Коли ж шум у кабінеті вгамувався, Медієв пояснив Токтаргази, чим викликане їхнє засідання, учасником якого він став.
– Тут присутні члени міської управи, – сказав він. – Ми щойно говорили про впорядкування нашого міста. Населення в ньому позбавлене елементарних зручностей. Люди вечорами не можуть вийти з двору на вулицю. Скрізь темно, хоч око виколи. Нам потрібне електричне освітлення.
Медієв представив гостю членів міської управи, серед яких були татари, греки, росіяни, болгари, українці, вірмени, караїми. Абдурешид-ефенді докладно говорив про громадську діяльність Сулеймана-ефенді Алі-огли Молаєва, про його заслуги в розвитку народної освіти. Із великою вдячністю відгукнувся про Сеїта-Ахмеда Челебі, який сидів у білому кріслі біля стіни; він був такий високий і гладкий, що не поміщався в кріслі, і, щоб не впасти, одну ногу відставив убік і міцно вперся нею в підлогу. Абдурешид-ефенді не забув згадати про відсутніх тут представників інтелігенції – добродійників, чия діяльність у впорядкуванні та підвищенні культурного рівня міста давно відома. Тепло говорив він про Бекира Кала фата, Сеїта-Умера Тарахчі, Фета Абдураманова, Базиргяна Махмуда, що дуже допомагають місту. Всі вони були грошовитими людьми...
Літній інженер у зеленому кашкеті з чорною облямівкою визнав сьогоднішню нараду плідною. Він запропонував завтра ж, з самого ранку, вирушити на Агач, дров'яний базар, і оглянути місце, де можна побудувати електростанцію.
Абдурешид-ефенді погодився з ним і попередив присутніх, що після огляду місця майбутньої електростанції комісія продовжить свою роботу в міській управі.
Коли кабінет спорожнів, Медієв одягнув свою круглу каракулеву шапку, вийняв із кишені годинника на ланцюжку, подивився на нього і взяв Усеїна-оджу під руку.
Вони вийшли з міської управи. Після задушливого приміщення прохолодне повітря видалося особливо приємним і живлющим. Усеїн-оджа хотів було закурити, але передумав і викинув уже скручену цигарку в урну.
Підкотив фаетон. Медієв, усе ще притримуючи Токтаргази під руку, змусив його сісти першим. Улаштувався поруч із ним і звелів візнику їхати в Грецьке маале. Вирішив повезти гостя до себе додому. Утім, будинок, в якому жив міський голова, не був його власним, а належав Сулейману Алі Молаєву. Абдурешид-ефенді жив у ньому на правах ічкієва[64].
Коли двадцятому століттю виповнилося всього два роки, Медієв закінчив у Сімферополі татарську школу, де місцева молодь вивчала російську мову, і повернувся до свого рідного міста Ор. Там він почав викладати російську в татарській школі. Але друзі засипали його листами, в яких наполегливо просили, щоб він переїхав до Карасубазару, що він, зрештою, і зробив. Знайомлячись у цьому місті з місцевою інтелігенцією, він був захоплений ерудицією та енергійною діловитістю Молаєва. Незабаром вони стали близькими друзями. І за якийсь час Абдурешид-ефенді переїхав до нього в дім. Певно, долі судилося, щоб він закохався в молодшу сестру Молаєва Медине-ханум, і вона відповіла взаємністю. Вони одружилися. З того часу він і живе однією родиною з Молаєвими.
По дорозі Медієв говорив, що йому, людині, яка вільно володіє російською мовою, простіше, ніж будь-кому, об'єднувати інтелігенцію міста, де живуть представники різних національностей, що погано розуміють одне одного через різні національні традиції. Але всі вони більш-менш володіють російською мовою. Труднощі лише в тому, що рівень інтелекту освічених верств населення різний. До кожного потрібен індивідуальний підхід. Медієв веде з ними роботу обережно, терпляче. У цьому йому допомагають друзі. Особливо Абдулхамід-оджа. Це старий друг Медієва. Через прихильність до нього Абдулхамід-оджа переїхав з міста Ор до Карасубазару, щоб бути ближче до Медієва. Тут Абдулхамід-оджа працював здебільшого з місцевою молоддю, часто збирав їх і виступав з лекціями, довірливо розмовляючи на цікаві для них теми і поступово, ненав'язливо переконував у необхідності вчитися. Молодь до нього швидко звикла. Повірила.
Дорога пішла вниз, і колеса фаетона швидко загуркотіли узвозом. Медієв зачекав, коли кінь пішов повільно і гуркотіння стихло, а тоді понизив голос і сказав:
– Зараз і Менсеїт Джемільов тут...
Усеїн-оджа з Менсеїтом Джемільовим знайомий не був, але знав із розповідей Медієва, який завжди відгукувався про нього захоплено. Родом із Старого Криму. Грошовитий молодик, хоча й виходець із родини простого кустаря. Він теж закінчив татарську школу в Сімферополі, потім одержав освіту в Петербурзькому юридичному інституті. І нині постійно живе в Петербурзі в одному будинку з Аджи Асаном-огли Мустафаєвим. Його старший брат, Гази Джемільов, що живе й тепер у Старому Криму, відкрив для нього в Петербурзі фруктовий магазин. Менсеїт узявся за торгівлю, і справи у нього пішли успішно. Він швидко вивчив звички покупців, знайшов із ними спільну мову. Але не торгова жилка захоплювала в ньому Медієва. А зовсім інше. Менсеїт Джемільов зв'язався з підпільною революційною організацією; він виконував зухвалі, небезпечні доручення. Що й казати, поле діяльності у Менсеїта було широке. У ящики з лимонами, апельсинами, хурмою, інжиром, кавою він часто ховав важливі документи. Це були статті, прокламації, листи революціонерів, що тимчасово проживали за кордоном. Звичайно, власник магазину про ці документи завжди був заздалегідь попереджений. І передавав ті папери людині, якій і належало було їх вручити. Коли місто кишіло донощиками і шпиками, що постійно стежили за кожним підозрілим, це важливе і відповідальне доручення було довірено йому, Менсеїту.
А коли Менсеїт Джемільов посилає свій товар – фрукти, одержані з Криму, – за кордон, то ховає в шухляди з подвійним дном важливі папери .
Та Менсеїт Джемільов, на жаль, далеко, в Петербурзі. Але й тут в Абдурешида Медієва є віддані друзі. Скажімо, його швагро Сулейман Алі Молаєв, Абдулфета Абдураман, Сеїт-Мемет і Абляміт Шейх-заде, Бекир Халафат, Абібула Зиядин, Базиргян Мамут, Ібраїм Смульский, Осман Сейфулаєв. Сеїт-Ахмед Челебі, Сеїт-Умер Тарахчі, Сеїт-Алі Саричі та багато інших, на кого він може у разі чого обпертися. Ці люди якимось чином знайшли можливість учитися. Одні з них одержали освіту в Криму, другі – в Петербурзі, треті – за кордоном. Зараз усі вони мають у своєму розпорядженні чималі кошти і, головне, піклуються про долю свого народу. Якщо потрібно що-небудь зробити для міста і його жителів, то довго не думають, де взяти гроші: виймають із гаманця і кладуть на стіл. Кого з них не візьми, кожен – член благодійного товариства чи шкільної комісії. Звісно, що тут не обійшлося без впливу на них Медієва...
Нарешті Абдурешид-ефенді наказав візнику зупинити фаетона, легко зістрибнув на землю і відчинив перед гостем хвіртку у високій огорожі з сірого каменю.
– Прошу, – сказав він. – Сьогоднішній вечір присвятимо розмовам. Давно ми з вами не говорили всмак...
Удома, певно, звикли, що Абдурешид-ефенді завжди повертався в один і той же час,– на застеленому скатертиною столі було все готове для вечері.
Медіне-ханум, по-європейськи вдягнена, молода, струнка, зустріла чоловіка на порозі. Він представив їй Токтаргази як свого давнього друга. Знайомлячись, вона з люб'язною посмішкою подала руку. Почувши у вітальні голоси, вийшов її брат, високий кремезний Сулейман Алі, який одразу впізнав поета Токтаргази. Гаряче привітав і подякував зятю за те, що привів такого почесного гостя.
Поки чоловіки обмінювалися люб'язностями, Медіне-ханум подбала про ще один комплект столового начиння.
Сулейман Алі Молаєв виявився говірким і дотепним чоловіком. За вечерею він із властивою йому іронією почав розповідати про те, як його зять зробився головою міської управи. А точніше – як його зробили... Голос у Сулеймана Алі був розкотистий, високий.
У цьому місті колись ніхто з татар не очолював міської управи. Найчастіше справами заправляли караїм, грек чи болгарин, як правило, багаті ділки, комерсанти, лихварі та скоробагатьки. І це вважалося нормою, бо для того, щоб увійти до міської міської управи, людина, як мінімум, мусила мати майно вартістю в три тисячі карбованців. Звісно, що в міській управі завжди були багаті татари, але їх там не так уже й багато. І через свою нечисленність вони не в змозі зробити щось в інтересах свого народу.
Абдурешид-ефенді лише два-три роки попрацював у Карасубазарі, і його відразу полюбили люди. Вони йому повірили. Але тільки любов'ю та вірою народу, звісно, членом міської управи не станеш...
Причому цього разу більшість татарського населення міста наполягало на тому, щоб у міській управі було принаймні троє чоловік із татар. Хто ж вони, ці троє? На думку більшості, бути членами міської управи гідні Осман Сейфулаєв, Ібраїм Смульський, Абдурешид Медієв. Та, як на те, у жодного з них немає ні майна, ні грошей, .
"Немає? – спочатку впали у зневіру друзі, та відразу ж вирішили: – Як нема, то будуть!"
Порадилися з юристом, а потім із нотаріусом.
– Гроші чи майно? – уточнили в Абдурешида-ефенді.
– Якщо майно, то, принаймні, тисяч на три.
– Ну, добре!
Через два тижні бакалійний магазин і кав'ярня Аджи Абдурамана були "продані" Ібраїму Смульському. Готель "Європа" Абібули-бея "купив" Осман Сейфулаєв, а двоповерхові будинки і заїжджий двір батька Сулеймана Алі Молаєва перейшли у власність Абдурешида Медієва. Документи купівлі-продажу були оформлені в нотаріуса, акт переданий колегії. Таким чином троє високоінтелігентних, прогресивних молодиків завдяки підробленим документам були обрані делегатами міської управи, що складалася з представників різних національностей, одноголосно обрала своїм головою Абдурешида Медієва.
– Ну і як, не розчаровані? – сміючись, запитав Усеїн-оджа.
– Ви, Усеїне-ефенді, умови життя в нашому місті знаєте, – сказав Сулейман Алі Молаєв, витираючи губи вишитою серветкою. – Якщо хтось хотів напитися води, брав цеберко, виходив на вулицю і бігав у пошуках водовоза, і часто знайти його було нелегко. Воду наше населення споконвіку купувало у водовозів. Цеберко води коштувало шість копійок. Чи не так?
– Так! – відповів оджа і кивнув. – Точнісінько як у старому Мерекеші.
– А що зробив новий міський голова? – Сулейман-ефенді кинув задоволений погляд на Медієва.