— Ще ж не все подала на стіл, та й хліба не накраяла…
Витираючи хвартухом сльози, заметушилася коло обіду.
— Роздягайтесь, серце, та сідайте в нас, — шанобливо припрохувала гостю стара господиня.
— Господи, як у вас гарно в хаті, — роздягаючись і оглядаючи хату, говорила Василиха, — як у віночку. Сказано, до старого розуму та ще молоде життя на господарстві — то й у хаті як у раю…
Розпитувала про двір, про садок, про городину, скільки чого насаджено, насіяно, і всім тішилася, немовби теє все було її власне. Господиня охоче розказувала про все.
— Та в нас іще геть там за городом, у видолинку, невеличкий підмет та різочка поля… Цього року засіяли пшеницю. Слава Господеві, зійшла добре: як Бог пошле дощі вчасно, то й цього року матимемо хліб некупований. Ой, серденько! Але ж скільки тої праці, мороки, клопіт, поки всьому даси лад та поки впораєшся… А без чоловічої руки все ніби не так, все ніби не те, та з самих думок, із самого щоденного страху, що, може, й то не так зроблено, й це не так упорано, занедужаєш…
— А звісно, без чоловічої руки й розуму тяжко, — підтакувала Василиха.
— Ох, як тяжко, душе мила! Часом ночі не спиш від самих думок тих, хоч і наробишся, навештаєшся на день, з рання до пізнього вечора…
Поки старі отак собі гомоніли про всяку всячину у вдовецькому господарстві, Орися подала на стіл, потім підійшла до гості і вклонилася низенько:
— Просимо, паніматко, хліба-солі з нами зажити.
Глянула на неї Василиха й замилувалася мимохіть, а серце налилося таким теплом, такою ніжністю до дівчини, що непрохані сльози знов навернулися на очі.
— Голубонько моя, господинько люба, кукібничко, — говорила, підводячись і сідаючи до столу, — яка ж ти красна та звичайна!.. У гарної матері й дитина гарна, звісно…
— Ой, не хваліть, Василихо, люба моя, бо перехвалите! — сміялася радісно стара господиня. — Призволяйтесь, просю ласкаво.
— Та як же ж, рідна моя, не хвалити сонечка, коли воно тепле та ясне, — як не хвалити дитя в матері, коли воно добре та красне!.. Чи сальце в борщику своє маєте, чи куповане?
— Своє… Дякувати Богу, все своє…
— От бачите, а я вже давно купую… Та оце закинула кабанця в саж… Погано тільки, що на літо, та мусила, бо без сала не обійдешся, а купувати все — не накупишся.
— Де там!.. Звісно, не накупишся…
Рідка за обідом гутірка точилася, як годиться, тихо, поважно, злагідливо. Стара господиня зумисне не згадувала ні про що таке, що зворушило б, внесло у зрівноважений теплим, щирим привітанням гості настрій її замішання, гострий жаль та смуток. І Василиха почувала себе як у раю, як давно вже не почувалася. Понівечена тяжкими пригодами життя душа розтавала в теплі, що ним огорнули її, ніби змовившись, стара господиня з дочкою, а серце, відчувши велику, без найменшої тіні лукавства й умисності, щирість їхню, загорялося такою самою щирою, теплою приязню до них.
По обіді Орися почала банити в гарячій воді начиння, а мати повела гостю показати город, підмет, поле…
Орися лишилася в хаті. Намагалася розібратися в почуваннях, що хвилювали душу її в присутності Павлової матері. Давно чекала зустрічі й боялася її. Знала ж незлагідливу вдачу старої, а до того ще свідома була того, що як-не-як, а стара жінка не вважатиме ні на що й у Павловій втечі з дому обвинувачуватиме її, Орисю, що заради неї він безоглядно кинувся в страшну небезпеку. Цей острах чекання минув тепер. Була безмірно задоволена наслідками зустрічі, й тиха радість світилася дівчині на видочку. Ніжним, жадібним до приязні й ласки молодим серцем своїм відчувала, що якась — нехай невелика — частка тої безмежної Василишиної любові перейшла й на неї, що вона, сливе наречена Павлова, не тільки не стягла на себе ворожого відношення його старої примхуватої неньки, а навпаки — можна думати, що запосіла в серці її місце поруч сина. Як же його не радіти!.. Тепер спокійно можна чекати без кінця, поки вернеться Павло. Може, щаслива доля її навмисне вчинила так, що через її страждання парубок переміниться на краще в козацькім товаристві, побачить світа, побачить людей, навчиться хоч козацького ремесла, коли, тут перебуваючи, не навчився ніякого. Он Крига отой… кинув братчиків і відразу знайшов де рук зачепити. Й Павло, вернувшись додому, зможе знайти собі службу в лейстровиках… Аби живий був, не поляг у бою. Та Крига ж живий, а шість років, каже, воював із невірними. Дасть Бог і Павлові щастя…
Упоравшись з начинням, вона зібралася іти на город, де були ненька й гостя, але, виглянувши у вікно, побачила, що до них іде Крига, — вже й через перелаз переступив та простує до хати.
Не зраділа Орися новому гостеві, бо не знала, як Павлова мати поставиться до того, хто прираяв її єдинакові тікати на Запорожжя, та ще й допоміг конем, одежею тощо. Й сама вона, не вважаючи на ту поміч, що її козак подав Павлові, щоб урятувати її від ґвалту, не могла побороти в собі якусь несвідому неприязнь до Криги, що загніздилася в її серці ще з того вечора, як уперше сказала йому кілька терпких слів.
"Ах, як не до речі він!" — подумала про себе й швиденько вийшла з хати в тій надії, що в хаті він може засидітись, а надворі не застоїться,
— Дай Боже здоровля! — привітався козак, скинувши шапку й уклонившись. — 3 неділею будь здорова!
— Добридень, козаче, — відповіла звичайненько й стала, чекаючи, що казатиме далі.
— Сама чи й ненька вдома? — питав Крига, щоб щось сказати.
— Та вдома, а де ж їм бути?.. Десь на вгороді з Василихою.
— З якою Василихою?
— Таж із Павловою ненькою. А ти діло яке маєш, козаче, до матері? То я покличу, — сказала Орися, опускаючи очі під його пильним та химерним якимсь поглядом.
— Діло?.. Хм… Та не так щоб діло, — промовив він, розтягуючи слова, поволеньки, — а так… Неділю Бог дав, а я вільний сьогодні, то дай, думаю, зайду навідати.
— Спасибі, козаче, що не забув про нас, — відповіла дівчина, а сама думала: "Господи, хоч би мати верталися! Ну, про що я з ним балакатиму? А мовчати на годиться — подумає, що незвичайна, невдячна…"
— Забути про вас? — з притиском промовив Крига. — Ні, не забув. Про таких, як ти, Орисю, не забувають.
Позирнула здивовано на козака й спаленіла, а він стояв перед нею — мужній, гарний, як намальований, і не зводив із неї своїх великих зеленавих очей.
— Навіщо ти це кажеш, козаче? — нарешті отямившись, почала Орися. — Якщо навідати нас прийшов для того, щоб мені тільки це сказати, то можна було не трудити ніг. Мені дуже шкода, що мушу знов, як уперше, казати ці терпкі речі, але сам подумай — як я інакше можу тобі відказати?..
— Це правда, — промовив, зідхнувши. — Порано пхнувся з тим, чим серце живе.
— Порано?.. Ні, козаче, бо вчасно ніколи не буде — повір мені.
— Ти так гадаєш?
— Не гадаю, а знаю.
— Хто може знати, що завтра буде?
— Для мене те саме, що й сьогодні.
— Аж до якої пори?
— До якої?.. До смерті.
— Чиєї? Твоєї чи Павлової?
Орися спалахнула, не сподівавшись від козака такої незвичайності. Кров ринула знов їй в обличчя, а в синіх очах заряхтіли іскорки гніву. Крига глянув на неї, й лукава ухмилка щезла з його лиця: він бачив, що переборщив, і зніяковів.
— Скажу тобі, козаче мій, щиро, — важко дихаючи, почала Орися, — дивні мені оці твої підходи. Чи ж не ти при мені присягався Павлові в побратимстві, завіряв у тому, що певно й нелицемірно берегтимеш тую приязнь братерську аж до його повороту, а мене боронитимеш від напастей?.. А це що?.. Може, твій побратим ще й до Січі не доїхав, а ти…
— Що ж я, Орисю?.. — питав, угамувавши збентеження своє, сміливо й одверто. — Слова я додержую й додержуватиму вірно й буду завжди йому побратимом, поки сам він не покладе кінця нашій приязні. Але чи хоч одним словом обіцяв я йому, що охоронятиму тебе паче ока для нього?
— А для кого ж? — обурилася дівчина.
— Мав на мислі вас самих, тебе з ненькою. Отже, й тут сумління моє чисте, й ніхто не дорікатиме мені, що я зраджую побратима, коли кажу тобі, що ти гарна, як квітка, що хто раз побачив тебе, ніколи не забуде, а все тягтиметься до тебе, як рослина до сонечка, і коли це я так чиню — то винуй, дівчино люба, себе й свою вроду.
— Лукавиш, козаче, й хитрими речами хочеш уговорити не так мене, як своє сумління, щоб не кричало воно тобі про твою неправду й зраду. Та тільки знай: сумління своє, може, ти приспиш лукавими речами, але мене — ніколи. Я все нагадуватиму тобі про твою зраду, козаче, а вернеться Павло…
— Він не вернеться!..
Орися здивовано й злякано глянула йому в вічі.
— Як не вернеться? — спитала по хвильці. — Казав тобі, чи що?
Крига посміхнувся.
— Та не то щоб казав так… просто в вічі, а так… Знаю ж я думки його й норови…
Дівчина знов кинула на нього допитливий, пильний погляд. Ледве помітний пружок ліг їй між бровами. Відвернула захмарені напруженою думкою очі кудись убік і по хвилі промовила, немовби до себе самої:
— Побачимо…
І якось відразу все стало цілком байдуже — і козак, і його лукаві вмовляння та виправдування, і те, що є, й те, що буде; серце немовби легенькою кригою взялося, й зникли всі почування, лишилася сама байдужість.
Сипався на землю білий квіт із вишень, мовби той рідкий-рідкий, повільний, лапатий сніжок пізньої осені. Ніжно курілися в квітничку ясно-зелені васильки, довголистий любисток, дрібномережеві чорнобривці.
Підійшла до квітника й почала вирівнювати тонкими пальчиками широкого пожолобленого листа в рожі. Мовчала. Й він мовчав, — легенько посміхаючись, стежив за нею.
З-за хати почулася гутірка, а за хвильку з-за рогу вийшли старі жінки. Здивувалися, побачивши козака. Крига, знявши шапку, привітно поздоровкався й ґречно вклонився.
— Це, сестрице, той самий козак, що поміг Павлові виїхати на Січ, — сказала Обеременчиха своїй гості.
— Спасибі тобі, козаче, — мовила Василиха, — що порятував хлопця в скрутний час. Тільки ж як же ти сам зостався, віддавши йому й коня свого, й зброю?..
Крига засміявся:
— Не турбуйтеся, паніматко, маю все те дурно від козацького уряду. Все одно довелось би спродувати комусь.
— Ну, та вторгував би все ж таки за теє все якісь там гроші, а то…
— Поки що, паніматко, не маю великої притуги, щоб за такою дрібницею вганяти. Та й те сказати, що не подарував я Павлові, а тільки позичив: жив буде, то поквитуємося.
— Хіба що так, — згодилася стара, а в самої виникла в пам'яті призабута розмова колишня з сином про Кригу й Орисю.