.
— Може, — відказав я, піймавши в об’єктив найближчу до нас рептилію, яка ласувала скорпіоном, і клацнувши затвором. — Подивись...
Славко підніс до ока фотоапарат і раптом аж сіпнувся.
— Але ж і монстр! Гібрид дракона з острова Комодо і окуня! А він і справді жує якусь комаху... Стривай, та то ж скорпіон! — По цих словах колега віддав мені фотокамеру, а сам став оглядати пісок біля нас.
— Не хвилюйся, — заспокоїв я, клацаючи затвором, — усі комахи зараз по той бік розлому.
Мої слова заглушило могутнє ревіння. В розломі неподалік кричав іностранцевій. Славко зблід. Мені теж у п’яти зашпигало. Адже якщо комахи вибралися з тієї пастки, то що завадить те саме зробити великій тварині.
— Все, громадяни відвідувачі, — сказав я. — Звіринець зачиняється. Гайда звідси!"
"Мезозой, тріасова система, 225 мільйонів років до наших днів.
Дорогий, Мирославе Петровичу!
Ці рядки пишуться уже в мезозої, в тріасі.