— замішано сказав він і шукаючими очима впився в Мирона.
— Добри-и-день! — одповів Мирон, швидко, але уважно окинувши його очима з голови до ніг.
— А мені тре-еба... Що ви такий? Нездужаєте? Хочу сказати вам кільки слів.
— Добре, я зараз... — заспішив Тарас. — Ми тут... чи підемо?
— Краще підемо...
— Добре, я зараз...
I так само стояв, чудно дивлячись в лице Миронові, неначе шукаючи на йому чогось.
— А ви чули Мироне, — раптом голосно та спокійно заговорила Дара, — у нас сьогодня вночі експропріація була...
— Та що, ви?! — здивовано, швидко повернувся до неї Мирон.
— Так.
— Яким чином?
— Самим звичайним. Явились в машкарах добродії, пройшли до Семена Васильовича й з револьверами в руках, почали вимагати тисячу карбованців.
— Ну, і? — високо підняв брови Мирон.
Дара пильно подивилась на його. Ніздрі її хвилювались.
— Ну, і Семен Васильович дав їм. Вони пішли. Ви хіба про це не чули?
— Я?! — весело здивувався Мирон. — Звідки ж мені чути? От так штука! Ну, і що ж? Зараз, звичайно, треба було поліцію покликати. Як же так?!
Щось іскристе, насмішкувато-веселе бігало в його зеленкуватих очах.
— Поліцію було покликано.
— Так? Ну, розуміється. Це ж чорт зна що таке! Семен Васильович, звичайно, дуже стурбований? От так історія! Багато їх було?
— Не знаю. Двоє було в кабінеті. Семен Васильович каже, що один них дуже подібний до вас.
Мирон весело зареготався.
— До мене?! Та не може бути?! От це мені подобається... Ще чого доброго на шибеницю попаду... Ха-ха-ха! Та вони ж в машкарах, кажете ви, були?
Дара не зводила з його очей, чудних, схвильованих, мьягких.
— Постаттю подібний.
— Постаттю? Ну, це ще не так страшно... І більше нічим?
— Ви що, боїтесь?
— А вже-ж! От, маєте собі! Велика радість на шибеницю йти. Не маю ніякісенької охоти.
— Коли це не ви були, так чого ж вам?
— Ну, це... знаєте... Та, послухайте: ви, здається й справді думаєте, що це я був? Ха-ха-ха! От це мені подо-о-бається!...
І Мирон весело розвів руками.
— Це ціка-а-во ! Ну, а ви, Тарасе, все ж таки, той... беріть вашого капелюха та ходім. Та чого дивитесь так на мене, як на привид чи й, справді, як на експропріатора? Га? Ідіть одягайтесь, ходім.
Тарас машинально повернувся й пішов у свою кімнату. Мирон з посмішкою в очах оглядався навкруги.
Потім неначе згадав щось, крикнув "ага!" й швидко поліз у кишеню. Вийняв якогось листа та з гречною посмішкою подав його Дарі.
— Добре, що згадав. Прочитайте.
Дара розгорнула листа й почала читати:
"Ти напрасно, Роня, ходиш, понапрасну ножки бьєш. Не ходи й дурня тут не строй. З міня сміются вже за тебе, а коли хочеш щоб повірила тобі, візьми, свою Дару та Віру, приходь з ними сюди, поклонися мені в ніжки перед всіма, поцілуй в руку мене та мого гостя, от тоді бачитиму, що поважаєш. А дами твої нехай станцюють з нашими гістьми І мене попрохають. І пущай з кавалерами приходять. А без них і не лізь, бо вижену. Марія Купченко."
Дара, нахмуривши брови, повернула листа Миронові.
— Вона, мабуть, в пьяному стані писала це? — майже байдуже вимовила.
— Можливо. І не сама, але колективно. Але, не дивлячись на це, пропозицію її приймаєте? Ви колись хотіли...
Дара подивилась на його.
— Вам дуже хочеться, щоб я образила сестру?
— Чим?
— Тим, що піду. Я цього не хочу...
— Які ви делікатні!
Мирон ніяково засміявся й сховав листа.
Дара задумалась, неначе одразу забула про лист і похмуро розглажувала зморшки скатертини на столі. Високі молоді груди її підіймались та опускались. Вона, помітно, була чимсь схвильована.
— Мироне! Це ви зробили експропріацію? — раптом тихо, швидко спитала вона й глянула на його лагідними, довірчивими, чудними очима. — Ви? Так?
Мирон здивовано підняв брови.
— Та що ви?! Бог з вами!
— Мироне, скажіть мені!
Мирон раптом почервонів увесь. Очі злісно потемніли. Він також знизив голос.
— Та ви що? Наївність удаєте чи мене за наївного вважаєте? Що ви справді? Хочете дошукатись, хто видер у вас тисячку? До поліції звертайтесь!
Дара зблідла й мовчки дивилась на його. І раптом приклала руку до щоки й з якимсь повним горя страхом, неначе тільки зараз помітивши, тихо, майже, несвідомо промовила:
— Ох, як же ви мене ненавидите! Як ненавидите!
Мирон швидко глянув на неї, крякнув, непокійно заворушився й рішучо тріпнув головою, неначе, викидав з неї щось зайве.
— Чи ви швидко там, Тарасе? — голосно гукнув він.
— Зараз... Зараз... Шукаю... — почулося з кімнати Тараса.
Дара одняла руку й, неначе від болю хмурячи брови, глухо та твердо сказала:
— Скажіть, ви дуже мене ненавидите?
Мирон ще більше нахмурився, непокійно помняв капелюха й нічого не сказав.
— Скажіть, мені тепер дуже хочеться це знати... Мироне!
Мирон глянув на неї, усміхнувся й нетерпляче повернувся до Тарасової кімнати.
— Та швидче, Тарасе! Якого біса там?
— Ви не хочете мені відповідать? — тихо кинула Дара, закусивши губу й важко дихаючи.
— Ні!
— Чому?
— Тому, що не хочу.
— Чому ж не хочете?
Мирон круто, злісно озирнувся до неї.
— Та чого ви, справді?! — спалахнув він. — Чого вам треба від мене? Що вам від моєї ненависти або любови? Що за розмова така? Скажи їй, чи ти зробив... Та що ви?! Що за кумедна наївність? З якої речі почну з вами отвертим бути, хоч би й я зробив? Ненависть? Яка ненависть? За що? Що ви мені? Ідіть до Кисельських про почуття балакати, мені ж дайте спокій. Чи, може, цією вудочкою хочете виловити свою тисячу? Шкода, правда? Бідні! Нічого, мужички знесуть ще яєчко, "не просте, а золоте"... Та й поліція подбає.
Дара затулила лице руками, неначе захищаючи його від злих, шипячих слів. Потім одняла руки й бліда, з тремтячими від муки губами, тихо сказала:
— Ох, як ви боляче мені робите! Ох, як боляче!
І помалу похитала головою, як роблять це від нестерпного болю.
Мирон замовк, зблід, швидко ступив до неї й раптом одразу зупинився.
— Е, так краще! Все одно! Прощайте!
І круто повернувшись, поспішно, неначе тікаючи, пішов в передпокій. Дара тихо, помалу пустились на стілець і безсило сперлася всім тілом на його спинку.
В цей час вибіг Тарас.
— Вже... Іду! Шапку шукав... Під ліжком...
Він на бігу одягав кашкета й не помітив Дару.
На вулиці деякий час ішли мовчки. Мирон був хмарний, Тарас же стурбовано, несміло заглядав йому в вічі та щулився від холоду.
— Ви — дурень! — раптом різко сказав Мирон, повертаючись до Тараса.
Той не образився, тільки здивувався.
— Розумієте? Чого дивились на мене так? Що тут страшного, коли б ви навіть ні трішки не мали сумніву, що то я був? Що одну з багатьох тисяч видер у злодія? Дурень ви! Дивиться як теля на нові ворота. Може, ще ляпали язиком що небудь про нашу розмову? Так?
— Ні, я нікому нічого не казав.
— То-ж-то. Ще такої б дурниці не ставало. Зробив я. Маю при собі пьятьсот карбованців, які зараз вам дам. Другі пьятьсот помішники взяли. Я б вам їх не віддав, коли б не знав, що Оля не візьме від мене. Крім того, я, певно, швидко поїду звідси.
Тарас щось пробурмотів.
— Мовчіть. Слухайте. Тому я їх вам даю. Ви так зробіть: покладіть їх в ощадну касу; деякий час житимете, як раніще. Чи дали ви вашим пьятьнадцять карбованців?
— Ні... Я забув...
— Е, який ви дурень! Чому ж не дали? Хіба ви не розумієте, чорт би вас узяв, що для ваших тепер кожен карбованець дорогий! Зараз же йдіть та однесіть! Чуєте?
— Добре... — прошепотів Тарас.
— Пьятьсот же занесіть до ощадної каси й поки що не чіпайте. Потім як небудь скажете, що зустріли одного знайомого, котрий прихильно поставився до вашого скрутного становища і згодився знайти для вас грошей. Розумієте? І візьмете спочатку карбованців сто. На ці гроші, або, ще додавши, треба наняти для Олі майстерню. Вона закличе ще товаришок і організує артіль, чи що. Це проект, але поки... Батька в лікарню.
Самі в санаторій. Инакше усіх вас чорт забере.
Тарас зупинився.
— Я також ваших грошей... не візьму, — з усиллям сказав він.
— Що-о?!
— Я... не можу.
Мирон пильно подивився в лице йому й засміявся.
— Фу, та й ідіоти ж ви всі які! Ну, чого ради ви цю комедію строїте? Ходімте, ми звертаємо на себе увагу... Чому ви не "можете"?
— А ви думаєте, що я можу?
— Господи!..
— Підождіть! Хіба це не все одно, що зробить?
— Себ-то як?
— Так. Це все одно. Я ж не продумав зробити? Правда?
— Ну?
Мирон питав вже не так певно. Тарас помітив це.
— Коли ж я не продумав зробити, хіба я маю право взять?
Мирон деякий час мовчав, дивлячись поперед себе похмурими, скупченими очима. Тарас непокійно заглядав йому в лице.
— Не вірно! — нарешті рішучо стріпнув Мирон головою. — Тут ви берете від мене, там же від Кисельського. Там ви берете силою, тут же вам дають. Зовсім нова комбінація. Ну, та це дурниці. Беріть гроші!
Мирон витяг з бокової кишені пакета й простягнув Тарасові. Тарас нерішуче взяв і тримав в руках, вагаючись.
— Ховайте, нема чого. І зараз же йдіть до своїх. А завтра ранком занесіть до ощадної каси, — сьогодня пізно. І кінець... З Олею побалакайте й ні за що не допускайте до дурниць. На випадок чогось, біжіть до мене. Не застанете, лишайте записку. Зрозуміли?
— Так...
— І слухайте: візьміть себе в руки. Зберіть все ваше самолюбство. Ви наче ганчірка якась, дивитись на вас неприємно. Сором! Хвороба хворобою, але нетримання себе в руках само собою. Як що .зможете, забіжіть завтра до мене сказати, як все обійдеться. А Кисельські твердо переконані, що це я?
— Ні... Підозріння тільки... легке.
Тарас рішуче сховав пакета й щільно стиснув губи, неначе рішившись на щось.
— А як Дара віднеслась? — байдуже кинув Мирон, але скоса гостро поглядав на Тараса.
— Дара нічого... Сьогодня вранці казала, щоб нічого не казати поліції про підозріння на вас.
— Так?.. А до... експропріації як однеслась?
— Нічого не казала... Напевно, хвалить...
Тарас усміхнувся.
— Хвалить? — ще більш байдуже спитав Мирон. — Чу-у-дно... Ви чули?
— Так, вона щось таке казала Сергію сьогодня ...
Тарас знову усміхнувся.
— Сергій дуже... зажурений... У соціалиста експропріація... Ну-ну!
— Хм! — мугикнув задумливо Мирон.
Помовчали. Тарас щулився від холоду.
— Ну, все одно! — раптом сильно зітхнув Мирон, і засміявся. — Так і буде.
— Що? — запитав Тарас.
— Нічого... Це я так... Ну, то до побачення. Мені сюди... Завтра заходьте.
— До побачення. Зайду.