В скорочені строки.
Набрався трудовою ентузіазму. А тут жінка йому під ніс – ваші спагетті. Що явно придумані для ваших безробітних. Які мають море часу. І можуть дві макаронини жувати й цілий день.
Для нас же краще підходять "ріжки". Або вермішель. Щоб можна було ковтати не жуючи. Тому я за "ріжки". І за вермішель. І вдома, і в громадському харчуванні.
Що таке громадське харчування?
Це коли я плачу, а харчується вся кулінарсько-кухарська громада…
Тож для нас основне – час. Перебудуватися. Поки не зупинили.
Ми знаємо, що ваші мільйонери за нашу перебудову. Але наші проти. Тому підряд аренда.
Мій друг Вітя Царапкін каже: "Найкраще, якби ми здалися в аренду повністю. Японії. На п’ятирічку".
Дві вигоди. Вони нас підтягують. Ми їх відтягуємо.
Уявляєте, на якому місці опинилися б япошки за п’ять років? Нижче недорозвинених.
До вас в аренду не можна. У вас мафія. Не дай, Боже, з’єднаються дві мафії. Ваша сицилійська і наша кремлівська..
Сеньйори!
Ви ніколи не підраховували, на скільки вистачило б вашого, вибачте, Апенінського чобота, тобто вашої Італії, якби ви всі тільки крали?
А в нас, слава Богу, ще є і є. А навіть якщо вже розкрадемо усе, якщо, опираючись на наш технічний прогрес і на нашу передову науку, перетворимо землю на пустелю, то й тоді не пропадемо. Будемо розводити верблюдів. Буде м’ясо. І шубат. Верблюже молоко. Продукт незвичайної біологічної цінності. Особливо для головного мозку.
Це наші внутрішні резерви. Це нез’ясований феномен живучості і стійкості нашого народу.
А ваша сміхотворна Антанта хотіла нас в отакусінький період задушити.
Наша рідна Антанта душила нас сімдесят років. І все це лише як сон. Як марево. Прокинулися – нема нічого. І нікого. Вже ніби й ніхто не душив. Вже всі як янголи. Один одному посміхаємося. Один одному відвішуємо компліменти. І всі разом киваємо туди, позад себе. Мовляв, біда спільна. У застійні роки рвонули так безоглядно вперед, що тепер не знаємо, де зад. Мали при уряді дубів, тому й стільки липи.
Також феномен. Суто наш. Соцреалістичний.
Сеньйори!
Ви ніколи не задумувалися над тим, доки вам вірили б, якби ви всі постійно брехали? Один одному. Самі собі. Всі разом – комусь.
А нам ще вірять. І ми віримо. Один одному. Самі собі. І тим, що видають постанови. Хоч за кількістю постанов ми на першому місці у світі. А за їх виконанням – на останньому.
Це також феномен. Суто наш. Національний.
Сеньйори!
Як сказав колись один розумний чоловік, ми не можемо ждати милості від природи за те, що ми їй заподіяли. А бюрократія не може ждати милості від народу. За те, що вона заподіяла йому. Отож національне свято французів "Взяття Бастилії" – не останнє свято на нашому континенті. Буде і на нашій вулиці свято. Тільки, будь ласка, сеньйори, не надсилайте нам свої макарони!
Сингапурці
Промова, яку я збирався виголосити у 1988 році на сингапурському базарі
Вельмишановні сингапурки і сингапурці! Господарі і гості!
Патріоти і провокатори!
Перш за все чого я тут?
Не тому, що, як пише поет Федіан Кланя:
До такого довів стану нас партійний самодур,
Що по масло і сметану я літаю в Сингапур.
Як бачите по мені, закордонного масла і сметани я не їм.
Лозунг нашого часу гласить: "Всі дороги до комунізму ведуть через капіталістичні базари!" Отож назад – та ж сама дорога. Словом, шукаємо. Як вийти… Що кажете? Маємо не той "Капітал"? Карл Маркс тут ні при чому. Він пожартував. А ми сприйняли всерйоз. З вами теж могло статися. Хто не живе, той не помиляється. Ми ж, в основному, помилялися. То й не було коли жити.
Чому мене потягло на промови?
Зараз на промови тягне всіх. Всі себе відчули державними діячами.
Що таке в Україні державний діяч?
На це запитання найкраще відповів дід Матвій. Він сказав:
"Це як у нашому селі завклубом. Клубу нема, а діяч є. І гроші отримує, і в дамках ходить…"
Отож на кожного нормального працюючого зараз по десять діячів. Сім – правих, два – лівих. І по одній деструктивній силі.
Праві вважають, що вони все життя праві. Як у тому анекдоті: "Партия – наш рулевой!" "Машину" вже давно розтрясло на бездоріжжі. Вже нема ні "мотора", ні "колеса". А "рулевой" все рулює. Словом, праві тримаються. За те, що завоювали. Для себе. За кабінети. За посади. За блага.
Як пише відомий поет Федіан Кланя:
Щоб втриматись при владі Рад,
Стає на роги апарат!
Один апаратчик поетові зауважив:
– Ви всі вважаєте, що ми нечестиві. Але хто і коли бачив у нас роги?
Поет достойно відповів:
– Ви всі вважаєте, що ви святі. Але хто і коли бачив у вас крила?..
Ліві вважають, що кабінети треба провітрювати. Крісла міняти. Віддати шану потоптаним правими предкам. І подумати про нащадків.
Деструктивні сили служать правим. Провокують лівих. І тренують біцепси. На випадки незвичайної ситуації.
Праві називають лівих "екстремістами", "націоналістами". Звинувачують, що ті хочуть розвалити наш "общий дом". І лякають їх десантними військами. Бо справжня демократія завжди тримається на гуманних принципах і на десантних військах.
Ліві кричать: "Ганьба!" І полохають правих національними прапорами.
Словом, стіна на стіну.
Мій біологічний ритм також вимагав політичної активності. І я включився. У передвиборну війну. Кинувся рятувати свідомість села. Але… вилетів у трубу. Газову. Мій суперник виїхав на платформі з газовими трубами.
Взагалі, більшість отих передвиборних платформ нагадували платформи звичайного поїзда. Зчеплені однією сув’яззю. Котяться по одних рейках. І тягне їх один локомотив. І все у тупик. Або – під укіс. Бо так спрямована дорога.
І я з жахом подумав: "А що, коли більшість депутатів в’їдуть у парламент на отаких платформах з дутим газом? Не дай, Боже, сірничка або іскринки! Як рвоне! То всі у трубу вилетимо. І праві, і ліві, і деструктивні сили".
Тому я боровся. Словом правди. Але народ так вихворів від гіркої правди, що захотів солодкої брехні. Та й сили противника були явно переважаючі. У мене група підтримки – кілька політичних неофітів. У моїх супротивників – "группа захвата власти", розвідка, контррозвідка, диверсійні групи. І тили. Надійні. З солідними базами, оперативними службами, бойовим забезпеченням. Словом, нижніми кінцівками він опирався на голови своїх вірнопідданих осавулів на низах, а головою своєю впирався в ноги верховенствуючих над ним божків у столиці. І його всіма силами тримали. Щоб він не випав з отого бюрократичною хребта. Щоб не паралізувало весь бюрократичний організм.
Але я боровся. Доводив, що я не "екстреміст". Не "деструктивна сила". Що я не буду "різати жидів" і "виганяти москалів". Що я не з тих, які у свій час кричали: "Геть кацапів з українських тюрем! Українські тюрми тільки для українців!" Я за те, щоб в українських тюрмах сиділи і росіянин академік Александров, і українець колишній міністр Романенко, і кат України єврей Каганович.
Що письменники не винні в тому, що нема мила, порошку, цукру та олії. Бо скільки я на своє худе лице того мила можу вимилити?
Що у мене у швейцарському банку нема ні шеляга. Бо наші гроші можна вкладати тільки в консервні банки.
Що я ніколи не мав дванадцять жінок. Законних. А лише дві. А незаконні законом не заборонені. І їх ніхто не реєструє. Ні у мене, ні у мого суперника. Та й я, зі своєю неповторною красою, можу служити для жінок не предметом кохання, а предметом помсти. Своїм чоловікам.
Мене допитували, скільки я заробляю?
Я делікатно зауважував, що розумна людина не рахує свої гроші…
Вимагали сказати, скільки я перераховую у фонд миру.
Я пояснював, що на танка чи на ракету для малорозвинених країн не витягну. Тому волію перераховувати у фонд милосердя. З цільовим призначенням. На розвиток психлікарень. Щоб в Україні було менше дурнів…
Остаточно вибило мене з боротьби те, що в країні у цей час вибрали президента. Я зрозумів, що сам президентом вже не стану. А президенту, якого обрали, надано право розганяти будь-який парламент будь-якої республіки. Отже, якщо мене і оберуть, то обов’язково "розженуть". Бо таким як треба я ніколи не буду. А таких, як я є, ніколи нікому не треба. Ні генералісимусам, ні генеральним секретарям, ні президентам…
Отож, милі мої сингапурки!
І шановні сингапурці!
Якщо у вас будуть якісь вибори, не висувайте мене ніяким кандидатом в ніякі депутати. Бо якщо у нашій "найгуманнішій і найсправедливішій" країні до влади йдуть по кістках, то чого можна чекати у вашому Сінгапурі?
Думайте і… визначайтеся
Промова, яку я збирався виголосити на роковини парламенту України
До уваги, товариші! До уваги!
Шановні і нешановні парламентарії!
Крайньо ліві і крайньо праві! Доцентристи і відцентристи! Борці і приборкувачі!
Надто емоційні демократи! Остаточно закостенілі апаратники! Абсолютно байдужі дрімотники! І впевнена у своїх силах парламентська гвардія "несокрушимой и легендарной"!
Де труби? Ті, які ви обіцяли, пробиваючись до парламенту? Де газ?
Всі ви говорите про неньку Україну.
І ті, які вчора за неї сиділи. І ті, які вчора за неї садили. Гарно промовляєте. Одні так, що обиватель холоне від страху. "Не дай, Боже, зрушать з належаного болота". Другі – так, що страх пронизує люд чесний і праведний. "Не дай, Боже, знову повернуть "к стенке".
Отож "неньку" ви бачите по-різному.
Одні – повновладною, багатою, щасливою господинею у своїй хаті.
Інші – забутою дітьми-перевертнями, замученою злиднями і самотністю сільською матір’ю. Яка акуратно возить синові-міщуку усе, що випорпає на своєму городі. І якої син-черств’як далі кухні не впускає.
З оцієї високої трибуни ви часто нагадуєте один одному: "Що скаже народ?"
Він каже: "Їй-бо, комедія. На перший погляд. А на другий – трагедія".
Невже дійсно істину глаголить істина, що народ має таких вождів, яких заслуговує?
Першообраний вождик присягався народові у вірності. А тоді подріботів у червонозоряну. На виклик господаря.
І треба тішитися. Що "там" не можуть без нашого. Що не порушують вікові традиції. Що управляли Україною завжди українці. Катерина Друга мала свого Розумовського. Горбачов – свого Івашку. Тільки ось Мазепа не захотів служити Петрові. Тому й став "зрадником українського народу".
До речі, Ваня Молдаван каже, що у нас більше зрадників, ніж самого народу.
Хто з ними тільки не боровся.