Українська меншина в цій країні невелика, але активністю переважає решту. Має 12 українських шкіл, десятки хореографічних та вокальних ансамблів. Щороку у Сербії проходить міжнародний фестиваль української народної творчості "Калина", в якому беруть участь колективи та виконавці з Європи.
І лише у Боснії та Герцеговині ще й досі не все владналося. Управління цієї держави здійснюється з двох адміністративних центрів: сербського та мусульмансько-хорватського. Однак реальну владу тут має комендатура військ ООН. 49 відсотків території країни належить сербам, решта — хорватам та мусульманам. І ці уламки не утворюють одне ціле. Якщо сербські райони позначити червоним, а хорватськомусульманські — зеленим, то загальна карта країни нагадуватиме зелену сукню у червоний горошок. Серби вважають столицею Баню Луку, хорвати і мусульмани — Сараєво. І це не єдине протиріччя між цими народами. Є чимало таких, що їх вони навіть не можуть доладно сформулювати. Просто не довіряють одне одному, і все. Тож мир у цій країні тримається на волосині. "Це порохова бочка з запаленим гнотом", — кажуть українці з Боснії.
І досі в цій країні немає українського посольства. Замість нього — канцелярія в Сараєво. Українці розпорошені на декілька товариств. Але не тому, що між ними немає згоди, а через те, що територія країни розколена. Певна річ, унаслідок цього наша громада підупала на силі. А була ж колись численною і потужною. Адже саме сюди приїздили українці під час першої хвилі еміграції, а вже потім розселялися у Сербії, Хорватії, Словенії. Тут започатковано чимало духовних, освітніх, культурних, театральних, мистецьких традицій, які українські переселенці перенесли згодом на терени сусідніх країн, а також до Канади, США, Австралії. Але українські традиції таки беруть гору над всіма негараздами, переконаний один із лідерів боснійських українців Стево Гаврилюк. Відновлено роботу українського самодіяльного театру. Ожили десятки вокальних та хореографічних ансамблів. Відроджено фестиваль народної творчості "Червона калина". Словом, хоч каміння з неба, а вкраїнське життя все одно триває.
Було видно, що учасники зустрічі — патріоти своїх держав. І якби йшлося тут про політику, міждержавні стосунки, то навряд чи дійшли б згоди. Тож одразу окреслили тематику розмови: культура, освіта, видавничі справи. "Кінцева мета цього форуму — утворити міждержавну асоціацію українських громад, яка матиме змогу залучати кошти фондів ЄС на реалізацію своїх проектів. Але слід добре обміркувати, на яких засадах об'єднуватися", — сказав голова Української координації у Хорватії Віктор Филима. Всі погодилися працювати у цьому напрямі. Вносилося чимало слушних пропозицій щодо майбутніх спільних проектів, зокрема, проведення фестивалів, організація дитячих мовних таборів. "Будуть кошти з фондів ЄС чи ні, а маємо тим часом об'єднати власні можливості та ресурси, аби допомогти слабшим вийти на вищий рівень", — говорив голова Національної ради української меншини Сербії Мирослав Калинюк.
Чимало було у тій розмові каменів спотикання: чи має нове об'єднання набути статусу юридичної особи або якогось іншого, як ним керувати, і таке інше. Дійшли згоди, що таке об'єднання необхідне, що всі учасники форуму мають увійти до складу ініціативного комітету зі створення міжнародної асоціації українців, наступне засідання якого має відбутися в іншій країні: Сербії, Словенії чи Боснії. Координатором комітету обрано Віктора Филиму.
— Боюся, проте, що тільки-но почнемо створювати асоціацію зі статусом юридичної особи, для якої треба місце прописки у якійсь столиці, то від тієї довіри, що панувала сьогодні, не залишиться й сліду, а тому, вочевидь, нашу співпрацю слід зафіксувати багатосторонньою угодою, — міркує Віктор Филима.
Міжнародний форум українців тривав до вечора і поступово перетворився на Восьмий міжнародний фестиваль дитячої творчості, адже українські лідери привезли з собою до Славонського Броду по кілька творчих колективів. Учасників творчого змагання привітали посол України в Хорватії Борис Зайчук, представники хорватської обласної і місцевої адміністрацій, лідери українських громад.
Вдарили музики. І ніби вихор увірвався до фестивальної зали, розкручуючи запальний український танок. Що не ансамбль, то характер, то самобутній стиль, на котрі наклали відбиток місце проживання, традиції, умови, в яких плекається мистецтво танцю. Дуже вправними, майже професійними, були юні танцюристи з Сербії, швидкими й запальними — виконавці з Боснії, а колективи з Хорватії ніби розмовляли з глядачем мовою танцю. Дивлюсь, а на сцені з акордеоном у руках у складі інструментального ансамблю Михайло Семенюк. Еге, та він, виявляється, і швець, і жнець, і на дуду грець! Мало того, що пан Михайло — один із лідерів хорватських українців, то він ще й успішний підприємець, меценат української справи, відмінний музикант, ініціатор цього фестивалю. Як ушкварив разом із іншими виконавцями мелодію гопака — аж люстри захиталися. "Займаюся танцями, співами, музикою з семирічного віку. Цього року відзначатиму 40-річний ювілей своєї участі в самодіяльній народній творчості української громади", — похвалився пан Михайло.
— Пісні і танці — один із засобів нашої боротьби за душі юних українців. Але катастрофічно не вистачає хореографів, диригентів. У цьому нам мала б допомогти Україна, — говорить представник української громади у Раді з питань національних меншин при уряді Республіки Хорватії Лариса Углешич-Прокопенко.
У цих творчих перегонах — знаю напевне — переможених не було. Перемогла, як мовиться, дружба. Бачили б ви, який спільний танець скомпонували учасники двадцяти колективів під час забави. Самі, без режисерів і хореографів. Я назвав би його танком української єдності. Поки дорослі ведуть перемовини про інтеграцію, діти її вже досягли.
Жовтень 2009року.
Крила вуковарської Голубки
Їду Хорватією. Шукаю сліду українського. Чи є він у горах Далмації, чи на рівнинах Славонії, чи на берегах блакитноокої Адріатики, чи біля вод величного Дунаю?
Шлях на Захід
За провожатого у мене Віктор Филима — молодий хлопець, який залишив службу в комерційному банку заради служіння українській справі. Де ви таке бачили у наш практичний час, коли більшість молоді молиться золотому богу? Та чи могло бути для Віктора інакше, якщо його дідо наклав головою за вільну Україну в лавах УПА, лишивши по собі добру пам'ять, вдову та сина. Батько Віктора виріс у Радянській Україні. Мати, українка, народжена в Боснії, поїхала якось провідати батьківщину предків, і повернулася не сама, а з чоловіком. Отак і поріднилася з Україною заново, бо ниточки, які зв'язували її з історичною батьківщиною, на той час геть ослабли. Загубилися вони у 1895—1896 роках, коли ринув у світ перший потік переселенців із Галичини. Він розділився на кілька рукавів. Кому вистачило грошей, той добрався до Канади, США, Бразилії, Аргентини. А галицька голота осідала в лісах і горах Боснії, а потім поступово переселялася до Хорватії, Сербії, Чорногорії, Словенії. Це був час, коли ці краї переходили від Османської імперії під руку австроугорського кесаря, який вирішив населити території, що звільнилися, хліборобами з України. Бо не було у світі на той час народу завзятішого до праці на землі, управнішого в хліборобстві, ніж українці. Їхні плуги підкорювали цілинні землі Америки, Канади, Аргентини, Бразилії. Вони перекроювали тамтешні уявлення про хліборобство, утверджуючи трипільну систему. Тож пишаймося тим, що українці навчили світ вирощувати жито і пшеницю. В цьому, мабуть, полягала їх висока місія.Старожили української громади в Хорватії, які знають про тодішнє життя з переказів прадідів, розповідають, що хорвати не мали звичаю вносити гній на поля, не мали в хатах димарів і стель. Всьому цьому вчилися у своїх слов'янських братів зі сходу. У свою чергу, українці стали швидко всотувати побут і звичаї місцевих жителів. Завели традицію пити чорну каву, навчилися варити виноградну та сливову ракію (горілку), готувати боснійсько-сербсько-турецькі страви, які відзначаються великим умістом м'яса, солі та гострих спецій.
Немає такого українця в Хорватії, ну, й певна річ, хорвата, у якого вдома не зберігалося б однієї-двох туш свиней, приготовлених особливим способом чи то в'ялення, чи то сушіння. Отож після кави тут обов'язково пригощають сушеною солониною, кількома видами ковбас та сиру. Ну, а ще через півгодини на вас чекає те, що у нас зветься обідом або вечерею. І якщо подужаєте з'їсти чавалі (два величезні коржі, між якими багато смажених ковбасок), то вам можна цим гордитися. Я ж подужав лише половину цього наїдку і ледве встав з-за столу. Причому, як мені розповіли, такі черевоугодництва влаштовуються не лише заради гостя чи на свята, а завжди, бо для хорвата добра 'їжа — на першому місці. Він швидше відмовить собі в дахові над головою, в пристойному одязі, а в хороших харчах — ніколи. Українцям цей звичай дуже подобається.
Важко бути українцем
Дуже довго, майже півстоліття, прибуле українство жило за правилом: одружуватися лише зі своїми, тобто українцями. Завдяки цьому берегли мову, віру, народні звичаї. Та після другої світової війни у мурах цієї твердині стали з'являтися пробоїни і тріщини. А згодом фортеця і зовсім упала. "Хорватки злапали наших найкращих хлопців", — скаржаться українки. "Хорвати повели до вінця наших найфайніших дівчат", — нарікають українські чоловіки.Дехто пояснює це тим, що за часів диктатора Броз Тіто втратила силу Українська греко-католицька церква, яка в умовах утисків влади не змогла боронити українські душі, як колись. Хтось твердить, що українці стали створювати змішані родини, прагнучи ще глибше інтегруватися в хорватське суспільство. А ще хтось бачить у цьому непереможну силу кохання. Та як би не було, перед українством постала загроза асиміляції. Іноді в змішаній родині брало гору українське начало, іноді — хорватське. У першому випадку хорватська половина вчила українську мову, ходила до греко-католицької церкви, дотримувалася наших звичаїв, у другому — здавалася українська половина.