Страшенно зрадівши новому другові, він покликав зголоднілого собаку до себе й почав його гладити та годувати.
Уже вечоріло, як Чінкадавін вернувся з харчами. Повечерявши, до глухої ночі працювали наші острів'яни, хоч утомлені були страшенно. А як місяченько почав заходити й щораз густіша темрява налягала на землю, тоді тільки Микола зі своїм другом, не чуючи ні рук, ні спини, лягли під деревом і заснули твердим сном.
А Кудлай (так назвав Микола врятованого собаку) влігся біля ніг Чінкадавіна, з яким уже встиг стоваришуватися, вірно сторожуючи своїх нових господарів.
Глава четверта. Вивантаження розбитого корабля
Будівництво плота.
Огляд корабля. Жах
Чінкадавіна перед
пальною зброєю.
Корабельний щоденник.
30 000 фунтів стерлінгів
Ледве почало розвиднятись, як Микола розбудив свого джуру й обоє взялися до роботи. Цілісінький день працювали вони безупинно, так що того ж вечора скінчили пліт. А збили його ось яким способом: грубезні стовбури дерев зв'язали в два ряди мотузками, посплітавши ще гнучкими та міцними дубцями індіянської верби. Отож вийшов дуже міцний сплав, стіп десять завдовжки й стільки ж майже стіп завширшки. Також не забули наші майстри будувати сплав край берега та ще й на округлих пеньках, щоб без труду спустити його на воду.
Другого дня вранці почавсь, як звичайно, відплив моря. Не гаючи й хвилини, спустили наші острів'яни пліт на воду, а хвилі самі погнали
його на повне море. Проминуло з півгодини, й Микола з Чінкадавіном підпливли до корабля.
Серце забилося в нашого козака, коли побачив перед собою велике європейське судно. Його першим бажанням було, щоб корабель був нерозбитий і щоб знову можна було ним пливти. "Хоча небезпечно воно пускатися в дорогу самому, — думав Микола, — бо ж керувати судном на повному морі ледь чи зумію, але піду на риск. Може, Бог змилосердиться над козаком. Коли не пощастить мені допливти до Європи, то принаймні доб'юсь до якої-будь європейської оселі на побережжі Америки. Все ж таки певніше буде пливти кораблем, аніж малим човном".
Отак, роздумуючи, обплив навколо корабля, оглядаючи скелясту мілину, на яку осіло судно.
Наприкінці, хоч як це було Миколі тяжко, вирішив, що й думки не може бути зрушити корабель і спустити на повне море, бо ураган увіпхнув його межи дві скелі. Там осіло судно так міцно, що ніяк не можна було його зрушити ні взад, ні вперед. "Тут стоятиме воно довго, — подумав сумно Микола, — аж поки хвилі не розіб'ють його до краю; треба рятувати, що можна буде".
По линві виліз наш козак на поміст. Чіпкадавін, який іще не міг забути вчорашньої пригоди, ледве зважився лізти за своїм паном. Отже, хоча тремтів усім тілом, що знову зустріне його ця "рогата потвора", пішов, проте, за Миколою.
Але цим разом "потвора" не була вже такою грізною, бо лежала без сил на помості й не могла навіть підвести голови: вже три дні ніхто не давав їй їсти. Микола відразу догадався, чому саме цап так охляв, і почав шукати сіна або чого іншого, щоб дати зголоднілій худобі. А що він добре знався на тому, як розплановано корабель, то незабаром цап смикав принесене сіно з руки Миколи й жадібно жував, а Чіпкадавін придивлявся цікаво до незнаної тварини, перед якою не відчував більше ніякого страху.
Тепер почав Микола як слід оглядати корабель. Переходив із одного відділу до другого й, на превелику свою радість, знаходив на кожному кроці речі, на які на Вкраїні не звертав навіть уваги, але на відлюдному острові були вони для нього неоціненним скарбом. Тут стояли повні лантухи рису, сухарів, муки, збіжжя; там знову — барила горілки, рому й вина, там — бочка пороху й куль. У другім місці було складено гармати й цілими стосами валялися рушниці, пістолі, шаблі. У Миколи заблищали очі, в жилах заграла українська кров; він не міг втриматися й почав вибирати рушниці, пістолі, із знанням справи оглядати шаблі.
Намилувавшись зброєю, пішов наш козак далі й натрапив зненацька на сокири, пили, долота, свердла, струганки, молотки, цвяхи, ножі й ножиці та інше знаряддя. "Ось тепер заведу господарство! — тішився наш острів'янин. — Не буду вже цюкати кам'яною сокирою й кам'яним молотом, як первісні слов'яни 5000 літ тому. А ось і горшки, миски, тарілки, ложки, чарки та інший посуд. "Придасться, придасться!" — промовив він подумки, одчиняючи інші дерев'яні скрині. Зненацька крик радості вирвавсь йому з грудей: перед Миколою лежало нове вбрання, білизна, чоботи, черевики, шапки й багато іншого.
Переглядаючи ці всі скарби, Микола й забув про Чінкадавіна. Той стояв, наче закам'янілий, дивлячись із здивуванням, а деколи й острахом на всі ці незрозумілі, дивовижні речі. До чого вони, індіянин не міг собі уявити, та здогадався, що це мусить бути якийсь неоціненний скарб, бо його пан раз у раз то скрикував радісно, то потирав руки, то приміряв до себе ці дивні речі, перекладаючи їх з місця на місце й розмовляючи з собою, як дитина.
Коли Микола переглянув усі кабіни, схотів піти оглянути трюм корабля, та його залила вже вода, яка вдиралася через пробиту дірку. "Треба поспішати, — подумав Микола, — а то вода все більше підходить і корабель щораз більше потопа. Та що ж тут брати найперше? І це здається необхідне, й це вабить".
Та недовго вагався козак! Насамперед узяв бочку пороху й барилко куль, по кілька мушкетів, шротівниць та пістолів і дві шаблюки. "Вірними друзями будете мені!" — каже Микола. Потім узяв по два вбрання для себе й для Чінкадавіна, дві штаби заліза, молот та кілька інших знарядь, паперу, чорнила й кілька пер, кресало з губкою, лантух сухарів, барило горілки й рому, сувій полотна та цапа з козою.
Оце все було, на думку Миколи, необхідне. Зате лишив він багато такого, за що певно інший європеєць ухопився б насамперед, а саме: цілу скриню золотих англійських грошей, яких було більше як 30 000 фунтів стерлінгів. "Лежи собі, людська мано! — сказав запорожець погірдливо. — Не засліпити вам, блискучі скарби, козацьких очей!". Проте він забрав з кабіни корабельний щоденник та інші документи, щоб повідомити колись про нещастя родичів тих бідолах, які загинули на кораблі. До припливу, а ним думав Микола скористатися при повороті до берега, треба було чекати з годину. Тому постановив наш острів'янин використати цей час, щоб по стількох літах злиденного життя знову пообідати по-людському.
Отже, приніс він до капітанської кабіни шматок шинки, хліба, масла, бринзи та пляшку вина й, поклавши оце все на столі, засів із Чінкадавіном на гарних шкіряних фотелях. Уже те, що міг після багатьох років сидіти при гарному столі та їсти як людина з тарілок, справляло нашому острів'янину незвичайну приємність. А що сказати про страви, особливо про хліб, який він так часто згадував. Щоб відчути всю Миколину радість та задоволення, треба б побути самому на відлюдному острові десять літ серед безперестанних небезпек, страшної нудьги, безмірних невигод та злиднів.
Чінкадавін ніяк не міг отямитися. Він здивовано дивився на свого пана, й видно було, що його первісний розум не дозволяє йому зрозуміти, що переживав в ці хвилини Микола. Вином, яке подав йому Микола в гарній чарці, змочив уста, бо Чінкадавінове піднебіння звикло лише до води й не могло перенести міцного напою, зате паляниця сподобалась йому дуже.
Нарешті, якраз коли вже наші острів'яни скінчили свій бенкет, надійшов час припливу. Обидва стрибнули швиденько на навантажений пліт, й незабаром хвилі щасливо донесли його до берега.
Чінкадавін був незвичайно цікавий, до чого саме всі ті речі, що вони привезли й якими так тішився його пан. Микола відгадав думки індіянина й хотів йому зробити несподіванку. Він сховався за кущі й убрав на себе білу сорочку і одіж офіцера, узувся в черевики й білі панчохи, до боку прип'яв шаблю, а на голову вдягнув капелюха, — й отак переодягнений вийшов зненацька до Чінкадавіна. Той з переляку подався назад. У голові індіянина ніяк не могло поміститися, щоб це був його пан; спочатку Чінкадавін був навіть певний, що перед ним стоїть нелюдська істота. Микола сподівався цього, потім дав Чінкадавінові одіж моряка, показуючи, як треба вдягатися.
Чінкадавін послухав, одначе проминуло чимало часу, заки упорався він з цим: це ж бо була для нього новина. Раз у раз одягав він щось не так, як треба було: сорочку, наприклад, хотів доконче одягнути на ноги. Напослідок таки з бідою вбрався в неї, але прийшла черга на шаровари: їх хотів натягнути неодмінно з халош. Нарешті, по кількох спробах, удалося Миколі вбрати Чінкадавіна як слід.
А що за радість була для індіянина! З криком скакав, наче мала дитина, раз у раз поглядав на себе, оглядав своє вбрання й усміхався, щасливий, то до Миколи, то сам до себе. Лиш одним був Чінкадавін незадоволеиий: черевиками. Вони його тиснули, й хоч як намагався зробити він кілька кроків, спотикався й наприкінці попросив МикоЛу, щоб той дозволив їх не взувати. Черевики здавались індіянинові непотрібними й невигідними. Микола з усмішкою згодився. Він взагалі не хотів і не думав примушувати свого джуру робити що-небудь проти волі.
Коли так вони обидва передяглися, показав Микола Чінкадавінові, до чого може здатись їм сокира й інше знаряддя, яке індіянин бачив уперше; Одним махом зрубав Микола дерево, обтесав його й каже: "Ось і щогла готова. Розіпнемо полотно — й вітрило хоч куди! Тепер не треба нам ждати ні відпливу, ні припливу моря". Чінкадавін стояв здивований. Він ніяк не міг зрозуміти, що за сила в цій сокирі, й дивився на Миколу з іще більшою пошаною.
"Так, друже! — обізвався Микола до Чінкадавіна. — Тепер кожне діло аж горітиме в наших руках. Але поки що збігай до Січі видоїти лам, бо ми забули про них уже другий день, а я докінчу вітрило".
Під час відсутності Чінкадавіна Микола набив одну з рушниць. Він наперед уже тішився, як то здивується й перелякається індіянин, коли вчує постріл рушниці. А коли Чінкадавін вернувся, дивуючись, що Микола за цей час скінчив уже вітрило, побачив Микола, як над хвилями зірвався сокіл і летів просто на нього, а в кігтях йому тріпотіла зловлена риба.