"Це всенародне Віче", — заперечували представники громадянського суспільства. Частина з них уже тоді запідозрила опозиційних політиків у співпраці з олігархами та прагненні "злити" Майдан, тобто скомпрометувати його. Політики, своєю чергою, за непокору та ініціативність обзивали своїх деяких безпартійних союзників провокаторами. "Ми не задоволені діями лідерів Майдану, але інших у нас просто поки що немає", — говорив громадський активіст, спів— голова Всеукраїнського профспілкового об'єднання "Демократичні профспілки України" Олексій Кляшторний.
Якщо це було Віче (як представник громадянського суспільства я хотів би, щоб було саме так), то воно мало й тривати як Віче, на якому розглядалося б питання про недовіру владі, обговорювався стратегічний план розвитку держави, був утворений постійний громадський орган, який контролював би виконання рішень громади і тримав зв'язок із регіональними Майданами. Тобто Енергію Майдану потрібно було берегти і тримати в рамках закону, як це було у 2004 році. Проте гарячі "більшовицькі" голови все ж штовхали Майдан у русло революції. Але вже тоді було зрозуміло, що це шлях до кривавої вакханалії, яка сталася в Єгипті та Сирії. Виникала підозра, що існує сценарій перетворення київського мирного Майдану на кривавий каїрський Тахрір... Принаймні влада, ні на йоту не поступаючись протестувальникам, переслідуючи окремих із них, не залишила жодного шансу для мирного завершення акції. Насторожувало те, що Президент не прийняв відставки глави своєї Адміністрації Льовочкіна, якого громадськість підозрювала в замовленні побиття учасників протесту в ніч з 29-те на 30 листопада. Напрошувався висновок, що влада(отже, і Москва) теж була зацікавлена в кривавому розвитку акції протесту.
"Хто підняв меч проти свого народу, той від нього і загине...", "Смерть ворогам!", "Залізною мітлою виметемо владу з кабінетів!" — такі жорсткі гасла лунали на мітингу в центрі столиці на початку грудня. На Хрещатику — барикади, захоплена Київрада нагадувала Смольний 1917 року. Все це мало б нажахати і владу, і організаторів акції. Перша повинна була поступитися, а другі — знизити градус. Однак радикалізація протесту набирала обертів. Прикметно, що ні побиття учасників акції на Майдані та Банковій, ні арешт тринадцятьох із них не те що нікого не налякали, а навпаки, розпалили ще більші пристрасті. В разі штурму Київради чи проведення ще якоїсь силової операції могла спалахнути вся Україна.
У неділю 1 грудня 2013 року акція вийшла на новий етап своєї масовості. Здавалося, що під натиском такої сили не встоїть жодна перешкода, впадуть будь-які мури. Проте влада показала, що їй начхати на волю народу. Не були відправлені у відставку ні уряд, ні силовики. "Висувати вимогу щодо відставки Кабміну означало загнати Майдан у глухий кут, бо таким чином опозиція дала уряду на півроку імунітет недоторканності", — говорив один із польових командирів акції Сергій Мельниченко. І що далі?
Найвищий орган суспільства
Чимало дослідників протестного руху в Україні, і я зокрема, намагалися порахувати Майдани: перший, другий... Але одного дня, перебуваючи там, я зрозумів, що він один, а все, що на ньому відбувалося протягом років незалежності, треба вважати сесіями, або Вічами Майдану. Чому ж між його найбільшими скликаннями 2004-го і 2013 років утворилася така велика часова прірва? Адже більшість із тих завдань, які ставив Помаранчевий Майдан, так і не була виконана. Тобто громадянське суспільство, яке нібито за твердженнями багатьох політологів вже тоді народилося мало постійно нагадувати владі про обіцянки, активно взятися за європеїзацію країни. Але замість цього — нова депресія, викликана розчаруванням діями своїх кумирів. Так тривало доти, доки не підросло нове покоління громадян, яке народилося й виросло в незалежній Україні і не уявляє її поза Європою. Хтось назвав тоді нашу молодь прагматичною, такою, що вірить не словам, а конкретним справам. Але через деякий час стало зрозуміло, що вона навіть романтичніша, ніж їхні батьки. Бо прагматики на Майдан не ходять, вони сидять в ресторанах і беруть хабарі в чиновницьких кабінетах. Мирний Майдан-13-14-го набував нового значення — це вже були не тільки намети на центральній площі столиці, гасла, полум'яні виступи політиків... Він ставав мрією українців про майбутнє країни, інструментом їхньої гідності у стосунках із можновладцями і роботодавцями, мартеном, у якому повинен був переплавитися наш менталітет, зіпсований століттями рабства та імперсько-більшовицькими ідеологічними ін'єкціями. І як прекрасно, що мирна майданівська лава кілька разів сягала найвищої точки кипіння! Значить, могла вийти добра сталь, проте, на жаль, і досі не має ще форми, в якій вона має застигнути і загартуватися. Майдан увійшов у більшість голів, сердець, заполонив Інтернет, медіа-простір. Він уже був скрізь. Не давав спокою, змушував думати. Бо за 22 роки незалежності суспільство не все як слід обміркувало, не завершило процес творення держави. Покладалось у цій справі на політиків, а вони дбали тільки про себе. Майдан виконував велику роботу: просвічував, ніби рентгеном, політиків, єднав націю, пробуджував її свідомість, робив Україну відомою на весь світ. Висловлював свою зневагу імператору Путіну, докоряв пихатій Європі та ситій Америці, котрі лише на словах підтримали європейські прагнення українців. І хай би таким і був — мирним, постійним, вируючим, таким, який щодня посилює свій вплив на суспільство і державу, генеруючи творчі ідеї.Чи був цей Майдан вищим, більш зрілим за попередній Помаранчевий? Він став старшим, сильнішим, розумнішим, але не настільки, щоб усвідомити всі ризики, зрозуміти всі процеси, що відбувалися і поміж наметами, і за кулісами влади. І головне — побачити перспективу. "Будемо боротися до перемоги", — говорили пропахлі димом, наче січовики, дядьки, що сиділи навколо казана з кулішем. "А що для вас значить перемога?" — запитував я їх. "Президента, уряд, парламент — геть!" — відповідали. "І все?", — дивуюся скромності їх запитів. Ну, змінили владу в 2004 році — і що? Все відбулося за принципом: революцію починають ідеалісти, роблять романтики, а її плодами користаються негідники. За двадцять два роки незалежності помінялось три президенти, п'ятнадцять прем'єрів, п'ять парламентів. Чи стало краще жити? Чи поменшало корупції і бюрократів-кровопивць? Це на Заході демократи змінюють республіканців або консерватори — лібералів, а в нас погані бандити — хороших, і навпаки.
Словом, Майдану бракувало креативності, він продукував політичні гасла, хоча мав народжувати нові ідеї. Він ставив локальну мету замість стратегічної. Бо навіть рух у ЄС — це не мета, а засіб її досягнення. Громадянське суспільство на цьому Майдані об'єдналося на рівні середнього і напівсереднього класів, проте на його вершині і внизу панував вакуум. Інтелігенція була на Майдані в ролі глядача, масовки, проте не стала його мозком, як скажімо, це було під час нашої національної революції 19891991-х років. Доктори і кандидати історичних, філософських, політологічних наук, економіки, поети, письменники і художники, де ви, в біса, були в цей відповідальний для країни час?! Ви мали створити постійно діючий Всеукраїнський круглий стіл, аби розробити модель майбутньої держави. Ви мали заснувати позаполітичний Рух, на кшталт польської Солідарності чи нашого НРУ зразка 1989-го. На Майдані повинні були народитися проект нової Конституції, десятки ключових законопроектів у сферах економіки, пенсійного забезпечення, а найголовніше — сформуватися національна ідея. Із Майдану мала вийти нова Україна. Саме ви, шановні інтелігенти, цвіт нації, а не старі політики, повинні були взяти контроль над Майданом, владою і опозицією! Скільки лиха можна було б відвернути! Неорганізованістю Майдану скористалися політики, які захопили головну трибуну протесту і перетворили його на банальний інструмент боротьби за владу. Принаймні Майдан мав народити власних лідерів, а не дозволяти, щоб хтось із-зовні ним керував. І ще одна думка тоді не давала мені спокою: доки політики очолюватимуть цей протест, доти "майданівців" і битимуть.
Дуже хотілося тоді, в грудні 2013 року, щоб оптимізм і запальність молодості поєдналися з мудрістю і розважливістю зрілості, щоб Майдан почав створювати свої структури в регіонах від Заходу до Сходу, від Півночі до Півдня. Тоді не мало б значення, чи стояли б намети у центрі столиці. Майдан був би скрізь. У будь-якому разі напруженість суспільного нерву не повинна була спадати. Масові акції мали чергуватися з інтелектуальними. До повної перемоги правди над неправдою. Революції — пастки історії
Це найважчий і найсуперечливіший розділ мого дослідження. Моє палке бажання класичної революції в Україні завжди вступало в суперечність із гострим неприйняттям цього поняття. З одного боку усвідомлюєш, що кримінального тирана не можна усунути та знешкодити інакше, як із допомогою сили, з іншого — розумієш, наскільки безперспективним є цей шлях. Адже дія породжує протидію. На будь-яку силу є інша сила. Навіть якщо революція завершується успішно, усуваючи від державного керма поганих, на думку революціонерів, людей, перед лідерами повстання постає проблема — як утримати владу в країні, частина населення якої підтримує опонентів. Оскільки революція створює прецедент застосування сили, то треба чекати адекватного удару у відповідь. Після практично всіх революцій відбувалися контрреволюційні заколоти і не всі з них закінчувалися провалом. Отож, щоб зберегти свої революційні надбання, революціонери вимушені... і далі застосовувати силу, знищувати явних і потенційних опонентів, створювати концтабори для інакомислячих. Отже, революція неминуче веде до диктатури та тоталітаризму. Таким чином, революція — це соціально-економічна катастрофа, яка ставить державність на межу знищення. Карл Маркс і його послідовник Володимир Ленін твердили, що революції — рушії історії, певно, маючи на увазі Велику французьку революцію, яка і справді заклала основи демократичних перетворень у Європі. Проте революції на старому континенті й на колишніх теренах Російської імперії, як кажуть в Одесі, — дві великі різниці.