Весь час гойдавсь маятником. Та ще й треконі погано тримали. Хлопці ж — у вібрамах, а на особливо складних ділянках — у калошах.
Дуже важкий день — весь час висів.
За цей день, з шостої ранку до четвертої ночі, пройшли заплановану відстань. На особливо складних ділянках рюкзаки витягали на вірьовках. Я подавав. Коли тягнули, зривалось каміння, сипались іскри. Вкреше таким камінцем — забудь, як і звали. Заморився смертельно. Піднімавсь по вірьовці, на затискачах.
Ночували на прямовисній стіні, збившись до гурту. Команда почуває себе краще, коли всі поруч.
Вранці не в спромозі йти далі. Ледь подолали двісті метрів. Заночували в печері, відпочили.
Третього дня я з капітаном пішов уперед. Вирубали східці в кризі на траверсі, добрались ще до одного грота. Втоптали сніг, од води, що капотіла на голови, відгородились плащами.
Рюкзаки підіймали на блоках.
Ночували у гроті.
Вранці пройшли загладжені "баранячі лоби", впритул наблизились до башти.
На ніч влаштувались хто де міг — на вірьовках. Я вирубав у кризі вузеньке сидіння, поклав по-ролончик, усівся, пристебнувшись до карабіна. Ноги — в рюкзак. Коли забивав гак, впустив молоток. Молоток полетів, навіть не торкнувшись стінки. Мінусовий схил.
Другого дня всі піднялися на вершину.
Спускались по стіні цілий день. До кулуару. Йшли мовчки: давалася взнаки втома. Вісім діб на грані можливого. Заночували. Зірки, небо, чорна башта — не вірилось, що ми на ній побували. Виспавшись, стали спускатися в базовий табір. Не поспішали.
В таборі зустріч: традиційний компот.
Бронзові медалі.
А в тисяча дев'ятсот сімдесят п'ятому — золоті".
— Коли я прилетіла в Душанбе, Анатолій зустрів мене злий, наче шершень, — розповідала Елла.
— Ти чого прилетіла? За мене заміж виходити?
Я так розгубилась, що в свою чергу спитала:
— А що, не можна?
Елла й досі не може без сміху згадати, яке було лице в реєстраторки загсу.
— Я думала, що її стукне інфаркт. Або кинеться до телефону — викликати міліцію.
Вони мали розписуватись третього жовтня.
О дванадцятій рівно. А першого жовтня Анатолій вирушив штурмувати чергову вершину. Це сходження для нього було особливо важливе: генеральна репетиція на "золото". Двадцять дев'ятого вересня, виряджаючи Еллу з базового табору (Елла мала раніше поїхати в Душанбе — дошивати весільну сукню), Анатолій пообіцяв, що другого жовтня обов'язково повернеться. Гірка ж не дуже складна, протягом доби вони "зроблять" її, а за добу, що лишиться, він якось уже зуміє добратись додому.
— Так що готуй, Ел, весільну свою амуніцію! А за мною затримки не буде!
Вже першого жовтня, дошиваючи сукню, Елла втратила рештки спокою: думками була з Анатолієм. Вона добре роздивилась ту "гірку", коли була в базовому таборі: прямовисна стіна, з такими карнизами й виступами, що страшно було дивитись, не те що видиратися на них, і особливо один вертикальний жолоб, по якому час від часу з гуркотом сипалось каміння. Вони обов'язково мали його перетнути. І не раз навіть, а двічі: підіймаючись і спускаючись. Еллі марились розпростерті тіла, що летіли разом з камінням донизу.
А тут іще шлюбні подружки:
— Як ти за отакого заміж виходиш? Перед весіллям попертися в гори!
Сукня була пошита, біла, як цнотливість наречених, що ступають на килим, за яким починається вже подружнє життя; сукня була приміряна Еллою і подругами Еллиними, які тільки збиралися заміж або ще не збирались; сукня була обережно, самими мізинцями, знята, надіта, на плечики та й повішена на гвіздок у стіні (шафи тоді ще в них не було: стіл, ліжко стареньке, на якому одлежало не одне покоління весільне, етажерка з книжками і дві табуретки); сукня висіла, наче картина, Анатолія ж не було й не було, Анатолій не появився ні другого жовтня увечері, ні третього вранці, і Елла вже й не про сукню думала, не про весілля, а про отой жолоб, по якому летіло й летіло каміння.
— Роздумав! — казала одна з подруг. — Вони всі такі: поманять, та й у кущі!
— А може, десь застряв, — втішила інша. — Може, й убило.
— Та нічого з ним не сталось! — заперечував друг Анатолія, що прийшов вранці третього жовтня. — Його й скелею з ніг не зіб'єш! Не те що якимось там камінцем!
— А чого ж його й досі немає?
— Щось, мабуть, затримало. Ти наче в горах не була! Ніде твій Анатолій не дінеться.
— А як же ве-есілля?
— Коли вам до загсу?
— На дванадцяту.
— А зараз лише десята. Ще море часу. Почекаєм.
— А як не прийде?
— Все одно підем до загсу. Ми з Анатолієм все продумали… Та не дивись на мене так, за аксакала заміж не видамо!.. Вітю, ходи-но сюди! — гукнув у вікно.
І поки невідомий Вітя обходив будинок, по-ді-ловому спитав:
— Паспорт Анатолія в тебе?
— Он… На столі.
Взяв паспорт, розкрив, глянув на фото, сказав задоволено:
— Те що треба! — І до Віті, що постукав у двері:— Заходь!
Вітя зайшов, і в Елли від великого подиву виросли очі: жива копія Анатолія стояла перед нею. Тільки й того, що Анатолій не мав такого святкового костюма, таких черевиків лакованих, а імпортна яскрава краватка й білосніжний краєчок хустини, що виглядав з кишені, надавали двійникові Анатолія такого імпозантного вигляду, що міг хіба що наснитись. Ще й гвоздика, прикріплена модерно на лацкані. Та ще в нього були не чорні, як в Анатолія, а сірі очі.
— Годиться? — запитав друг Анатолія: він зараз дуже нагадував скульптора, який демонстрував витвір власних рук. — Довелося тільки пофарбувати брови та голову: Анатолій же чорний, а Вітька — рудий.
— Не рудий, а блондин, — образився Вітька.
— Так що все в порядку: зачекаємо ще пару годин та й поїдемо розписуватись.
— З ким?.. — Елла все ще не могла втямити, що вони затівають.
— Та з Вітькою ж! — як малій, втлумачував друг Анатолія. — Даю повну гарантію: ніхто нічого не запідозрить. Штампик поставлять, а там і Анатолій появиться…
— Я не поїду! — сказала до глибини душі ображена Елла. — Хай їде хто завгодно, а я не поїду!
— Та зрозумій же ти, що це не насправді! — Друг Анатолія вже став втрачати терпець. — Ти що ж думаєш: станеш дружиною Віті? — Вітя мовчки стояв, тільки зблимував. — У Віті он дівчина є… Вітю, є в тебе дівчина?
Вітя кивнув головою, що є.
— От бачиш!.. Ти що, книжок не читала? Про королів з як її… з Франції… Там королі ніколи самі до вінця не ставали — посилали когось із дворян. І нічого, родили спадкоємців…
Та Елла не збиралась родити спадкоємців трону.
— Я не поїду! — Й аж головою мотнула.
— Так що, відправляти Вітю геть? — трагічно запитав друг Анатолія. — А що тоді скаже нам Анатолій? Це ж у нього, може, остання надія!
При слові "остання" в Еллине серце наче хтось встромив голку. Знову гойднувся той жолоб, посипалось густо каміння. І розпростерті, що падають разом з камінням, тіла.
Жалісно попросилась:
— Давайте підождем скільки можна… Давайте?
— До пів на дванадцяту, — постукав по годиннику друг Анатолія. — Пізніше не можна: пропустимо чергу.
І Елла згодилась.
Сиділи як на голках. Рівно об одинадцятій друг Анатолія скомандував:
— Елло, дівчата, збирайтесь. А ми з Вітьком побіжимо діставати таксі.
Ще півгодини, Елла вже вдягнута, таксі біля під'їзду, пора виходити. І тут, мов у п'єсі, в коридорі лунко загупотіли треконі.
— Анатолій! — Елла так і кинулась до дверей.
— Що за шум? А бійка де?
І вся альпіністська ватага на чолі з Анатолієм появилася в дверях.
Він так і поїхав: у вібрамах, в штормівці, в потертих на скелях штанях, з облупленим, наче у гіркого п'яниці, носом. З набухлим синцем через усю щоку: таки вцілило камінцем, добре, що хоч лишилися зуби. Він так і поїхав, поряд з нарядною Еллою — ангел і чорт, а поруч ще п'ятеро таких же чортів — тільки зуби блищать: набились у таксі, аж тріщало. "Вези, не трусись! — до шофера. — Весілля ж буває лише раз у житті!" — "А міліція?"— "Засватаємо, якщо треба буде, й міліцію!" Він так і поїхав, до самого загсу тримаючи щасливу Еллу за руку, і коли вони, доїхавши, вивалились, перехожі роззявляли роти, а інші весільні перезви з великого дива чи страху поступались дорогою: з цією бандою тільки зв'яжися! А нещасна реєстраторка загсу довго не могла втямити, хто перед нею: їжаки у вібрамах чи люди, і в неї трусилися руки, коли вона розгортала книгу реєстрації шлюбів, і всю ніч по тому, а може, й кілька ночей їй снилися привиди. Реєстраторка забула навіть їх привітати, чим вони не дуже журились, вичавила лише: "Розпишіться" — із такою підозрою роздивлялася потім Анатоліїв підпис, наче то був і не підпис — сатанинська печатка. Тому й не чула, як вони вийшли із загсу, знову сіли в машину та й подались на весілля.
І я був на тому весіллі (хай навіть в уяві), і пив меди-пиво: по вусах збігало, а в рот не попало. Може, тому, що я зроду-віку не заводив вусів.
От і підходить до кінця моя розповідь.
Я знову лежу в наметі, серед високогірної долини Паміру, хоч мені й не лежиться, й не спиться: завтра вирушаємо з Анатолієм на Тау-Міку, вимріяну Тау-Міку, яку я встиг за оці майже два місяці так вивчити в бінокль, що міг би намалювати по пам'яті від низу аж до вершини, до найдрібнішого камінчика. Де світлим пояском на темному тлі залягла пігматитова жила, нашпигована поліхромними турмалінами… Вам доводилось бачити королівський турмалін?.. Тоді ви нічого не бачили!.. Де поруч примостились прозорі топази дивовижної кубічної форми — досить їх потримати довго на високогірному сонці, як вони поналиваються такою блакиттю, що бірюза померкне поруч з ними! Блакитний вогонь в прозорих, як крига, кристалах. Де бузково-рожевий лепідоліт розгортає тряндові свої пелюстки, а поміж дивовижних тих пелюсток виростають рожеві, як схід, рубеліти… Вам доводилось тримати в руках рубеліт?.. Тоді ви нічого не тримали!.. Де…
Та годі, бо так і не засну.
А мені ж рано вставати. Ще до світанку. Інакше не вистачить часу.
Сьогодні ми їздили в сусідню долину: я каню-чив-канючив, поки таки вмолив Анатолія повезти на мумійо. Мусив хоч одним оком глянути, як воно залягає, бо як же писать, не побачивши, і Анатолій врешті погодився:
— Поїдемо в сусідню долину. Там є одна гірка, а в ній — дуже перспективна печерка. Досі ніяк не доходили руки заглянути. До речі, ви мені й допоможете в неї забратись.
Після цього мене так роздуло від пихи, що я ледь протиснувся в спальник.