Парамон проклинав себе, що спровадив шофера на цю дорогу, – гадав, виграє з годину часу, а вийшло навпаки. Добре, що хоч Запорожний сидів у кабіні і не допікав за запізнення на випускний вечір лісових курсів.
Парамон ще вчора почув у лісництві, що Іван збирається їхати на випуск, і цілий ранок чатував на Запорожного біля своєї хати. І коли показалася машина біля садиби, Парамон, чисто поголений, у начищених чоботах, вийшов на дорогу і підняв руку:
– Можна з вами, Іване Трифоновичу?
– Куди тобі?
Колупає носок Парамонового чобота землю:
– В район... по лічному ділу, – і ніби на підтвердження показує Івану невеличкий згорточок. – Свою норму я виконав, пропололи всю ділянку, Іване Трифоновичу... А в район – по лічному...
– Знаю, сідай.
Парамон весь час поглядав на годинник, бо дуже хотілося прибути вчасно і здивувати Марину своєю появою, бо не чекає вона його. Яка ж то у них буде зустріч?
Отаке воно життя. Парамон і не думав і не гадав колись, що зійдеться клином світ на Марині. Все, що загадав раніше, пішло під три вітри. А хотів же сватати Марту, потім вирішив забити вікна своєї хатини й податися кудись у місто чи на шахту. А тепер встає і лягає, думаючи про Марину. Вона молоділа на його очах, з кожною новою зустріччю все більше полонила його серце і вродою, і словом. А слова Маринині тихі, добрі, трохи печальні... І звучать вони в захололій на війні Парамоновій душі, як пісня. Правда, Парамон не може і зараз докопатися до суті Марининої відповіді на його дуже конкретну пропозицію вийти за нього заміж, але цілком упевнений в тому, що з хати не вигнала б.
– Весни мої повідлітали разом з гусьми, Парамоне, чим же привітаю тебе? Аби зійтися? То що ж це за життя?
Оце так відказала Парамону. Спробуйте розібратися, що воно й до чого. Парамон думав, думав та й запитав Матвія Карагача. Той почухав потилицю, весело зиркнув оком і сказав:
– Вперьод, Парамоне, і побєда буде за нами. Ферштеєн?
Чорт його знає, може, буде, а може, й ні. Матвій під чаркою що хоч наговорить. Тоді вирішив Парамон розповісти про все Запорожному. Зайшов до нього в контору лісництва пізно ввечері і розказав про свої вагання.
– Що б воно могло означати, Іване Трифоновичу? – В конторі усі чомусь величали Запорожного по батькові.
– Що ж вона ще сказала, Парамоне?
– Більше нічого, бо поїхала на курси...
– Діло складне, Парамоне.
– Точно, – погодився Чарій, – бо баба, значить, женщина, може говорити одне, думати друге, а робити третє.
– Не завжди, – замислився Запорожний.
– Точно, – і на це погодився Парамон, – Марина не така... Що ж робити?
– Ніхто, крім неї, тобі не скаже, – відповів Іван. – Ось повернеться з курсів – поговорите. Завтра поїду на випускний вечір і привезу Марину.
І ось їде Парамон, розтрушуючи по степу свої тривожні думки. Під фуфайкою лежить згорточок – дарунок Марині. Не шкодує Парамон, що віддав колись за цю вельми делікатну річ якомусь солдатові трофейного вальтера. Річ була справді дивовижна, і Парамон був певен, що такої в їхніх краях ніхто не мав і не бачив. Це була жіноча сорочка. Тонка, наче з павутиння виткана, тонкими мереживами обшита і голубим шовком оторочена. А спереду, немов живі, переливалися рожевими листочками дві троянди. Довго нікому не показував Парамон свого виміну, лиш інколи сам виймав з речового мішка це біле диво, прикладав до обличчя і впивався пахощами троянд. Уві сні він побачив раз свою дружину в цьому павутинні, молоду й красиву, і вирішив, що це не до добра. Друзі коментували, як хто хотів, Парамонів сон і, зрештою, попросили показати, в чому ж була одягнена Марія. Парамон вимив руки і обережно розгорнув пакуночок. Потім кінчиками пальців узяв щось невагоме і стріпнув перед ними. Звився над Парамоном біло-рожевий туманець і хмаринкою почав спадати додолу.
Хлопці так і позавмирали: хто з цигаркою в роті, а хто й не доніс.
– Оце так...
– Мать, з парашута пошита...
– Дурний ти...
– Це б мою жінку в таку вирядити...
– Да-а...
– Я свою теж одягнув би в оце та й дивився б, дивився...
– Продай, Парамоне...
– Я тобі хромові чоботи дам, нові-новісінькі...
– Ні.
– Що-то краса... У такій кожна жінка, наче янгол... Ото дякувати буде тоді, Парамоне.
– Не буде, – Парамон сховав дивовижне виткання на самісіньке дно речового мішка. – Їй нічого вже не треба...
Старенька півторатонка якось вибралася з піщаних долів, і Запорожний з Парамоном встигли на випускний вечір лісників.
Семен Петрович Мартинюк під оплески вручав посвідки про закінчення курсів. Зал був невеличкий, і Запорожному з Парамоном не вдалося ввійти непоміченими. Всі оглянулися, а Мірошник махнув рукою з президії:
– Заходьте, будьте, як удома. Це – Іван Трифонович Запорожний – директор Степового лісгоспу, – відрекомендував Івана, – і Парамон Чарій, теж лісник.
– Марина Гомон, – зачитав Мартинюк, і до столу підійшла Марина, усміхнена й щаслива. – Я хотів би сказати найкращі слова про цю чудову жінку...
Парамон витягнув шию і завмер.
– Нас усіх дивувала її працелюбність і воля. За ці кілька місяців Марина Гомон оволоділа основами лісової науки, і я не сумніваюся, що ми ще почуємо про її славні діла.
Марина трошки почервоніла, але трималася незалежно і гордо. На відміну від інших вона, взявши посвідку, сказала:
– Я дуже вдячна усім, хто нас учив, а найперше... Івану Трифоновичу, який... може, повернув мене до життя... освітив мою вдовину стежку, і я відчула, що потрібна людям... І я... я щаслива.
Всі зааплодували, і Марина, протиснувшись між стільцями, підійшла до Івана й міцно поцілувала його. У Парамона навернулися на очі сльози...
Курсанти радісно привітали свого старосту, коли той з'явився біля столу президії. Невеличкий однорукий Ілько Сторожук сплив у пам'яті Запорожного. Іван пригадав їхню зустріч в степу і теж не шкодував долонь.
– Ось ми і роз'їжджаємося, – сказав зворушений теплом друзів Ілько. – Спасибі за науку, а курсантам... за дисципліну і, значить, хорошу службу... Ми приїхали сюди, щоб навчитися вирощувати ліси, бо це треба для народу і нашої країни. А ми – солдати. Зробимо все, що нам накаже партія. Скажуть сіяти – будемо сіяти, скажуть будувати електричну станцію – підемо, скажуть вивчитися на професорів – вивчимося... хто молодший... А я тепер хочу садити ліси... Я хочу, щоб скорилася нам пустеля і, як говорив Василь Олександрович Вигдаров, щоб ми відродили Гілею. Я готовий іти працювати туди, куди мене пошле партія і наш районний комітет.
Мірошник підвівся з-за столу і обняв Ілька Сторожука.
Парамон сидів біля Марини і вже не дуже вслухався в промови, він потиснув їй руку та й тримав отак – не випускав. Хотілося Парамону віддати дарунок, але сумнівався, чи доречно це зараз. "Треба запитати Івана, коли його краще віддати, – на людях чи на самоті?.." – подумав Парамон.
– Я радий за тебе, Марино, – шепнув Чарій.
– Спасибі... А ти чого приїхав, Парамоне?
– До тебе... Іван і я...
– Не чекала.
– Він спеціально приїхав, щоб ти ніг не била до Овечого...
– Не заслужила ще такої честі...
– Заслужила.
– Як там у нас на Овечому?
– Ще двісті гектарів сосонок посадили... І ті прийнялися, що ви з Іваном без торфу садили.
– Справді?
– Ростуть... І зараз висаджуємо без торфу... бо нема...
– Тихо, Парамоне, Мірошник говорить.
– Я не буду виголошувати промови, – почав Мірошник. – Лише хочу подякувати вам за те, що ви стали першими серед тих, хто бере великий труд на свої руки. Ці піски, що століттями насувалися на наші землі, можете зупинити тільки ви. Сталося так, що наступ почався на безмежних піщаних просторах нашого району, за нами й стежитиме вся країна. Хай щастить вам.
Під час перерви Іван привітав Ілька Сторожука:
– Бачите, зустрілися, чи не впізнали?
– Впізнав... Пошкодував ти мені лісу, а я перезимував, – ледь помітна образа ще відлунювалася в Ількових словах.
– Ви до нас на Овечий приїздіть, хату дамо, – запропонував Запорожний.
– До тебе не поїду, – відмовився Ілько. – Ти чоловік бездушний, Запорожний, людей торік голодом морив... Було таке?
– Було... трохи не так, але було...
– Не поїду. В Семидолах мені робота лісова знайдеться, – непевно промовив Сторожук.
– Староста, до директора! – гукав хтось з коридора.
У кабінеті Мартинюка в оточенні працівників станції сидів Мірошник, побачивши Ілька, підійшов до нього:
– Просив би вас, Ільку Ігнатовичу, зайти в райком. Хочу поговорити з вами про майбутню вашу роботу.
– Це можна, Романе Олексійовичу. Зайду до вас, а потім уже й додому... Була в мене оце Настуня... Просив, щоб залишилася на вечір, – не змогла. Пішла, а я оце думаю, як вона додому добралася, дорога ж далека, хоча б не сталося якої біди, – журився Ілько.
– Не хвилюйтеся, Ільку Гнатовичу, вона вже давно вдома, – сказав Мірошник.
– А звідки ви знаєте? – здивувався Сторожук.
– Я саме їхав до Дніпра, то підвіз...
– От спасибі вам... І я вже буду завтра вдома. Засумував за своїм взводом. А що Настуню підвезли, то спасибі. Ні за кого так не тривожуся, як за неї, Романе Олексійовичу, – наливалися журою Ількові слова. – Якась вона в мене задумана...
– Еге, – погодився Мірошник і пригадав усе...
* * *
Іти, іти, тільки б не оглянутися, тільки б не побачив він її розгубленості, бо тоді вже буде пізно, викажуть очі всі думки, і вона не зможе володіти собою, своїми почуттями.
Вже біля самого села, на кручі, зупинилася Настуня і сторожко поглянула в степ. Порожньо. Тільки десь далеко-далеко здіймалися в небо піщані віхтики. То поїхав він.
Був би голос – повернула б...
Були б крила – полетіла б...
Ні голосу, ні крил. Лежить каменем на серці чорна туга.
Настуня сіла край піщаної кручі, поклала на коліна затуманену голову: хотілося плакати, а сліз не було. Звідки звалилося на неї оце нещастя? Краще хай би відвіз її тоді Милентій на своїй бідарці до прокурора... Краще б вона ніколи не бачила його... Краще б...
Ні, ні, Настуня відганяє від себе зрадливі думки, які не хочуть підкорятися отим "краще б" і штовхають її на божевілля. Хіба може вона покохати його?
Може...
Вона вже давно любить його. Боже! Це якийсь сон.
Любить, любить.
Ні, ні.
Це не любов, а згуба... Омана.
Їй навіть страшно підійти до нього.