Нарізав сала, хліба і приніс чайник кип'ятку.
— Вибачайте, але ми з Васьком самі куховаримо, і я нічим більше не можу вас почастувати.
— Та що ти, Платоне, у нас — царська вечеря! — А після паузи спитав, дивлячись прямо в очі хлопцеві: — Тяжко тобі?
— Не легко… Інколи хочеться тікати…
— Звідки?
— З села. Приїхав з міста і наче втрапив у дев'ятнадцяте століття. Коли жив тут, звик, а побачив трохи світу…
— У нашому районі не всі такі села, Платоне.
— Знаю. Але я живу в Сосонці. То приєднували наш колгосп, то роз'єднували… І дожилися — електрики нема, клубу нема. У Городищах збудували Палац культури, лазню, дитячий садок, а в Сосонці нічого, бо це була тільки одна з бригад… Це що, правильно? По-партійному чи по якому?
— Це не по-партійному,— сказав Мостовий.
— Оці всякі реорганізації відкинули нашу артіль на двадцять років назад.
— Треба наздоганяти, Платоне.
— Хто ж поведе людей? Хто? Коляда? Куди ж він поведе, оцей злий, єхидний чоловічок? Чи, може, Підігрітий? Влади між собою ніяк поділити не можуть. Це страшно, коли б'ються за портфелі нікчеми.
— Чи не занадто гостро засуджуєш Коляду і Підігрітого?
— Ні. Вони нічого не бачать і не хочуть бачити. Бригадири щоранку ходять по селу та загадують на роботу, лайка, крик… А колись наш колгосп був найкращий у районі, мама розказувала…
Мостовий мовчки курив.
— Який же вихід?
— Не знаю.
— Ти не задумувався над цим?
— Я розгубився, Олександре Івановичу,— щиро зізнався Платон.— Я мріяв стати агрономом, повернутись у село і зробити щось велике для людей. Я мріяв не лише про врожаї, а про те, щоб усі стали красивішими, добрішими. Щоб не було зла, примітивного зла, яке так шкодить нам…
— Приїхав,— і мрії почали забуватись? — запитав Мостовий.
— Ні, вони стали дуже земними… Ось ми сидимо з вами при оцій лампі, а коло села проходить високовольтна лінія. А ми не можемо підключити Сосонку. Чому? Бо лінія — державна. А Сосонка чия?
— Ми вже писали про це в обком…
— А що з того? Пора спати, Олександре Івановичу, пробачте, я вам наговорив стільки, але я не міг мовчати.
— Я розумію тебе, Платоне.
Мостовий ліг, а Платон пішов на кухню, взяв зошита, дістав з Васьчиного портфельчика ручку і почав писати: "Наташо, я не знаю, що робити мені…"
14.
Вранці, коли Семен Федорович ще лежав у ліжку, до нього прибіг стривожений Горобець і в усіх деталях розповів про вчорашні події в клубі. Коляда зіскочив з ліжка, почав взувати чоботи.— Штани, штани, не забудьте,— нагадав Горобець.
— Невже сам дрова носив? — бігав по хаті голова.
— Власноруч, з Динькою…
— Чорти б їх побрали,— невідомо кого лаяв Коляда,— а, тепер мені лупай очима.
Від криниці прийшла Фросина і передала останні новини:
— Мостовий ночував у Гайворона. До третіх півнів світилося.
— Готуй сніданок,— наказав Семен Федорович дружині, а сам через городи побіг до Платона.
— А мені які вказівки, Семене Федоровичу? — ледве встигав за головою Горобець.
— Іди к чортовій матері.
Горобець відстав.
Мостового Коляда застав на подвір'ї Гайворона, саме прощався з Платоном.
— Обов'язково заїду, а ти будеш у районі — заходь.
Привітався і запросив секретаря на сніданок.
— Дякую, я вже поснідав.
— Як же це так, Олександре Івановичу, приїхали і не покликали. А я вдома весь вечір той… читав…
— Я знаю, ви останнім часом почали захоплюватись літературою і особливо — усною творчістю. Що там у вас з Підігрітим?
— Нічого… Вчора він перекинувся і набив ґулю, а все інше в порядку, так би мовити, керуємо колегіально, згідно рішень останнього Пленуму…
— Я б вас просив передати Підігрітому, щоб він прийшов до сільради. І комуністів запросіть.
— В один момент.— Голова зник у вуличці.
Макар з острахом вислухав Коляду, помацав свою гулю і сяк-так натягнув шапку.
— Коли що, то кажи, що ми з тобою той… колегіально,— повчав дорогою Семен Федорович Підігрітого.— Я до тебе нічого не маю, а ти до мене…
З перших слів Мостового Коляда зрозумів, що секретар повністю поінформований про справи в Сосонці. От люди! Не встигне начальство з машини вийти, як уже про все розкажуть. І Гайворон недаремно ніч просидів з Мостовим, усе виклав. Ну, почекай, хлопче, я з тобою ще зустрінусь.
— Якщо ви й далі не будете дбати про колгосп, а воюватимете за крісло, шановні товариші голови,— сказав Мостовий,— то добра не ждіть.
— Та яка війна, Олександре Івановичу! Та ми живемо, як брати.— І для підтвердження своїх слів Коляда поплескав Підігрітого по спині, а Макар Олексійович спробував усміхнутись Семену Федоровичу.
До кімнати зайшли Ничипір Сніп, Мирон Мазур та Іван Лісняк, у довгій бурці, з батіжком,— саме збирався молоко везти.
— Оце вже всі,— промовив Підігрітий.
— Малувато вас.
— Було колись більше, Олександре Івановичу,— розвів руками Макар.— Життя, воно йде… Коли укрупнились, то Михайленко в Городищах завгоспом залишився, і Самохвал там хату поставив… Коренюк з Цимбалом у Косопіллі побудувались… Один сторожем влаштувався, а другий — гас у бочці розвозить…
— Пилип Самограй бригаду кинув і в райспоживспілці шкіри заготовляє. Так і розтрусився наш партійний осередок після цих перетрубацій,— сумно посміхнувся Ничипір.
— Тільки ми, старі, й залишились,— сказав Мазур.
— Нас мало, але всі чисто такий приклад показують! — вихопився Підігрітий.— Сніп і Мазур по дві норми за день дають, і товариш Лісняк усе виконує… Я, як секретар, мобілізував…
— Не треба нас з Мироном мобілізовувати, Макаре. Ми й так знаємо своє діло: прокинувся — та в кузню… І Лісняк молоко не перекидає.— Ничипір повернувся до секретаря: — Назначили мене агітатором, Олександре Івановичу, і Мирона теж… Та кого ж ми будемо агітувати, коли наші хлопці грамотніші за нас, десятирічки позакінчували, а Платон, к приміру, три роки в академії провчився… Так, аби вважалось, що є агітатори… А скільки говорив і Підігрітому, і Коляді: давайте молодих приймати…
— Правильно,— сказав Мостовий.
— Та чогось вони ні кують, ні мелють…
— Визнаю помилку, визнаю.— Підігрітий усміхався, ніби його похвалили.
— Нема у нас порядку,— зітхнув Ничипір.
Лісняк, пильно вдивлявся в обличчя присутніх, намагаючись зрозуміти, про що йде мова. Коли закінчив говорити Сніп, він звернувся з німим запитанням до Підігрітого, показуючи жестами, що і він хоче знати сіль бесіди.
Підігрітий махнув рукою, мовляв, сиди, коли прийшов. Мостовий помітив, як Іван Лісняк винувато подивився на всіх і відсунувся від столу.
— Ні, товаришу Підігрітий, ви мусите розповісти Іванові Лісняку, про що ми тут говоримо,— сказав.
— Та яка з ним розмова, Олександре Івановичу? Глухий мов пень і…
— Як ви смієте ображати людину? — скипів секретар.
— Не можна, не можна,— погодився Коляда.
— Напишіть про все Ліснякові.— Мостовий поклав папір перед Макаром Підігрітим.
— Хай Семен Федорович, бо в мене почерк не виписаний,— промимрив Підігрітий і відсунув папір.
Коляда почав писати, але після першої фрази замислився:
— Писати про те, що багато членів нашої організації вибули? — запитав Мостового.
— Напиши — повтікали,— відповів замість секретаря Мазур.— Чкурнули туди, де легше.
— Так і напишіть,— сказав Олександр Іванович.
Лісняк прочитав і з вдячністю подивився на Мостового, потім сів до столу, витяг з кишені свого зошита. Написав, ніби до протоколу:
"Слово має Іван Лісняк. Я не знав, про що ви тут говорите, але я відчував серцем. Ті, хто залишив наш колгосп у важкий час,— не комуністи, а шкурники. Вони пролізли в партію, щоб служити не їй, а щоб вона служила їм. Треба, щоб наша партійна організація негайно поповнилась молодими комуністами, бо Підігрітий з Колядою скоро всіх пороблять глухими і німими. Я рекомендую до партії Платона Гайворона та Максима Мазура. Підігрітий думає тільки про свою хату і про город, Коляда ображає людей. Я не можу звинуватити Коляду в тому, що він щось краде в колгоспі, але він обкрадає людські душі.
Іван Лісняк"
Коли Мостовий зачитав цього листа, голова колгоспу зірвався з місця і закричав:
— Це змова проти мене! Я не потерплю, можете мене сьогодні знімати з посади. Я ночами недосипаю, щоб виконати всі рішення. Я з колгоспу й соломинки не взяв і нікому не дозволю взяти, я сторожів поставив…
— Чого ви кричите? — спокійно спитав секретар.— Про те, як ви керуєте, мені розповідали…
— Хто, хто? Гайворон чи Михей Кожухар?
— І Гайворон, і Кожухар… А про те, бути вам головою колгоспу чи ні, вирішуватимемо не ми з вами, а колгоспники… Тепер це буде саме так. І ви, товаришу Підігрітий, за своїм розмальованим парканом не відсидитесь.— Мостовий написав записку Лісняку і запропонував: — А тепер давайте підемо на господарство.
Після від'їзду секретаря райкому, Макар Підігрітий зробив висновок, що Коляда в своєму кріслі довго не всидить.
А Коляда подумав, що Підігрітий, може, головою сільради ще й пробуде, а з секретаря парторганізації полетить негайно…
Але, зоставшись удвох, вони співчували один одному і виробляли програму дій.
— Я їх усіх змелю і розвію! — обіцяв Семен Федорович.— І цього студента… Приїхало, загвинтило три гайки і вже голос подає! А німий! Та я його…
Підігрітий теж зробив висновок…
— На біса я той паркан пофарбував, тільки очі людям зриває…
— Хай Мостовий не думає, наче нас у трісках знайшли… Замість того, щоб допомогти нам, він з дівчатами в клубі співає і любов крутить… А я в номенклатурі більше, ніж йому років.— Коляда витягнув з шухляди свою папку.— Ось моє трудове життя — в газетах надруковане! Я для народу живу.
— І я,— вирішив Підігрітий.
*
Сьогодні вранці Платон спалив останню сучкувату гілляку, позгрібав усі тріски і ледве доварив обід. Після роботи він вирішив зайти до Коляди, попросити, щоб той виписав гілляк. Надвечір голова сам з'явився на господарстві. Платон підійшов:
— Випишіть мені, будь ласка, дров, бо палити нічим.
— У мене що, склад? — навіть не повернув голови Коляда.
— Але ж зрозумійте, зима і…
— А я тобі — нянька? Проїздив десь по столицях, я ж мушу тобі дрова давати? — З-під рудуватих брів зло поблискували зеленкуваті очі.— Працювати треба, а не ляпати язиком. Я таких розумників уже бачив!
Платон мовчки побрів до майстерні, назбирав трісок і, зв'язавши їх солдатським поясом, пішов додому.