Тоді виходила на майдан старшина: кошовий Сірко з булавою отаманською, суддя Кудлай з великою печаттю, військовий писар з срібним каламарем і орлиним пером. Усі без шапок — і старшина, і козаки.
У курінь увійшов Павло Пелех.
— Його милість кошовий отаман з усім військом запорозьким низовим запрошують пана Омеляна на раду, — сказав він, ввічливо уклонившись.
Піддячий вже був одягнений як слід і з шапкою у руці. Він помолився, поклав три поклони, погладив свою руду, лопатою, бороду і вийшов услід за Пелехом.
На майдані він підійшов до старшини, уклонився по-московськи з повагою і подав грамоту кошовому.
— Шапки на землю, панове, — сказав Сірко і положив перед собою шапку на землю.
Положили свої шапки на землю суддя Кудлай, писар Забродя і осавула Іван Шило. На шапки положив осавула і військовий прапор — корогву.
Тоді Сірко розгорнув грамоту, поцілував печать і подав грамоту судді" а той вже писареві.
— Прочитай, пане писарю, до ради грамоту його царського пресвітлого величества: нехай ми послухаємо, — сказав Кудлай.
Писар читав: "Від великого государя царя і великого князя Теодора Алексієвича всеї Великої і Малої, і Білої Руси, єго царського пресвітлого величества, самодержця і обладателя..."
— Стій, стій, стій! — мов опечений, крикнув московський посланець. — Як ти прочитав посліднє слово, пане писар?
— Як? — трохи здивувався Забродя. — Прочитав, як воно тут написано: я читати умію не по складах.
— Так прочитай знов посліднє слово, як ти його читаєш, — сказав упертий москаль. — Прочитай же по правді.
— Як ще там по правді! — вже трохи сердився писар, бо він добре вчився у київській академії, а тут буцімто на простому московському "обладателеві" спіткнувся.
— Ну, обладателя...
— Ай-ай-ай, Господи! — переляканим голосом говорив посланець. — Яку наругу вчинив ти, писарю, імені великого государя! З великого государевого титула вийняв дорогоцінний діамант — одну букву пропустив з титула, а за се по указу його царського пресвітлого величества у нас на Москві піддячих і дяків б'ють батогами без пощади.
І старшина, і козаки не знали що й думати. Невже ж то їх писар читати не вміє? Яку він там "наругу" царському імені вчинив? Який "діамант" украв?..
— Я вже не знаю, як і читати, — розвів руками писар. — От халепа, сором на усе військо.
Московський посланець підійшов тоді до писаря і, водячи пальцем по грамоті, промовив:
— Видиш, — тут написано по правді, грізно і чесно по старині: "самодержця і облаадателя" — облаадателя — з двома "азами", з сугубим "азом", а ти один "аз" із царського пресвітлого титула вкрав, може і ненароком — і то тобі, писарю, провина[2].
Старшина й козаки аж о поли руками вдарились.
— Он який він московський "аз" — за него батогами там людей чешуть — ну "аз"! — смикнув за рукав Пелех Яворницького.
Сяк-так, а грамоту дочитали до кінця. Тоді старшина і військо били чолом великому государю за його милостиве слово, а відбивши чолом, прохали государевого посланця говорити про справи, по яких його прислано до Січі. Посланець скидався на те, що він з дороги дуже потомлений, не зможе як слід довести до війська волю Його царського пресвітлого величества, що тільки через день він знайде в собі на те силу, але отаман і старшина прохали його "не чинити московської волокити".
— Трудно буде зібрати козаків для другої ради. — сказав Сірко. — Бо вони мусять зараз розійтись із Січі задля рибного промислу — за недостачею у Коша хліба, козаки тільки рибою й живуть — більш нічим годуватись товариству. Так нехай буде ваша ласка!
Тоді посланець сказав, звичайно, по-московськи:
— Відомо вам, війську запорозькому низовому, що великий государ, платячи вам, отаманові і всьому війську низовому, своє "жалованіє" приказав вам в часі ворожого нападу на Чигирин іти зі своїми ротами против неприятеля, а ви не тільки не пішли під Чигирин, а і над кримським ханом, коли він утік ко Дніпру, промисла не чинили. Чому ви того не зробили?
— Тому, — спокійно відказав Сірко, — під Чигирин ми не ходили тим, що війська на Коші було мало, та й тим ще не ходили, що турки й татари попри Чигирин на Січу приходити думали, а добувши Січ — осадити і своїми людьми укріпити і самий город у мислях мали. Щоб випередити сей злий намір, ми з ханом помирились, маючи при тім гадку — продати їм татарських полоняників, бо військо наше не мало ні здобичі, ні запасів і було голодне...
— З голоду пухли — от що! — чути було сердиті голоси з громади.
— З лободи хліба не вчиниш, а сила у нас татарська з Криму. Раду мов вітром колихнуло. Сірко підняв над головою булаву.
— Дітки! Дайте мені договорити за вас, — сказав до громади, а потім до посланця, — та й задля того помирились ми з ханом, щоб нашим рибалкам вільно було йти в море і на річки за рибою, а ще й тому, що не раз і не два ми до гетьмана Івана Самойловича посилали, щоб царське величество прислав до нас своїх ратних людей на оборону, як присилав цар Олексій Михайлович... Та ще, — говорив Сірко, — писали ми, щоб гетьман сам пустив із городів до нас козацтво, або який полк і запасу прислав; але гетьман козацтва не пустив і запасу не прислав нам, — тим наші козаки мусили тільки одною рибою годуватись. А як ми з ханом учинили згоду, тоді й за татар-полоняників великий окуп брали, і за сіллю до моря вільно ходили; а коли б з ханом не помирились, то чисто усі з голоду померли 6. А турецьких і кримських людей, котрі з-під Чигирина утікали, не громили ми для того, що війська у Січі мало було; усі наші козаки, маючи надію на згоду з ханом, чисто розійшлись по промислах, та й тепер у Січі війська мало: усі чисто по промислах.
Сірко помовчав трохи, а потім, обертаючись до осавули, сказав;
— Пане Іване! Візьми з шапок корогву святу: нехай вона сяє над нашими головами, бо те слово, що казатиму зараз, буде на наші голови: де моє отаманське слово — там і наші козацькі голови.
Іван Шило підняв корогву і став коло кошового з нею. Сірко, не глядячи на посланця, а звертаючи очі на північ, мовби то до Москви, сказав:
— Б'ємо чолом великому государеві, щоби государ пожалував нас, військо запорозьке низове, велів би прислати до нас ратних людей, а гетьману казав би вислати до нас полтавський полк, і ми, по весні, як тільки військо і запаси до нас будуть прислані, згоду з ханом поломимо і на Крим війною підемо.
Коли Сірко говорив таке, то ні сам він, та й ніхто з козаків не бачили, що робилось за спиною козака Павла Гречина, у котрого у батуринськім курені став на постій московський посланець. Там Тегай не зводив своїх очей з московського посланця. А як Сірко сказав, що по весні козаки воюватимуть Крим, Тегай ухопився за шаблю і так глянув на московського посланця, що коли б москаль побачив ті очі, то не тільки 6 згадав Іверську, а не забув би й до Казанської засвітити свічку завбільшки за кінську ногу.
Того вечора в батуринськім курені весело забавлялися запорожці з московським посланцем, паном Золотарем і татарином Тегаєм. Коли рип двері — у курінь увійшов осаула Іван Шило.
— Бувайте здорові з суботою, панове, — привітався він. — Ходи і ти здоров, пане осавуло, — відказали козаки. — Ану мо' по кухлику, пане Іване, — сказав запорожець Павло Гречин. — От частуємо сього злого татарюгу за те, що він нам грошей привіз за своїх полоняників та полонянок... Ану, пане осавуло, не соромся, черкни кримської.
Випили, а Шило і каже до Золотаря:
— Я до тебе, пане Артеме, від батька кошового. Кличе тебе до себе у курінь, щось йому ^о пана гетьмана потрібно.
Сірко був один у себе у курені, як до нього прийшов гетьманський посланець.
— Я хотів з тобою, пане Артеме, поговорити на самоті, от і покликав тебе до себе, — почав отаман. — Бачу я, що ясновельможний пан гетьман не Йме мені віри, і те мені дуже прикро. Богом істинним заклинаюсь тобі: прискорбна від того душа моя даже до смерті, бо якими очима на мене пан гетьман дивиться, тими ж очима і його царське пресвітле величество на мене взирає... З того ж і прискорбна душа моя.
Сірко раптово розстебнув свій аркуш, розкрив на грудях сорочку і, виймаючи з-за пазухи хрест, з палкостию заговорив:
— Ось на сім хресті божусь і заприсягаюсь, цілуючи святі ніжки Розп'ятого Іже за ни, що я царському величеству ніколи зрадником не був, а з Хмельницьким мирився задля того, щоб його піймати, і як злодія заслати до Москви. Для того ж я й посилав і під Чигирин, і в Акерман значних і вірних козаків — Якима Яворницького та Павла Пелеха з товариством, аби вони за ним, як за вонючою хохулею слідком ходили, щоб заманити ту хохулю у капкан — у Січ. Передай се моє слово, будь ласка, пане Артеме, і його милості, пану гетьману. А завтра я передам тобі перед військом, і листи наші, війська запорозького, до його царського пресвітлого величества і до його милості пана гетьмана,
XXII
Минув місяць, другий. Ще при початку 1678 року по Україні пройшла чутка та забігла й в Московщину, що турки знов лагодяться йти на Україну й на Москву, що, мовляв, з усе Туреччини і з підручних султанові царств — вавілонської", єрусалимського, арабського, армянського й македонського, з Великого і Малого Єгипту, з Малої Азії і Анатолії, з земель болгарських і сербських, з Волощини і Мутянщини, — усе, старе й мале з 12-ти літ султан посилає на Україну з Хмельниченком, що в одній Волощині й Мутянщині велів він припасти задля походу 60 000 тесниць та 60 000 сокир, лопат і залізних сап. Здавалось, увесь світ піднімався на бідну Україну!
Минуло ще кілька місяців — і чутка обернулась у видиме страховище...
Хмельниченко вже знов під Чигирином. Тепер у нього сили — неосвітимо, несчислимо. Замість Ібрагима-Шайтан-паші, того, що на шнурку удавили, з ним сам великий везир Асан-Кара-Мустафа-паша, великий вояка, та суворий християнський різник Каплан-паша, та п'ятнадцять тисяч яничарів, п'ятнадцять тисяч Семенів, п'ятнадцять тисяч копачів, десять тисяч турецької султанської гвардії, три тисячі спагів самого султана, дві тисячі самих пушкарів та десять тисяч молдаван і волохів з їх господарями, п'ятдесят тисяч кримської орди з їх ханом, з новим, з Мурад-Гіреєм, бо Нуредина-хана шнурок не вспів зашморгнути, і хан утік до Черкесів.