Чудасій

Я при­чаївся з неприємним передчуттям і надслухував.

Клацнув замок, двері відчинилися, і в них, мов копи­ця сіна, просунулася постать старої Ухової. Розхристана й розпатлана, виглядала в присмерку кімнати, як ілюстра­ція з казки про Бабу-Ягу, і мені поза шкірою аж мороз пішов. Переступивши поріг, Ухова безпардонно штовхну­ла ногою стілець, на якому висіло акуратно розвішене Олексине убрання; взяла штани й почала шукати по кишенях. Витягла гаманець, відчинила віконницю, висипала з гаманця на свою відьомську долоню гроші і стала їх ра­хувати тремтячими костистими пальцями.

Я визирав з-під коца й зі страхом думав над тією сценою, яка відіграється, коли Ухова виявить присутність несподіваного інтруза* у своєму родинному кублі. Помітив я також, що Олекса вже не спить і дивиться на матір ши­роко відкритими очима.

Ухова хитала головою, шамкала щось собі під своїм довгим носом, а потім злісно гримнула, на ціле горло:

— Альошка! Ей, Альошка! У тебе ще позавчора було тридцять шість рублів і сорок копійок. Тепер є тільки чотирнадцять рублів і десять копійок. Решта де?

Олекса сів на ліжку й камінним поглядом видивився на Ухову. По його обличчю, освітленому сонцем крізь відкрите вікно, видно було, що переживає якийсь над­звичайний момент, що в його душі назріває щось зовсім нове, і він намагається це нове почуття пізнати й зрозу­міти.

— Ну, чого ти ґапишся*?! — ревнула Ухова голосом, якому міг позаздрити кожний генерал. — Кажи, куди гроші подів?!

Олекса перекинувся на подушку й раптом засміявся:

— Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. — хіхікав він якось особ­ливо радісно. — А от не скажу! Нізащо не скажу! Ц-ц-ц!..

Ухова розгубилася:

— Ти що?! — спитала здивовано. — Рехнувся?[3]

— Рехнувся, рехнувся! — погодився Олекса крізь сміх і сів знову. — Рехнувся від несподіванки!

— Від якої такої несподіванки?! — зловіщо насувала Ухова на сина.

— Бо сьогодні, — захлинаючись від утіхи, скоромов­кою пояснював Олекса, — я відчув свою силу, знаєте? Сьогодні одному Олексієві увірвався тер­пець, знаєте? Сьогодні — одному, а завтра може увір­ватися і всім, розумієте? Всім тридцятьом міль­йонам Олексіїв! Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Чого ви так дивитеся? Дивно нам? Москва у соляний стовп обер­нулася! Ц-ц-ц!..

Я не бачив обличчя Ухової, але напевне воно було окаменіле від здивовання, як і вся її постать, обернена до мене плечима.

— Та ти що?! — нарешті спромоглася вона на слово. — Ти справді з глузду з'їхав, чи знущаєшся наді мною?!!

— Ну, от! Ну, от! — радів Олекса. — Чиста Москва! Як тільки підлеглий посміє голову підняти — зараз кри­чить, що це божевілля, що це знущання над нею! Ц-ц-ц!..

Ухова зі страхом заточилася два кроки назад і стала ні в сих, ні в тих. А Олекса, подивившись на неї, закрив руками обличчя і затрясся, хіхікаючи.

— Ой. мамашо! — вистогнав благально. — Та йдіть умийтеся і приведіть себе в порядок, бо я не можу на вас без сміху дивитися! До кого ви подібні?

— А-ах! — оскаженіла Ухова і впустила гаманець на підлогу. — Та ти як смієш наді мною сміятися?! Та ти як смієш зі мною так говорити?!! Та ти забув, що в цьому домі моя власть?!! Та ти знаєш, хто ти такий?!! Ах, ти ж мерзавець, дрянь, ідіот нещасний!!! Гроші де, я питаю?! Гроші куди подів?! Гроші, гроші, гро-о-о-ші!!! — і вона кинулась на Олексу, націлившись своїми кігтистими паль­цями йому просто в очі.

Але Олекса миттю перехопив її руки і затиснув у од­ній своїй сильній долоні.

— Власть! Власть! — корчився він у приступі спаз­матичного сміху. — Опудало в коноплях також напевне думає, що воно власть, поки горобці його бояться! По­дивіться на себе в дзеркало і тоді скажіть, яка з вас власть?!

Ухова також корчилася від безсилої злости,:

— Очі тобі твої безстидні видряпаю!!! Рот від вуха до вуха роздеру!!! Мазепинець проклятий!!! Хахол без­мозкий!!! Ай!

Останній вигук Ухова зробила вже в повітрі, підне­сена високо дужими Олексиними руками. Я оціпенів, спо­діваючись, що за секунду вона гримне на підлогу й обер­неться в кривавий біфштек. Але Олекса зараз же обереж­но поставив матір на підлогу і зловіщо-тихим голосом сказав:

— Мамашо, ці слова я чую від вас останній раз! Зро­зуміло? Дарую вам їх тільки тому, що ви мене на світ привели. І запам'ятайте собі: шанувати тих, хто вас хлі­бом годує, я вже не навчу, але примусити поводитись пристойно зумію! Тепер ідіть собі з Богом і не доводьте мене до гріха...

Здавалося, що Ухова вже скорилася. Але, як тільки ноги її відчули тверде опертя, вона знову гадиною на­скочила на сина і на цей раз вхопила його за, волосся:

— Гроші де подів, я питаю?! — засичала йому в об­личчя. — Де твої гроші?!

Скісні Олє'ксині очі, як і завжди в хвилини гніву, ста­ли круглі, як у сови, і я бачив, що він уже не панує над собою. Але в той же самий час він не старався боронити­ся, чи видертися в матері з рук, і усміхався нічого доб­рого не віщуючою усмішкою.

— Гроші? — повторив тихо. — Я вам зараз покажу, де мої гроші!

З тими словами він подався трохи вбік і простягнув позад себе руку, де на стіні в піхвах висів великий мис­ливський ніж. Піймавши однією рукою матір за блюзку, Олекса другою рукою вихопив ножа з піхов і засміявся вголос. Був такий несамовито страшний з цим сміхом на устах і з ножем у руці, що Ухова відскочила від нього, завила звіриною і повалилася ничком на ліжко.

Немов випущений з пращі, я перелетів через стіл і навалився ззаду па Олексу. "Олексо!!!" — "Не підходь­те!!!" — цих два крики зіллялися в один, і в той же самий момент, діставши справді слонячий удар ногою в живіт, я заточився і вгруз між столом і стільцем на підлогу. Впав і заплющив очі, щоб не бачити страшної сцени матерівбивства.

Тріск розірваної блюзки, стогін, потім ще один див­ний звук — і оклик перемоги:

— Ось де мої гроші! Ось!

— Не смій! Віддай! Там моя обручка й сережки ще від матері!

Я відкрив очі, здивований, що чуто голос "зарізаної" і побачив зовсім недушегубну картину: Олекса тримав високо в руці відрізаний зі шнурка капшук, брудний і ту­го набитий, а Ухова жадібно простягала до нього руки.

— Те, що ваше, мамашо, — відповів Олекса, ховаючи капшук у кишеню, я вам віддам. Але гроші підуть до батька. Знаєте? З сьогоднішнього дня всі гроші будуть у батькових руках. Тепер ходіть, я вам поможу вмитися. У нас гість у домі, а ви виглядаєте так, що просто сором­но за вас.

Тут лише Ухова зауважила мою присутність і спро­бувала було за звичкою розкричатися.

— Що? Хто?!! Яким правом?!! — та потім махнула рукою і глибоко зідхнула: — Робіть собі, що хочете: я вже тепер більше не господиня...

Була зламана й апатична..

— Якраз навпаки, .мамашо, — заговорив Олекса, пі­діймаючи розкидані по підлозі гроші й гаманець. — Ви тепер щойно будете господинею: ось зараз нам сніданок приготуєте, гостя привітаєте, а потім ми вже порадимось, хто і що має робити. Ходім, ходім, я вам поможу вмити­ся...

І він, лукаво підморгнувши мені одним оком, вивів матір з кімнати.

Користаючи з моменту, я почав спішно одягатися, і тільки дивувався, чому на цей весь крик не прибігли ні сестри, ні старий Ухо. Та зараз же зміркував, що такі ко­лотнечі в домі — справа звичайна, і тому на них ніхто не спішиться реагувати.

Тільки це подумав, як у коридорі задудніли босі ноги вперед, почувся невиразний вигук страху, опісля ноги за­дудніли назад і в середині дому залунав повий крик:

— Танька, вставай! Альошка над мамою знущається: з бочки вмиває!

— Брешеш!!!

— Слово чести! Хапай, що можна, і ходім того ідіота провчимо!

А знадвору в той самий час почувся інший голос:

— Що це ти?! Що сталося, Олексію?

Відповідь Олекси заглушило тупотіння па цей раз двох пар босих ніг, що гураганом пронеслися через кори­дор, і дальші вигуки:

— Ох! Справді!

— Ах! Чим же його?

— Папа, чого ж ви стоїте, як балван?!

— З одного ж кодла!

— Бий, Машка!

— І того старого осла заразом!

Я кінчав одягатися з таким поспіхом, що в мене аж руки тремтіли, а в голові все крутилися вислови: "Домаш­ня революція", "Чужа сім'я — темний ліс. Сторонній лю­дині нема чого туди мішатися"...

Страх і обридження перед усякими скандалами й ро­динними сварками, притаманні мені від народження, ке­рували всіми моїми рухами. Тож, не цікавлячись тим, як скінчиться та "родинна революція", я шмигнув з кімнати, метнувся сюди й туди по незнайомому будинку, знайшов парадний вихід, відімкнув двері й утік. Ідучи вулицею, чув, як перемовлялися між собою сусіди:

— Що це знову в Ухових?

— А біда їх знає! Напевне стара знову воює...

— От кара Божа з такими сусідами! Вже від самого світанку спокою нема!

— А цей що за один?

— Та либонь приятель Альошин...

— А, то певно, через нього щось і вийшло!

— Чи не сватався він до котрої?

— Ха-ха-ха!

Мені видавалося, що насмішливо-цікаві погляди стрі­лами впиваються в мої плечі, і я поспішив чимскорше за­вернути за ріг вулиці.

***

Кілька днів я ходив під враженням того випадку, ди­вуючись і непокоячись, іцо Олекса не приходить. Пару разів було поривався навіть іти до нього, але бракувало мені відваги. Зрештою, був переконаний, що до випуск­ного вечора в хемічпому інституті Олекса таки прийде. І так сталося: прийшов саме напередодні.

Прийшов, постукав і, коли я відчинив, привітав мене своїм звичайним: "А-а, ви дома?", немов би не сподівав­ся мене застати.

— Де це ви пропадали? — спитав я, коли Олекса сів на своє улюблене місце — у фотель.

— Ніде не пропадав. Дома сидів. "Здобутки револю­ції закріплював". Ц-ц-ц!..

— Ну, і що? Заспокоїлося все? Прийшло до порядку?

— Тепер уже все в порядку. До речі, я вам запрошен­ня на завтрашній вечір до інституту приніс. Ви ж підете?

— По правді сказавши, не маю охоти.

— Чому?

— Та хоч би й тому, що убрання порядного не маю.

— Ет, єрунда! Наші студенти і такого не мають, як ви.

— Так то ж студенти, а я, як-не-як, науковий робіт­ник.

— Ну, все одно. А хочете, то я вам своє нове позичу?

— Ні, дякую. Як уже й піду, то піду так, як є. А вза­галі, кажу вам, що не маю охоти.

— Чому?

— Та бо чого піду?

— Приліпка з вас! Та там же Ліда буде.

— І що мені з Ліди?

— Ну-у! Вам — ні, але мені...

— А вам хочеться перед прощанням, на Ліду бодай здалеку подивитися?

Олекса подарував мені довгий-предовгий докірливий погляд і наостанку роздільно вимовив:

— Му-хо-мор!

— Ди-пло-мат! — відповів я.

— От і неправда! — занетерпеливився Олекса.