А особливо говорили про побачення Вільгельма з нашим імператором і всі сміялися з "адмірала Тихого океана" і "адмірала Атлянтику". Це, ніби жарт німецького кайзера, який підхопила преса і який, напевно, не дуже імпонує англійцям, маючи під боком такого непрошеного кандидата на "адмірала Атлянтику", яким уявляє себе Вільгельм II.
Після чаю Нарутович заявив, що він мусить навідатись до церкви, що там робиться. Він вибачився і встав. Паніматка, а особливо панна Кріста наперебій висловлювали своє вдоволення. Вже давно у них не було такої цікавої розмови, як цього дня. Просять його заходити, бути у них, як дома. Панна Кріста люб'язно запрошує його до своєї скромної келії за народною школою, а, до речі, вона познайомить його з молодим і цікавим учительом Камінським. Нарутович підкреслено виявив вдячність і обіцяв при першій можливості скористати з такої приємності.
І вийшов. За ним почав брехати Мопсік, бурий, метушливий дакель з куцими короткими передніми лапками. Йому відповідав великий, бронзовий гончак Джуль, що був прив'язаний біля маказину. Сонце стояло над заходом і в повітрі була розлита та м'ягка, спокійна лагідність, що так характеризує середину погожого, соковитого, наповненого працею і буянням природи, літа. У манастирі дзвонили в один дзвін на вечірню, і звуки дзвону повільно, нехотячи, ніби втомлені довгім перелетом птахи, розліталися над садами, ярами, пригірками села і неслися туди у ліси, що оточують довкілля.
Нарутович йде через молодий сливовий сад, добре втоптаною стежкою. Йому приємно, радісно. Він наповнений щастям і тішиться, що небо високе, що сади зелені, що звідкісь долітає пісня, зложена з природніх, дужих, сироватих голосів, що нарешті за новим муром між вітами широких лип біліє чиста, мов тесана з мармору, церква, над входом котрої намальовано образ Христа з євангелієм, де написано: "Прийдіте до мене всі труждающиї і обремененнії і аз успокою ви". Нарутович увійшов до церкви.
Не пройшло багато часу. Чверть години чи двадцять хвилин... У о.Дормидонта ще не розійшлися від чаю. Сиділи і говорили про Нарутовича. Хвалили його добру, витриману звичку говорити, його широкі і ґрунтовні знання, його оригінальні, не обов'язково гамовані модою, погляди на мистецтво. Один тільки Жора час від часу вставляв якесь своє протирічне слівце до цієї загальної гармонії, але Жора є завжди Жора. Він мусить мати "свій" погляд на річі. Особливо не міг він погодитися з "тьотьою Крістою". Що та жінка у свойому чорному пенсне може говорити про такі високі матерії, як мистецтво? Вона навіть не потрапить вибрати собі у жодному журналі порядної сукні, бо не має естетичного чуття, необхідного для того. О.Дормидонт звичайно встав і широкими твердими кроками вийшов до свого кабінету поруч їдальні. Він, коли вийшов Нарутович, не має чого тут робити, бо нікого з членів своєї родини не вважає гідним, щоб вести з собою поважну розмову. Він найбільше може комусь щось вказати, інколи накричати, але це не значить, що він вступає в поважну розмову.
До кімнати постукала наймичка. О.Дормидонт, не оглядаючись, кинув:
– Увійди! – Він не знає, хто там, але його така звичка, казати увійди, хто б там не був.
Наймичка увійшла.
– Там прийшов з церкви один з тих, що малюють, – проговорила наймичка не дуже привітливо.
– Хто? – буркнув о.Дормидонт.
– Не знаю... Такий білявий...
– Скажи, що зараз...
Наймичка вийшла. О.Дормидонт зложив розкриту книгу Гельвеція "О чєловєкє" в російському перекладі і вийшов.
– Що? – проговорив він, побачивши одного з помічників Нарутовича...
– Батюшка! – сказав той швидко. – Сталося нещастя!..
– Ну! Скоро! – нервово і насторожено проговорив о.Дормидонт.
– Убився наш майстер!
– Як! – викрикнув о.Дормидонт і одразу побіг на двір. Це зворушило цілий будинок. Вибігла пані дому, панна Кріста, панич Жора. Появилася зо всіх кутків служба. Через сад і дорогами вже бігли поспіхом люди. О.Дормидонт летів через сад, а велике, буревійне його волосся розвівалося. Він прибіг до церкви, увірвався через зібраний натовп і побачив: на столі, заляпаному барвами, збоку справа при вході лежав витягнутий Нарутович. Голова його залита кров'єю і нічого не можна пізнати.
– За лікарем! – викрикнув о.Дормидонт, приступив близче, глянув, заскреготав міцними зубами і дико озирнувся на всіх.
– Як це сталося?
Згори дивився на них недомальований янгол з огненним мечем, що виганяє Адама і Єву з раю... Через широке вікно зовсім скісно проривався промінь заходячого сонця і ясно освітлював голову Володимира святого з піднятим хрестом в руках, що стояв на іконостасі на тлі бань святої Київської Софії...
8.
У Дермані всі новини і чутки розносяться зі швидкістю вітру. То нічого, що Дермань село просторе, розложене на горбах, покраяне долинами, заховане в садах, гаях, лішниках. Тут люди цікаві. Тим більше, коли щось дійсно варте цікавості. Несподівана, нагла і така дивна смерть маляра викликала цілий буревій розмов. Як то сталося? Хто бачив? Чому сталося?
І не тільки в Дермані. Вістка про це перекинулась і до сусідніх сел. До Мизоча, до Гільча, до Верхова... Навіть до такої глуші, як Буща і ще далі. Це сталося у п'ятницю, а в неділю Нарутовича поховали. Було стільки людей, що оком не можна було окинути. Було дві похоронні процесії – з манастиря і прихода. Співав семинарський хор, йшло за гробом п'ять священиків, два діякони, домовину несли весь час на плечах, навіть на гору цвинтарища. О.Дормидонт говорив проповідь і всі плакали. Потім говорив ієромонах Сава з манастиря, цей знаний книжник, причитальник, який сказав, що шляхи Божого проведіння нікому не знані і ми, що живемо на цій гарній землі, не знаємо ані дня, ані години, коли там, на небесах, прийде рішення найвищого суду, щоб нас нестало між живими. Ось як гарно світить над нами сонце, – казав ієромонах Сава. Ось як красується небо і земля, і кожна твар жива, і кожна билина, а цієї самої хвилини може прийти до нас смерть і, не питаючи нас, забере нас звідсіль. Чому це так є? Хіба можемо ми задавати такі питання? Божа премудрість, мабуть, сама знає, чому так є, чому так, а не інакше, а нам не зістається нічого іншого, як покоритися і як признати, що так, Господи наш небесний! Так добре! Так мусить бути!
Так. Нам це часто боляче, як ось зараз, коли ми проводимо до вічного спочинку мужа доброго, розумного, одарованого талантами, возвишеного, молодого, в розквіті його творчих сил. Але і тут те саме, що скрізь: не можемо протерічити проти волі Господина на небесах, бо ми безсильні, бо не знаємо, чому так робиться, бо наші протести нічого не дадуть.
На могилках недалеко від каплиці широко і далеко стоять люди. Сонце, мов велетенська свіча, горить на синьому небесному склепінню, з заходу ледве помітно віє легкий вітер і хитає чорними церковними прапорами. Хор тужно і протяжно співає вічну пам'ять, а люди клякають до землі і моляться, моляться на могилах, на кістках своїх предків, на тому місці, де кожний одного разу складе свої кості. Ніхто не знає нащо ця нагла смерть. Можливо, якраз на то, щоб цей народ у такій масі прийшов якраз сюди і щоб помолився разом, і щоб відчув близькість вічності, щоб всі малі і старі, мудрі і не мудрі, вбогі і не вбогі – всі разом збіралися і щоб той ієромонах нагадав їм про неісповідимість сили, які десь над нами чатують.
Це було в Дермані нечуване велике торжество смутку на тлі радощів і краси. Дермань ще такого не знає. Потім люди у свитках, у білих полотняних накидках, у намітках з льняного полотна сходили з гори і розмовляли про це саме. Росходилися на всі боки свого великого села і безконечно говорили. Минуть роки, а ці слова і ця подія не зникне з їх пам'яті...
З хутора Лебедщина також були на похороні. Був Конон, була Оксенька, були всі. Тільки одна наймичка зісталася на господарстві. Потім вже за пізнім обідом Оксенька, подаючи до столу їсти, казала:
– Як собі не кажіть, а ми, люди, нічого не знаємо... От так був, був чоловік і немає. А який був чоловік...
– І треба було йому до повітри лихої лізти на те рештовання... – досить рішуче зазначує свою думку Конон.
– Но... Треба було... Певно, що треба було... Мені росказувала Наталка з Хавруків. Вона якраз проходила тудою на капусники і задержалась. – Тут Оксенька не втрималась, щоб не додати: – Кажуть, що та Наталка трохи ходила до нього... Так вона все бачила... Прийшов він, каже, від батюшки. Прийшов, а там малювали нагорі... Прийшов він і, каже, подивився вгору. І щось йому там не подобалось. Слухай, каже, він до того, що там на рештованню малював... Каже, поправно щось там на одному образі... Щось йому не подобалось та й вже... А той, каже, поліз туди, а то ж високо страх... Дошка отак поперек лежала і він боїться. Та що ти боїшся, сказав ніби той Нарутович. Каже, смерті боїшся. Швидко, каже, виліз і каже: отак треба йти. І як тільки ступив, дошка трісь надвоє і він полетів просто вниз головою... Господи, Господи... Не приведи таке бачити...
– А я, – спокійно сьорбаючи галушки з молоком, каже Конон, – чув інакше... Нібито він зовсім не виліз і не казав отак треба йти, а хотів тільки вилізти на рештовання і злетів з драбини... По дорозі вдарився головою об стіл...
– Та як же... Наталка на свої очі бачила, – каже далі Оксенька. – Всі, каже, перелякалися на смерть, а кров з голови так і линула... Тож то страхіття...
Як би то не було, так чи так, але сталося. Всі бачать, що сталося і людини вже немає. Потрясення, яке повстало в душах людей від цієї події, рівне великому землетрусові. Немає хати, де б про це не згадувалося. Так, мовляв, може статися з кожним. Всі люди ходять, як то кажуть, під Богом.
Це були жнива. Досить добрі жнива. На полях вродило багато ріжнього збіжжя. Тоді вже почали родити молоді сади. Люди в ріжних місцях Дерманя садили в землю молоді прищеплені овочеві деревця і, треба сказати, садили недаремно. Вони чіплялися ґрунту, пустили молоді пагонки, вкрилися квітом, а потім появилися на них дуже показні овочі. І от якраз це прийшов час на овочі. Це ще, правда, жнива, ще тільки підходить Спаса, а, як відомо, яка порядна людина дозволить собі до Спаса їсти овочі з садових дерев.