Він знов, як ніжна зелено-яскрава замша, обтягає жилаві пальці коріння і те, що вони схопили.
У видолках, між кам'яними пагорками, промокле болотце й калюжки. Соняшне сяйво пробивається між загостреними верхами й вигнутими лапами чатинника.
Несподівано серед лісу телефонна проводка. Стовпи попримоцьовувані залізними штанґами до каменя. Кінці штанґ позакліпувані оливом у дірки в камені. Знов мох, напівоблетілі кущики чорниць, що на них де-не-де ще висять намоклі перезрілі ягоди. Ягідки брусквини.
Дощові перлини тепло світять, заплутавшись у щетині ялин. Ялини в середньому третина аршина в поперечнику. Чиста, холодна, солодка вода бульботить, льопотить, каламутить шум і стрибає з каменя на камінь. Всюди чути цю лагідну говірку, й шелепіння, й плюхкання води, мов з високої ринви. Камінь, укритий мокрим лишаєм, ослизів од дощу. Лишай злазить із каменя вниз разом із вашими ногами. Літом тут, мабуть, сухо, тепло й м'яко босяком.
Гнила осіння папороть, як покришений намоклий тютюн. Кущі високої підболотної трави, що змішує свою ніжно-жовту сивину з бадьорими зеленими листочками. Знайома рослина — манжетка у ліричних жовтявих плямах. Повітря як одстояне пиво. У ковдобинах мох іноді так чавкає, як на торфовиську. На ялині сині й червоні вогники іскрять. Пробачте, то сонце запалило краплі роси й брильянтить подощовий веселий хоровод райдужними вогнями. На підніжжі водоспаду, в буреломі, знесеному водою з гори, згромадилася біла піна, як пудинґ. Повітря п'янить, кружить голову і роздуває до відказу легені. Засапавшись, зупиняєтесь. Мокренькі, пізні ягоди чорниці ніжним кваском видушуються на язику. Слина — як хемічний атрамент.
Ґольфштром дає себе відчути навіть тут, на ½-кілометровій височині. Сьогодні 27 жовтня, а йдеш без пальта, без капелюха. Сонце хоч і зовсім низько, а температура +8° (довідався згодом, повернувшись назад, на веранді ресторану).
Панорама скандінавських Альп
В один бік побігли й заховались у димок гори, місцями прикриті масткою хмарою, як солодке збите масло. Внизу місто, димарі, шпиль кірхи. Ще далі на горбах хутро лісу й розкидані білі оселі. В пейзажі крутих уступів немає: велетенський льодовик заокруглив лінії лянлшафту, стер їх гострі, вишкірені нерівності.
Лише на височині скандінавських Альп ви побачите на хребтах гострі шпилі її провалля серед величезних скель, що обтяті повітряними гострими призмами, кубами й перекинутими пірамідами, які сповнюють прозорим холодом і міццю груди.
Крізь попелясту димку обсягів повітря темні горби просвічують на сонці свої боки, вкриті лісом, що димляться хмарами, мов велетенські купи запаленого сирого хворосту, а між цими горбами рожевувато-опалевим та молочно-бляшаним вирізом загнувся аж під обрій Осло-фйорд і зник у синяво-темнім диму світу.
На фйорді зовсім чорні острівки, як вуглики, змочені водою, і рідко там-сям, як перекинуті на спину жуки, бабраються пароплави (океанські велетні). Легко коливається ведмеже хутро горбів. Праворуч долина переп'ята озером, з якого кривуляє річка, загачена в одному місці сплавним лісом. Біля річки смуги зеленої з пробілом трави й фіялкові смуги столової капусти.
Одкоси й круті дороги одгорожені каменями, а в особливо крутих місцях камені поз'єднувані ще й залізною рейкою чи штабою, помальованою чорною фарбою.
Ген-ген далеко біліє на верховинах перловий сніг.
Поруч вас на верховині гори три величезні радіощогли передавальної радіостанції. Щогли біжать уверх своїм залізним кружевом і, здається, падають, коли близько над ними пролітають окремі хмарки.
Назад у місто, де "Бодеґа", порт і т. і.
Ви поспішаєте всісти на електричний поїзд, що прибуває кожні 15 хвилин. Вам залишається добігти ще метрів півтораста, як ви чуєте, що гукнув гудок відходу і потяг почав плавко рушати, але раптом вагоновод помічає вас і… він зупиняє чемно потяг, щоб ви, одним-однісінький пасажир, устигли добігти і всісти. Вагоновод успів вам іще й чемно посміхнутись. Ви не так уже засапались од біганини, щоб не зідхнути, згадавши батьківщину. Чого зідхаете?
Є така квітка в Скандінавії, зветься вона бодеґа. Чим вона знаменита — не знаю. Але є ще квітка буржуазно-демократичного ладу, квітка богеми, що виросла на каменях Осло, — це шинок, кафе "Бодеґа".
Раз на тиждень, здається, в суботу, між посадою й обідом, найвищий шик є випити пляшку вина, сидячи на справжніх бочках у "Бодеґа". Тут збіговисько різних шарів і поколінь демократичної формації. Батьки, "отцы семейств", мистецька богема, чиновники, дами, "дєвочки", студенти, інженери, рижа мадонна, естети… Ось він — норвезький демократизм.
Великих капіталістів розмаху німецького чи американського немає. Капітал акціонований. До того 60% промисловости в англійських лапах. Значить, усім можна сюди.
Посеред "Бодеґи" фонтан. Пісяє бронзовий хлопик. Накурено — не дихнути. Різноманітні дівчата. Форми й лінії заокруглі, здобні, немає загострених, різких, пристрасних. Пухнасті в основі. Чистий національний масив.
Проституції — кажуть, немає. Або коли й є, то як рідке виключення: окремі одиниці. А так — "чесні" любовниці у формі і н с т и т у т у н а р е ч е н и х.
Наречених можна міняти обом сторонам. Матеріяльних зисків, звичайно, ніяких.
Можна тимчасових наречених знайти і на гулянці на бульварі. Як на чий смак. Гроші чи подарунки в такому випадкові була б жорстока образа для жінки.
Навіть до фрекен з найвищих верстов можна підійти самому, щоб познайомитись — і немає нічого дивного. Немaє дивного, побачивши на вулиці незнайому жінку, запропонувати їй провести її додому.
Диваки — не крадуть
Крадіжок майже немає; трапляються виключення, і то рідко.
Забудеш на вокзалі чемодана десь у кутку — пришлють додому за кілька день, допитаються за тиждень, і то не обов'язково адміністрація, а приватні люди. Ще й проситимуть ствердити листом одержання, щоб самим не турбуватись, чи дійшла річ до рук, чи ні.
Навіть у порту залишають у відкритому місці речі, щоб потім за кілька годин прийти і їх забрати.
— Ах, пробачте, я маю зайти під один будинок (у порту) і забрати свого велосипеда. Я його поставив там учора, бо зустрів одну свою свою знайому,— це так сказав мені один новопридбаний знайомий.
Портова голота і фйорд уночі
Порт — портова голота. Ресторан. Портові робітники в ньому. Повільність рухів. П'є пляшку пива дві години і сидить. Музика. Він спочиває. Три жінки грають. Одна могутня й гарна за контрабасом. Вона спокійно, діловито й флегматично підспівує в окремих місцях. Робітники п'яненькі. С зовсім виснажені.
Надходить ніч. Ніч. Зовсім ніч.
Порт уночі. Легкий випар на воді. Далекі маяки липають, або рівно стоять їхні вогники. Близько легкі глибокі відбитки пароплавів у воді.
Відбитки кранів, вітрил, канатів, особливо останніх, що сходяться із своїм віддзеркаленням чудовою вигнутою параболею посередині між берегом і бортом пароплава. Тиша.
Бахрома світляних смуг у воді. Вискакують і гаснуть червоні вогні —покажчики шляху в фйорді.
Замаскований місяць. Порт спить. Коло доку пароплав висить у двосгворчастій безодні. Він ремонтується, без димарів, без щогол. Пароплав, як велетенський човен, заснув на підставці свого навиворіт відображення у воді. Тиха тиша.
Чути, хлюпотять човни. Сопучи, наближається пароплав із Біґдо.
Раптом — божевільний літ електропоїзду. Легкий тріск в ізоляторах. Сира погода. Ніч. Далекий шум центру міста. Тиша й світляні приторки на ледве погнутій воді.
Пропозиція тов. Колонтай і думки про неї
В один з обідів Олександра Михайлівна запитує всіх:
— Чи знаєте, що сьогодні в 6 ¾ в Нобелівському інституті доповідь норвезького прем'єра — представника в Лізі націй — Мовінкеля?
Якось випало так, що ніхто з нас не знав, але не успіли наші знавці ще як слід знизати плечима, як тов. Колонтай звертається до мене:
— Вам особливо раджу побути на доповіді Мовінкеля, щоб побачити всю верхівку політичного життя сьогоднішньої Норвегії. А потім, почуєте добру норвезьку мову: Мовінкель добрий промовець. Отже, я вас покличу, коли хто піде, — сказала вона до всіх.
Посміхнувшись, підкреслено пожвавленими рухами Олександра Михайлівна пішла. Пішла, але залишила в залі свої вічно юні блакитно-сірі очі, що живуть, живуть і, здається, ніколи не втомлюються. А як-не-як, невеличкі обвислості коло підборіддя нагадують, що найактивніша жінка Жовтневої революції все-таки старіє. Незмінний своїм напруженим рухом час, що висуває нові сили, нові красоти розуму й доцільности інтелектуальної, — він односить своїм вітром назад кращих представників великої епохи.
Якось не віриться, що всі ці люди, великі й діяльні, будуть раніш-пізніш зметені з дороги життя, що ці сіро-блакитні озерця залишаться лише десь натяком у матеріялі фарб, у записах цих та інших рядків…
Але на сьогодні ми можемо казати, що ми живемо в епоху, коли між нами по землі ходять велетні духу такої небувалої краси й яскравости, яких рідко такими великими сузір'ями виносить життя.
Невеличкі паралелі Дункан-Колонтай
Мелодійна голосна мова тов. Колонтай — це мова оратора ще з невитраченим і на сьогодні темпераментом. Ви ще раз вдивляєтеся в очі мудрої жінки великого Радсоюзу і, мабуть, не тільки Європи, а й цілого світу, і ви проводите аналогію до других очей другої великої жінки Європи — Айседори Дунган, коли вона була вже в Радянському Союзі. Під вагою добрих п'яти десятків літ Дунган ще бурлила, організовувала свою галузь мистецтва, танцювала, літала по Европі й закохували юнаків. Розум та енерґія, шукання поступу привели Дункан в Радсоюз. І ви собі думаєте: з таким обдарованням, як в Олександри Михайлівни, коли б вона не була політиком, то, може, була б геніяльною танцівницею, великою артисткою, нарешті, знаменитим професором.
Але соціальні сили, що формують життя, не могли залишатися поза свідомістю розумної жінки — а значить, і стала тов. Колонтай революціонеркою, діячем пролетарського жіночого руху, політиком.
Спокійний, натуральний аристократизм духу її підкупає, покорює. Великий інтелект просвічує крізь незначні фрази, крізь поводження, зовнішність. Ви не помітите жодної риски спрощення, квазі-пролетарської награности, і ви пригадуєте, як жорстока матросня — пролетарська ґвардія 1918-1920 років, захоплювалась тоді так само, як і сьогодні захоплюються промовою тов.