"художник"?
Похолоділим язиком насилу вимовила перша жінка:
— Батько сплять, а він же де? — І обидві стали дивитися у вікна надвір, але й там була така тиша і порожнеча, що здавалося дідове сопіння і там гучить не тихше, ніж у цій кімнаті на ліжку. І глянула тітка Лепестина на стіл, і побачивши там олівець і папір, кинулася до них і тремтячою рукою вхопила "патрет"... І стоячи, подержавши його перед очима, знесилено сіла на той стілець, на якім сидів і дід. І в неї з очей побігли великі краплі сліз від нечуваної і незаслуженої образи... Підійшла і сестра і стала страшно напруженим поглядом дивитися теж на "патрет". І залягло в хаті сліпе і розпачливе горе обох селянок. Тільки подих сонного рівно оживляв несподівану чорну смуту. Але цей подих був не живіший від тих звуків, які роздаються в церкві, де ночує покійник, освітлений однією великою свічкою. Щось тяжке почувалося і невиліковно болюче. І нарешті тітка Лепестина вимовила:
— Завіщо це така дяка?
І замовкла, і знов дивилася і дивилася на малюнок, а сльози з очей струмочили і струмочили. Нарешті сестра, стоячи у неї збоку, поспішаючися і схвильовано попрохала:
— Сестро, дай мені малюнок... Ти подивися, на ньому батьків піджачок намальований як живий... І ґудзики. Дай мені, я його триматиму дома, і як згадуватиму батька, то буду дивитися на намальований піджачок і буду плакати.
І аж тепер заплакала голосно ряба жінка. І тітка Лепестина відповіла лаконічно:
— На.
І вставши зі стільця і втираючи очі рукою, сказала:
— Ходім із цієї хати, а батька не буди... Нехай самі встануть. І вже потім ми їх нагодуємо.
Але в цю хвилину відчинилися двері і на порозі зупинилася наймичка Хахловщина, Секлета, та й сказала:
— "Тітко Лепестино, я прийшла навмисне сказати, що Єшка бачив у вашім дворі того чоловіка, який в вас ховається. І я підслухала: він хоче його арештувати, то глядіть, тітко, щоб не було вам "план до двору".
— Дякую тобі, моя дочко. Не було в нас ніякого чоловіка і не буде...— почала хазяйка говорити, але поспішилася Секлета:
— Не кажіть так, тітко, бо я тільки що бачила, як він переплигнув тин і підбігцем подався в поле...
А тітка Лепестина знов:
— Кажу тобі, моя дитино, що не було в нас ніякого чоловіка і не буде... А той, якого ти бачила... То... То хто його знає, що то за людина... Ходім, я тобі дам пиріжка та з’їси, щоб не дурно билася аж до мене...
І жінка вийшла. Самою останньою йшла сестра тітки Лепестини і тримала в лівій руці портрет, тиснучи його до грудей. Тільки один мішок пшениці, не зароблений "художником", лишився разом з дідом.
Глава сімнадцята. Розминувшись із минулим прийдешнє не матиме заспокоєння вовіки
Ген, ген далеко, аж у полі, Нерадько зупинився і озирнувся навкруги. Поблизу височіла розкопана могила. Кругом неї жовтіла стерня, а на ній виднівся полин, добрий на віники, і високі коров’яки. Хлопець туди і попростував.
Всередині розкопаної могили лежала заросла травою коняча нога від копит аж по стегно, і коров’яча чи, може, воляча голова. Коли Нерадько вдарив ногою волячу голову, із неї вибігла ящірка і зникла збоку в траві. Він скинув бриль і кинув на бік розкопу, а сам сів коло бриля. На серці було важко. Вся голова була так окутана настроєм, під впливом якого він вибіг із двору тітки Лепестини, як ото часто буває восени вітряної пори на хаті вранці, окутується вивід димом, що навіть здається, що хата горить.
З правого боку спереду, кілометрів за три, величезний шмат лану був покритий незламаною кукурудзою чи, може, тільки самим кукурудзяним бадиллям. Над ним літала хмара вороння. Його крик досягав слуху Нерадькового. Чи не на дощ часом кричить птиця? Наче простори ясні і небо тільки де-не-де пускає хмарку із своєї глибини. Може буде й дощ: пора осіння. А трохи зліва в ярку стояла дерев’яна будка на колесах і коло неї трактор. А другий трактор ходив над яром попід кукурудзою, орючи землю; і гуркіт його двигуна, і крик поволі стали приводити хлопця до свідомості.
І він, уявивши все сподіяне, з усієї сили метнувся боком на землю і судомно згріб пальцями обох рук траву і почав качати по землі головою і стриманим розпачливим харчанням вимовляти: "Що ж я наробив, що ж я наробив?" І перша думка була: вернутися і попрохати вибачення. Але ж вона подумає, що це він хоче продовжити мешкання в неї. Та й, може, юна спересердя уже і міліцію пішла сповіщати?
Ні, мертвого з гробу не вертають! І він вирішив іти на захід. А те, що він голодний, то он кукурудзище. Він там найде качанів, трохи поживиться, налущить зерна в дорогу, і якось, Бог дасть, дійде до границі!
І він надів бриль, вийшов з могили та й пішов стернею просто на кукурудзище. А вже, як надійшов ближче, то побачив, що до нього не так то легко дійти, бо перед ним все поле виоране. І щоб добратися аж туди, то треба конче було іти проз будку на колесах. Від неї була межа, якою, видно, трактори їздили до того поля, що зараз ореться. Будка стояла від шляху може метрів з двісті. Із шляху її не було видно. Порівнявся хлопець з будкою і вже повернув на межу, аж почувся гук із-за будки, аж Нерадько здригнувся і збагнув, що морозом закололо від потилиці до колін.
— Чоловіче добрий. А зайдіть до нас!
Оглянувся тривожно хлопець і бачить: на відрі, застеленім якоюсь руденькою ряднинкою, сидить дід у білій сорочці і в червоних штанях. Сидить і облизує ложку. А перед ним, просто на землі, велика алюмінієва миска... Що за чорт? Одного діда покинув сонного на хуторі, а другий тут його перепиняє. Але цей у червоних штанях. Ба з будки ось вийшла і баба, трохи, може, молодша від нього, але в порівнянні з ним далеко менша. Дід, облизавши ложку і кинувши її в миску, встав і стоячи почав придивлятися до хлопця. Дід був на диво кремезний, якщо зрівняти його постать із тією сивиною, що аж поруділа на висках і коло рота. Особливо під самим носом.
— Гм, кхе!.. А відкіля ви? Може ви той, їсти хочете, то сідайте на моє відро. Бабо, дай чоловікові того, що ще осталося в кабиці,— говорив дід, не зважаючи і на те, що Нерадько сказав "здрастуйте", і на те, що хлопець сказав "хліб-сіль".
Баба, глянувши на прибулого питливими очима, мовчки взяла алюмінієву миску з облизаною ложкою і пішла проз трактор, що стояв другий за будкою. А там була кабиця. Коло неї блищала обручами бочка з водою. Баба обмила посуд, і з великого казана насипала в миску густого кулішу. Він ще парував. І принесла до діда і Нерадька. Дід тепер стояв спиною до прибулого і віддавав Богові дяку за трапезу: він хрестився і шептав до сходу сонця:
"І не остав мої немощні літа, і положи мене, Боже, у останню хвилину на християнську постелю"...
Скінчивши дяку, дід узяв із-під будки оберемок соломи і поклавши її недалеко від миски з кулішем, сів на неї і попрохав:
— Сідайте, чоловіче добрий, та живіться чим Господь милосердний послав.
Нерадько сів на відро, взяв ложку і почав їсти. Куліш був добрий, з салом і з цибулею. Такою стравою годували тільки трактористів. Спочатку хлопець був так захоплений їжою, що ні на що і не зважав, тільки за вухами шуміло. А потім все частіше і частіше почав кидати поглядами на дідові червоні штани. І дід, ніби шануючи Нерадьків голод, спочатку теж тільки дивився, як проходящий їсть. А потім, помітивши, що той все кидає погляд на його червоні штани, усміхнувся і спитався:
— Що, вам штани мої сподобалися?
— Ні, я так дивлюся... Бо я ще ніде не бачив, щоб наші люди носили такі штани.
— Еге-ге, таке ви кажете. Воно трохи правда... У піснях співають, що червоною китайкою тільки очі закривали. А я ось, може, і на всю округу в червоних штанях...
Нерадько із дідових слів вирішив, що червоні штани трохи турбують старого чоловіка, коли він не видержав стороннього погляду і перший про них почав мову. І через те, доїдаючи куліш, він вирішив із чемності якось закінчити, чи швидше закруглити мову про штани і ніби нехотячи знов спитався:
— А як же то воно так вийшло, що ви тепер в червоних штанях?
І дід, ставиш задумливим і з глибоким смутком проговорив:
— Колись щедрували:
А в пана, в пана Собака п’яна Лежить на санях В червоних штанях.
І тепер: виходить, що ніде немає людей у такому, тільки я один. І колись всі собаки були, як собаки, тільки панська собака була в червоних штанях. Це, виходить, мене прибрали на сміх. На людський глум. Та я терплю. І Бог нам велів терпіти. Бо і його перед смертю прибирали на глум.
У дідових словах звучало затаєне горе і образа. Це Нерадька насторожило і зробило обачним, щоб хоч цю старосвітську людину якось не зачепити за болюче:
— Вибачте мені, діду, мене дуже дивує, що так воно з вами вийшло. Але боюся вас про це питати.
— Чого боятися? Вийшло, то вийшло. Отой, нехай його Господь простить. Він уже на тім світі. Він уже спокутував свій гріх. Це той Скакун Полікарп...
Якось приїздить він із Балаклеї. І привозить червоної матерії на прапор. Зробили. І осталося її ще великий шматок А в селі на матерію нужда. От він і каже: віддати решту найбільше заслуженому в комуни. І не знайшлося в селі такого. Тоді він каже: віддати найстаршому в селі. І найстарший виявився я. Найменували мені.
"Коли так,— він каже,— вийшло: то нехай дід шиє собі штани, та й іде за сторожа до тракторів у поле". Та й пошили мені штани, та й принесли до баби, та й кажуть:
"Прибирайте діда та виряжайте на заробітки". Та оце як бачите. Дід Маґула Гатаяшка, який уже лік забув своїм літам, ходить на посміховище людське. Ходить, як та панська собака у червоних штанях".
Після останніх дідових слів Нерадько став дуже пильно придивлятися до нього. Бо й де ж таки, перед ним на соломі в полі сидить сам дід Гатаяшка. А він же ж ще в дитинстві чув про нього. І тепер ця минувшина возрадувала душу бідному "потулі". І він весело зауважив:
— А ви не гнівайтеся, вони вам хотіли зле зробити, а вийшло на добре. Бо й наші запорожці колись ходили в червоних штанях... І ви зараз неначе запорожець.
— То коли ж то воно було,— озвався дід.— Колись і Адам і Єва ходили тільки у фартушках із листя. А зараз, хай вони в такій одежі пройдуть наше село від Будяківського кутка до Озвозівського, то їх: Адама, як скурвого сина, а Єву, як скурвої віри дочку, діти протюкають, не то що молода челядь.